Віщий Олег - Сторінка 44

— Казали ж, що Лебедя свого довіку у стайню поставив. — Хіба не бачиш — це інший, це молодий кінь. Мовлять, ніби Симеон наш йому подарував. — Хто знає ромейську мову альбо болгарську? — почувся здаля оклич бирича. — Наш володар потребує тлумачів! — Ось він знає! — загукали разом бесідники Степка. — Іди туди!.. Він чисто все відає по Писанію... Усі віщування про нашу війну, — оповідали гордо усім, хто враз їх оточив. — Тут живеш чи прийшов звідкись? — спитав Олег у Степка, пильно вдивляючись йому в обличчя. — З Києва я. Тут був у науках, — Степко радів, що цей геть зовсім зсивілий старий крук нізащо не пригадає його. Дивиться на нього сторожко, немов принюхується. — Його вітець — наш тесля Гомін... Той, що блукав... — Сліпець отой? Знаю його. — Олег задоволено оглянув Степка.— Будеш при мені тлумачем. Степко часто-часто заморгав пресиніми дівчачими очима й почервонів. Він, ненависник Олегів з дитинства, мусить нині йому слугувати!.. Але — чому йому? Слугуватиме руській землі... Людний берег Варни поступово вгамовувався — заходила тепла зоряна ніч. Царгород звідси був уже близько. Море пахло золотом... * * * Київський володар Олег чекав послів від царя Симеона уже тиждень. Але знову минали дні, а його, великого державця, що своїми ратями заполонив усю Варну і навкілля на побережжі, не кликали до стольної Преслави. Цар болгарський зневажав його неувагою. Але чому? Чи передумав іти з ним разом, як обіцяв через єпископа Климента, на Царгород, чи змовився з кесарем Левом і хоче тепер заплатити йому головами русичів? Олег губився в здогадах. Найбільше тривожило, що ніхто не приходив із Преслави і нічого не сповіщав. Олегова душа стислась в недобрих передчуттях. Пильніше окидав оком своє шумливе воїнство, яке відсипалось і від'їдалось на сонячному побережжі і щораз частіше позирало на море. А море так пахло золотом! Гордий, пихатий Царгород не хотів його віддати русичам. Князь Оскольд прибив свій щит на воротах вселенської столиці як знак своєї перемоги. Тож. мусять, мусять відтоді ромеї дотримуватись ряду — і віддавати Києву належне. Воїни дедалі частіше і голосніше згадували про те золото, яке мають платити кесарі за черлений щит Оскольдів. Дедалі настирливіше поглядали на овид, де море зливалось з небом. І сердитіше поглядали на Олега — чого мовчить? Чого не веде далі? Убоявся? Чи очікує, коли ромейські галери обступлять їх з усіх боків і виб'ють? Думали і про братів-болгар. Десь поділась обіцянка допомогти в поході — не чувати і не видати якоїсь раті, яка б ішла до русичів у поміч. У повітрі пахло зрадою... Над гомінливим ратним табором ні-ні та й упаде тривога. І раптом новина: царя Симеона і його раті немає в Болгарії! Б'ється він із зловорожими ордами угрів-мадярів! Ромеї підкупили їхнього вождя Арпада й германського короля Арнульфа — і ті з обох боків затиснули болгарську землю на півночі Дунайської долини. Цар Симеон і його соузники печеніги б'ються з ними на річці Саві. Уже вороги розгромили Моравію... Загинула Хорватія... Зникло болгарське князівство Салана... Симеон оточений мадярами в Белграді. Він мусить просити миру... Згоден на все!.. Ці тяжкі новини привіз нарешті із Преслави сам боярин Георгій Сурсубул. Цей справжній правитель Болгарії був ніби піднятий з домовини. Невеличкий, повнотілий, рухливий, він то сідав, то наче завмирав перед Олегом. То запускав розпачливо свої короткі випещені пальці в кучму сивого волосся. Говорив низьким хриплуватим голосом і, здавалося, на очах сивів. Мадяри!.. Цей дикий жорстокий меч, який вони встромили у серце слов'янського світу, роз'єднав держави, відгородив болгар від сербів і хорватів, від Польщі, Моравії і Русі. Але, власне, Моравії вже нема!.. Лишилась спалена, сплюндрована рівнина і дикі табуни мадярської орди на ній... Звідки взялась ця напасть? Звідки вони впали на слов'янські держави? — Вони прийшли з-за великої річки Ітиль. Я знав батька Арпада — хана Альмоша... Георгій Сурсубул довго й чіпко вдивлявся в воскове обличчя Олега. Знав? Як і коли? Чи зможе зараз умовити Арпада відступити від Белграда і випустити Симеона? Бо коли Симеон загине, загине і Болгарська держава: ромеї повергнуть її наступного ж дня. Боярин мало не плакав. Його чорні невеличкі очиці зволожились. Він плекав для себе надію про вінець царя, бо є наставником Симеонового сина-переємця Петра... І він готувався бути його співправителем. — Княже, скажи своє слово Арпаду. Загине Болгарія — і мадяри загинуть від ромеїв, — благав боярин Георгій. — Арпад не слухатиме мого слова. Київ і поляни-руси сплатили йому велику данину за мир… — Тоді поведи свою рать до Белграда. У поміч Симеону! Без нього тобі все одно не подолати Царгород. — Белград... Олег замислився. Чи зуміє він порятувати Симеона, а чи підніме проти себе тих угрів знову? Небезпечна се річ. Та правда й те, що без болгар йому не зігнути в поклоні Царгород. — Хай буде так, Я піду в поміч Симеону. Але болгари мені поможуть? — Що хочеш, від Царгорода? — схопився боярин Георгій. — Золото... і срібло... і паволоки — і всю данину за всі роки, що не платили ромеї Руси... — Добре. Я тобі допоможу зараз же. Дивися, що я зроблю: шлю до Константинополя свою сольбу і кажу кесареві Леву, який нині б'ється із сарацинами, що русичі прийдуть і також будуть з тобою битися. Там сарацини — тут русичі. Віддай русичам усе, що вони хочуть взяти по правді і по ряду. Він усе тобі віддасть! Згоджуйся ж... За наметом галасувала многолика рать, чекала поклику свого провідця і рвалась до Царгорода, Вона жадала багатства й слави і тим хотіла утвердити себе, свій Київ і його, нового владцю Києва. І він, Олег, може легко, без крові й зусиль дати цій черні все, чого вона хоче!.. Боярин Георгій Сурсубул мовить правду. — Де твоя харатья, княже? — напосідав Сурсубул далі. — Давай її мені, віддам послам. Бо ромеї люблять порядок: скажуть, нічого не знаємо — ні про яку угоду з Києвом. Їх треба ткнути носом в пергамен. — Який пергамен? — розгубився Олег. — У мене нічого немає! — Він ніколи не думав ні про який пергамен. Не знав ніякої харатьї! Хто бачив коли якийсь запис? Про те знав лишень хіба що князь Оскольд та його бояри. Де вони тепер?.. — Тоді... ге-ге… ніяких переговорів не треба й починати. Гречини — то лукавий народець. Скажуть, нічого не відаємо і нічого не було._І ти нічого від них не дістанеш, Пощо й починати балачки! Сурсубул розсердився, засопів, зашмиргав носом. Цей дикий варвар морочить йому гологу. Не знає, з ким хоче статп на герць. Не буде з ним возитись. Але хто ж тоді допоможе Симеону? Олег тут має тьму ратників. Ні, не будс сварніись із цим дикуном. — Тоді так. Не будемо гаяти часу. Я покищо пошлю до до кесаря свого гінця від твого імені. А ти пошли когось до Києва, хай розшукають пергамен князя Оскольда. Без нього важко буде. Тим часом поможи тут Симеону. Дай свої раті, і ми проб'ємось до Белграда. Олега підкинуло від тих слів. Пергамен Оскольда... Може, це той, що зберігався в тій церкві, що він спалив? Може, він порубав його? Хотілося аж свиснути від подиву на самого себе... Отако життя тебе перекручує!.. На мить війнуло вологою тьмою з тієї церквиці, тремтить одинока свічечка... Однорукий священик... І пожежа... Олегові запекло від пекельного вогню, у якому горіла Оскольдова церква... Запекло біля серця — і він звалився на руки боярина Сурсубула. На поміч підбігли князеві охоронці й знахарі. Що йому поробилося? Що сказав йому боярин? Нарешті Олег зітхнув — усе ніби минулося. — Знайди оту Оскольдову харатью, — провадив знову Сурсубул. — Без неї не заплатять за минущі літа. А раті даси в підмогу? — Подумаю...— зітхнув Олег. — Думати нема коли, княже. — Хай ідуть тільки охочі. Скажу нині воєводам і соцьким. — І на тому дяка...— зрадів Сурсубул. І викотився з намету. Степко перехопив останні слова Сурсубула: — А яку харатью потрібно мати, боярине? Сурсубул зневажливо глянув на цього челядина. — Не твого розуму справа, хлопче. — А може, й мого! — Степко хоч і почервонів, але вперто дивився в саме обличчя пихатого державця. — У мене є пергамени Оскольда. І договір якийсь, якась харатья. — У тебе? А ти хто? — вразився Сурсубул. — Я Степко. Був унотом у пресвітера Григорія... Нині драгоман нашого володаря. Сурсубул ще раз оглянув його з недовірою. — То й драгоманствуй собі... — скривив уста. Бач, казна-що меле язиком цей обшарпанець! Хоче, певно, мзду якусь мати від свого князя. А втім... Хай би той Олег швидше подав Симеонові ратну поміч. Він, Сурсубул, сам би повів його воїв. Ох, цей мадярський меч! Цих нових жорстоких ординців наввипередки купують і ромеї, і германці... Що ж вирішить цей дикий варвар — Олег? * * * Болгарська весна коротка — спливла швидко. Літо набирало високости. Цар Симеон все ще стримував орду Арпада, яка тепер утверджувала свою державність на землях двох знищених нею слов'янських держав — Моравії і Хорватії. Втративши задунайські землі, Симеон стримував натиск мадярів на іншу свою територію. Руські охочі ратники допомогли йому, але вже час було їм рушити на Царгород. Олег зібрав дружину і сказав: — Чекати вже не можемо. Підемо самі на Царгород і приб'ємо меч до його Золотих воріт. Як те зробив Оскольд. — Оско-о!..— загукали ратники. Їм не терпілось здобути для себе честь і багатства. — А де вої болгар? — спитав хтось із старшин. — Прийдуть пізніше — навздогін. Але ми першими маємо забрати всі добра і золото! — кинув Олег. Олег розраховував: Симеону тепер нема куди подітись — його держава опинилась затиснутою між двома хижаками — лукава Ромея і хижа Мадярія. Зникла Хорватія і Моравія. Відрізана Чехія і Польща. Руси для нього нині стали єдиними соузниками!.. Руські вої піднесено готувались рушати далі. Що може сильніше з'єднати натовп жадібних до чужого багатства і слави, як не обіцянка забрати їх в інших! Сила-силенна руських воїв, що обсіла побережжя навколо Варни, уже дратувала і болгар. Було продано все, що хотіли продати, з'їдено все, що куплено, а далі почались крадіжки, розбої, насилля. Ратники здобували собі на прожиття. Боярин Сурсубул знову прибув до Олега — підштовхував, аби швидше виводив свою рать з Болгарії. Дальше пробуття тут було вже небезпечним.