Віщий Олег - Сторінка 14

Деревлянський вістун безшелесно зісковзнув з Гори, зник у сутінях вечора. Але спокій Олегової душі він скаламутив до дна. Он які сіті розкидає на київського повелителя той Малко!.. І справді, Олег, возсівши в Києві на столі старих князів Києвичів, забув, що на південних порубіжжях київської землі живе численний і могутній слов'янський народ — уличі, а ще трохи далі вниз по Дніпру аж до Дністра — тиверці. Малко деревлянський збагнув, що, коли з'єднати ці два великих племені та обіпертися на Дунайську Болгарію, він легко зімне Олега з його варягами. Так, гідності свого ворога треба цінувати: мудрий цей юнак, деревлянський князь. Олегову душу враз огорнула терпка самотина. Немає йому супокою на цій землі. Не було ні в Новгороді, нема і в Києві. А вже старість підкрадається йому в серце. Важчає голова, частіше крутять болісті втомлені кістки. Душа просить спокою і домашнього тепла. Але навколо нього чорториї, вихори, вири людських пристрастей, які затягують у свої глибини і його душу, І не може він спинитись на тихих пристанищах життя. Не може, бо затопчуть, зітруть, викинуть на смітник пам'яті. А він же хоче бути зверху, тільки зверху! Хоче чути собі похвальбу і славу. Тільки собі! Щоб ні перед ким не гнути хребта. О, він уже й забув ті часи, коли мусив хилитися перед сильнішими від себе. Тепер мав утіху від тих, кому раніше кланявся і хто нині гне перед ним спину. Гне! Солодка це втіха. Не хотів повертатися до гридниці. Хай Свенельд бенкетує — скоро у нього буде багато трудів. А перед Олегом знову стеляться його безконечні дороги — та не росяні й білі, а як чорнотропи, що гадюкою в'ються серед каміння й скель. Уже він втомився долати їх. Та зупину для нього нема! Пішов на стайню, гукнув конюха. Велів осідлати свого білого Лебедя. Весняне надвечір'я манило в далину. Бузкове київське небо пило воду із дніпрового плеса, а над ним тужно кричали чайки. Поїде він до волхва на Перунову гору. Побесідує з віщуном. Що наврочить йому?... Здаля забачив варязького Змія. Єфанда лякала ним Олега, йому погрожувала варязькою силою. Тепер він приборкав ту силу, підбив під себе. Триглавий Змій нині служить йому. Он там, у його палатах, він упіймав у сіті його силу. Нехай шкірить зубія на ворогів його. Зійшов з коня, неквапливо попрямував до Перунового требища. Хитавиця дерев мигтіла йому в очах зеленими хмарами. Знову спогади брали в полон його душу, тихо входили в неї, як світіння надвечірньої весняної заграви. Може, уперше в житті Олег відчув красу землі, красу Києва, Таки ж не бачив ніде такого дивного града... Таки ж це справді град над градами... Мати городів руських! І він у цьому граді володар!.. Мусить скулитись, зібратись з усією внутрішньою силою, поглядом пронизати майбуття. Куди спрямувати йому свій шлях? Він має переступити через свою втому, зневіру, відчай — і мусить знову перемогти. Уличі, шворці, а за ними Болгарія. За її спиною ромеїгречини. Он куди замахнувся Малко. Але тому соуззю він має перетнути дорогу. Назустріч Олегові уже йшов Перунів волхв. — Чи маєш мені віще слово сказати? — зустрів його Олег весело.— Чи відаєш якісь знаки біди? — Посієш чуже зерно і в день жнив збереш замість врожаю жорстокий скорб і зраду,— схилився віщун перед Олегом. — Соузники твої — беззаконники нечестиві й злодії, усе роблять за мзду, уже осліпли в гонитві за нею! Бо кланяються цьому Змію Гориничу ненаситному. Вели забрати його з цього святого місця. Олег відчув в тих словах якусь таємну погрозу для себе. І чому цей віщун, якого він, Олег, тут посадив, так сміє говорити з ним? Хто повелитель цих гір і хто мусить тут наказувати? Він мовчки завернув назад. Не буде нічого говорити цьому знахабнілому віщуну! Перейшов хрещату долину, перебрів потічок, вибрався на лісистий пагорб. Тут повівав свіжий вітерець із задніпровських плавнів і лісів. Дихалось вільно, думалось ширше. І рантом побачив на узвишші над кручею якогось старця з латаною торбою за плечима. Побачивши Олега, що тримав коня за вуздечку, старець підійшов до нього, огледів його), потім Лебедя і пішов якоюсь стежиною. — Чекай-но, куди пішов? Щось хочеш спитати? — гукнув йому навздогін Олег. Старець спинився, скинув з пліч торбу.— Може, заблукав? — Я не заблукав, володарю. Це ти блукаєш в сум'яттях життя,— відповів старець. — Звідки знаєш, що я володар? — Бачу. Хіба ні? — А що ти ще бачиш для мене, старче? Може, ти справді віщун якийсь. — Я все бачу про тебе. — Тоді скажи, скільки літ мені жити? — Нехай мої слова не увійдуть в твої вуха. — Не бійся, я тебе не обиджу. Кажи, що знаєш. — Помреш ти на цій землі, володарю. А смерть приймеш від свого вірного друга. — У мене немає друга, старче. — Твій друг з тобою! — Старий ткнув пальцем у Лебедя, що мирно скубав соковиту травицю. — Мій кінь? — весело засміявся Олег. Почав розглядати Лебедя. А тим часом старець зник у хащах. Хотів наздогнати його, може, навіть вперіщити батурою: хіба може кінь завдати смерть? А втім... Повертався до Гори з тривожними передчуттями. Навіщо він слухає різних бродячих ворожбитів? Не треба знати своєї долі й спокушати її. Долю свою треба вести за собою. Йому це завжди вдавалось. Та, може, й справді, це знак богів. То що ж — він не буде більше сідати на свого Лебедя. Поставить у стайні — кінь заслужив собі спокійну старість. Хай годують і шанують його вірного друга до кінця. А в похід на уличів Олег візьме іншого коня. Доля знову кликала його в ратну дорогу. * * * У граді Пересічені з великою честю стрічали деревлянську сольбу — князь Маломир із дружиною, княгиня Ярка зі служницями привезли уличанському князеві Превладу багаті і щедрі дари: і бочки п'янких медів, і сувої білого лляного полотна, і шкурки куниць та рудої лисиці. А ще кожухи, ткані ковдри, різне різьбярство: кухлики, миси, тарелі, оздоблені коштовним камінням. А ще... Та не злічити всього і не надивитись! Превлад зі старійшинами шанували гостей бучною учтою, і піснями, і скоморошими веселощами та ігрищами. Маломир був молодий та бравий, чого б то було приїздити сюди з такою пишнотою, коли б не збирався просити у князя котрусь із дочок. А що дочок у Превлада чимало, усяк те відав. Он вони носяться по теремних хороминах, розвівають одна поперед одною пишними рукавами та подолами сорочок, мережаних золотою ниткою і пересипаних перлами, та все пристукують закаблуками червоних чобіток, та все видзвонюють намистами-перлами та коралями, та все виблискують срібними начільниками. Підносять на таці княгині-матері свої дарунки — то вишивання, то убруси ромейські чи намиста заморські. Княгиня Ярка все те розглядає, чемно дякує, але не бере. Доки Маломир веде перемови про мир-соуззя, про спільний похід проти супостата-находника, що захопив престольний Київ, княгиня відсилає до Болгарії свого посланця — купчину Синька з невеличкою валкою повозів і осторожниками. Має той Синько дістатись до Преслави, столиці болгарської, поклонитись цареві Симеонові і цариці та просити в них священиків для землі деревлянської і жони для її сина-князя. А тоді має той Синько чимскорше прямувати через степи й ліси до Іскоростеня, нікому не оповідати ані словечка. Часи нині непевні, кожен чатує лиш на свою користь, повсюди лукавці сіють чвари, а злодії злобливо злодіюють. Що Синько сю справу зуміє полагодити якнайліпше, стара княгиня не сумнівалась. Отець її — Ніскиня — ощедрив колись рід цього купчини іскоростенського, який возив для князя вина й узороччя з Царгорода. І тепер йому обіцяна добра мзда. Бо хто ж задарма в наші часи робить добро? Скоро Превлад і Маломир подалися до тиверців. Цей великий і розсіяний по степах народ споконвіків жив вільно і затишно, давно ні з ким не воював і ні з ким в соуззя не входив. У тиверській землі було чимало городків і чимало князьків, а великого з-поміж себе не хотіли визнавати. Кожен жив у своєму уділі і не пов'язував себе ні з ким ніяким словом. Землі усім-бо вистачало! Тож говорити з ними про єдність було важко. Коли вони між собою не хотіли єднатися, то з чужими володарями не хотіли тим паче, навіть на короткий час. Превлад і Маломир їздили від городка до городка, від одного князька до іншого. А дні літа швидко збігали, не полишаючи за собою ні радости, ні добрих прикмет. Ярка терпляче очікувала на свого посланця, з княгинею Превлада — Слудою — намагалась не говорити про женихання. І тоді Слуда сама вирішила говорити про це. Її старша дочка вже пересиджувала в батьковому домі, а тут така нагода! Ярка вислуховувала похвали Слуди своїм донькам, проте знову нічого не говорила про женихання її сина. — Мене мій князь сам узяв, Слудо,— пригадувала Ярка давнє. Але Слуді, ці спогади були ні до чого. Одного світання на теремному дворі тривожно заскрипіли ворота. Ярка крізь полохливий сон здогадалась — її посланець! Босоніж вибігла на ґанок, до неї кинувся прибулець — він був від Синька. — Княгине, мій господар, купчина Синько, велів сказати: цар не дає дочки своєї. Готує за царевича ромейського віддати чи мадярам. Може, в яку іншу землю податися? Але вже дарунків нема — тоді шли нові повози, Княгиня Ярка довго розтирала пальцями чоло, намагалась втямкувати мову Синькового гінця. Повози? Де вона візьме тут повози і дарунки багаті? Кожен день її у Пересічені стає дедалі нестерпнішим, дедалі тяжчим. Авжеж, Болгарія хоче кріпити узи із Ромеєю, а не з деревською землею. — То що ж робити? Куди йти? Яка рада твоя? — Гонець втомлено опустив перед нею плечі. Його руки з батіжком безсило обвисли до колін. Либонь, день і ніч цей юнак гнав свого коня, аж почорнів од сонця і пилюги. — Ходи в хоромину, хлопче. Розкажи усе спочатку.— Гонець жадібно випив кухоль води, сів на лавицю.— Ну, що розказувати? Спинилися у гостиному дворі у Преславі та й послали знайомого болгарина до царських покоїв. Послали з дарунками. Ніхто їх не запросив. І другий раз, і третій посилали. І також їх не запрошували до палацу. Тоді сам купчина Синько пішов до палацу. Його провели до високого боярина. Він усім там порядкує. Та й зробив той боярин Синькові відмову. — А що за боярин такий? — Мовлять, якийсь родак цареві Симеонові. У палацах все чисто за царя вирішує. — Може, у нього також є донька? Ажеж, родак царя! — Не питали про те.