Віщий Олег - Сторінка 46

У спогадах приходили всі ті, хто давно відійшов від нього і від життя: і Рюрик, і Єфанда, і Оскольд... Мабуть, вони тягли його до себе. Відчував, що в ньому народилася якась інша людина, ім'я якої Старість. І від неї вже нікуди не подінешся. Став звикати до неї, не тужити за тим, чого не повернеш. Зрісся з тим, що лишилося за його плечима. Так було затишніше на душі. Та інколи той Олег, якого знав Київ, починав бунтувати проти того нового, що зродився в останні роки, після царгородського походу, о ж він — Олег! По-тутешньому, по-слов'янськи — творець. А на берегах його Венетського моря, в бодричів, то так і є: Олег. Древнє ім'я давніх вождів і царів, які привели в ці краї могутній народ кельтів... Отож Олег не здавався. Злостився на бояр, на челядь, на увесь світ. І найбільше — на Ігоря. Кричав, що рудий Єгорця той ходить не путями свого розуму, а розуму своєї жони і бояр! Що він м'якотілий і безрадний, непевно кермує Руською країною. Не утримати йому всі землі, які великими трудами пригорнув Олег до Києва, не вирвати йому у Царгорода давню данину, яку кесар пообіцяв віддати і не віддає... Олег не нарікав на себе, хоч знав, що саме він не навчив Ігоря гордости за його справу, а навчив ненависти до себе, коли вигнав його з матір'ю з Києва, коли потім убив Єфанду... Ігор його ненавидів і боявся. Але... коли б Олег того не зробив, Єфанда вбила б його зі своїм Змієм Гориничем... Круті путі-дороги у владців! Але він ще живий і буде вершити справи в Києві. Відправить Ігоря за Джурджанське море — хай пошукає сам собі слави, а Києву золота-срібла, та перлів, та узороччя, а йому, Олегу, дасть якийсь час лишитись при кермі. Олег обіцяв Царгороду дати воїв у підмогу проти сарацинів, а ромеї дадуть за це данину. От Ігор і піде в Табаристан. Старий хитрець ще не втратив мудростм! Усі будуть вдоволені: бояри чекатимуть мзди, варяги — нової здобичі, молоді мужі київські ізійдуть із града за багатствами, менше ворохобити будуть!.. Упали перші сніги. В небо вдарили сірі пахучі дими. Знову залюдніли торговища по санній порі. Збурено гомоніли, чогось очікували. Табаристан! Гилян! Абесгун!.. Розпитували купців, що прибували з далеких країв. — Чули про те? Се далеко? — Далеко! — Мовлять, там повно золота-срібла, і перлів, і килимів!.. Чи так? — Так... там усе є. Там земний Урай... Заворушились і бояри. Потягли до Олегового двору своїх боярчуків і родаків. Сам Ігор поведе! Діло певне... І як подивувався Олег, коли до нього прийшов і колишній його воєвода — Щербило. Це він, Олег, колись підняв його на цю Гору із глибоких проваль київського Подолу... Як низько кланявся йому за ті землі і села!.. Зрадці завжди кланяються низько... Але Щербило відкрито дивиться йому в обличчя. Чорний вус його ледь-ледь тремтить — певно, страх б'є його тіло. А красень який... Олегові подобається цей страх. Подобається, що він, Олег, переміг нині цього свого переможця... Щербило прийшов не до Ігоря — до нього. — Хощю іти за море... візьми... Олег насупив сиві-сиві брови. З-під них зблиснули холодком зіркі, як і раніше, очі. Чого це йому, вдатному красеню, якому всього вистачає в Києві, чого б це йому захотілося за море? В такий далекий і непевний похід. Від кого тікає? Від нього? Від Гордини? Олег розмірковував, а кінчики закручених догори чорних вусів Щербила ще більше тремтіли. Мабуть, не зможе простити йому Олег... — Пощо ж хочеш залишити Київ? — Олег наставив на нього свої зіркі очі.— Від кого тікаєш? — Від себе...— тихо сказав і похилив голову на груди. О, це відчуття відоме Олегові — ціле життя прагнув утекти від себе — і не зміг. — Іди до Єгорця. Просись у нього. А я скажу йому. Щербило низько вклонився. Неквапом вийшов. Цей Щербило чимось нагадав його — давнього, молодого, затятого, відважного... Тільки в ньому ніколи не було отого страху і відчаю, що тіпали душу Щербила. Відчай і страх не для владців. Олег-бо ж завжди хотів владарювати і тому завжди гнав цих непрошених дідів од себе. І це те, що піднімало його над усіма. Так, він не знав ні страху, ні. відчаю, ні жалю. Не знав горя від втрат. Ось і зараз — втратив свою веселооку бояриню, з якою думав зігріти свою душу в старості. І не дає собі думати про неї. Він її втратив. Але знайшов покору найнебезпечнішого киянина, знайшов побіля своїх підошов цього красеня-переможця. Чи ж варто сумувати? Увечері до Олегового терема підскочили сани, з них вийшла якась жінка. Невже Гордина? Кажуть, вона геть звелася від чекання на нього. Тільки ж чого чекала? Розплати за зраду? Помсти за довіру? Ошатних дарунків? Він їх привіз повен дім і всі роздав своїм челядницям. Рвав свою гордість разом із тими паволоками... Але до гридниці зайшла Ігорева княгиня. Його Ольга! Вона залишилась до кінця щирою і відданою йому. Може, єдина з усіх. Мабуть, через те, що були вони однакової долі — життя прибило їх, як осіннє листя, до цих високих київських круч та й покинуло... — Вітець, ти давно не заходив до нас. Маєш гнів? — Не можу мати гніву на тебе! Ти в мене єдина віра в життя, — і сказав правду. Це вона відкрила йому очі на велику дорогу, яка повела його до Болгарії і до Царгорода. Якби не її оповіді... Якби не її слава... Сидів би Олег у Києві протягом всього життя, не побачив би ні світу, ні таких багатств! Не подумав би, мабуть, мірятися силою із гордим Царгородом!.. А він таки примусив кесареву Ромею стати на коліна перед Києвом... І перед ним!.. — Що робиш нині? — веселими синіми очима вона голубила його зсивілу голову... — Готую для Ігоря добру рать. Далека дорога — вої мають бути сильними. Щоб перемогти швидко і борзо повернутись назад... — Варяги також хочуть іти? — раптом спитала Ольга. І Олег збагнув: саме задля цього вона й прийшла до нього, Але він про них не думав. Свенельд з дружиною сидів у деревській землі, змусив Іскоростень_давати цому полюддя на своїх воїв. Його варяжини з Карлом мають бути з ним, то вірні осторожники. — Я ще не думав, Ольго... — А може, хай ідуть з Ігорем. У них силища велика, добре повоюють Табаристан. А коли залишаться — добре повоюють Київ і київську землю. І Малка ще сюди приведуть — хтозна... Я так подумала... — Тепер і я подумаю!.. — Подумай, отче. У мене ж дитя на руках. Куди побіжиш? Під чий захист? Ти всю дружину відсилаєш, А хто захистить тебе? Що, коли знову печеніжини чи угри які заявляться... Він злякався цього. Справді, хто ж захистить його? Бродячих варязьких ватаг чимало... Ординський Степ бездонний... Ворохобників-мужів буде досить... І ще й волхви бродячі постійно підбурюють людність... Ольга, бач, добре про все подумала. Вона подумала, як мати. І як справжній володар. — Добре. Свенельд піде з Ігорем. У Києві буде Карло і... Щербило. Дам йому тисячу воїв. — Щербило! Це той, що у Вишгороді?.. Він підпирав владу Гордини. — Тепер буде підпирати мене. І тебе. — Ти віриш йому? — Вірю, від сьогодні. Він щойно був тут. Молода княгиня широко розкрила очі. Звичайно ж, краще Щербило, аніж Свенельд... Але... дивно... І все ж краще хай буде Щербило! * * * Іменем істини завжди пророкують лжу. Раніше Степко навіть не підозрював цього. Та чим більше приглядався до Олега, тим більше розумів це. По прибутті з походу Олег поселив його на Княжій Горі в убогій хатині для челяді. Мав переписувати Оскольдову харатью на ще один пергамен. Ще мав списати новий ряд з греками на окремий спис. Сам же переписує старий Оскольдів літопис, щоб не згубились дні й літа минущі. Вдень сидить, переписує, увечері додому. Часом засидиться допізна — тут і заночує. Запалить лоєву свічечку, читає книги, які приніс із Болгарської землі. Читає цілу ніч. Боже, який то світ великий і предивний постає перед ним. Скільки в ньому добрих і величних справ, а скільки крови й зла!.. Думає Степко і про високе в людині, і про низьке. Взяти хоча б його вітця. Сліпий, неправедно знищений, скалічений, а душа витає у мріях, вибудовує храми для оселі людської величі й радости. Таки ж хоче поставити отой храм на Оскольдовій могилі, де залишив свої очі. Дивно, що Олег та його лакузи нічого не кажують — ні про заборону, ні про дозвіл,— ніби ж і погоджуються. Ба! Тепер і віщий Олег іменем Оскольда підпирає себе, вивищується. Перед кесарями виставляє себе захисником Оскольдової правди і харатьї! Ніби то не він убив його власним мечем! Ніби не він спалив його церкву і порубав його пергамен!.. Дивина з усіх див. Якби хто раніше Степкові сказав, що Олег отаким колись об'явиться, не повірив би. А тепер сам бачить. Навіть інколи Степкові здається, що Олег хоче наче вилізти на плечі Оскольдової слави і здійнятись вище від того. Було кривдно від цього. А таки ж виходило, ніби Оскольд допомагав Олегові, цьому великому грішнику. Може, це робив задля Києва, задля землі своєї, яку тепер розбудовував цей приходень. О, велика таїна великих владців! Не осягти її простим розумом. Та ні, це, мабуть, віщий Олег насильно стягує з небес душу Оскольдову, щоби себе підняти туди. Може, в цьому його таємниця? В невсипущому жаданні слави на цьому світі. Мабуть, так і є. Тому не пошкодував життя київського князя, тому не посоромився зганьбити пам'ять про нього, а коли стало вигідно, то й душу його стягнув із неба. Жах накочується на Степка... Ось вона, дорога до влади, — в незмірному честолюбстві, в сліпому захланному леті до слави, коли переступають через життя, через честь, через любов і священну пам'ять у погоні за нею. Але що з того, що віщий Олег отак пнеться в небеса? Небеса не там, куди він прагне. Небеса у людських душах і в людській пам'яті. А серед людей він зненавиджений. Ніколи не забудуть йому кривавих гріхів. І так буде навіки-віків!.. Отак відкрилась Степкові-книжнику ще одна свята мудрість: "Яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють і вам". Так проповідував святий Матвій. Степко знову починає читати при мерехтливому світінні лоєвої свічечки. Мало книг приніс із болгарської землі, тож знову перечитує все. Хилиться його розкуйовджена голова над столом, в його темних очах відсвічує пломінчик вогнища. А десь всередині його пам'яті пропливають перед ним нові часи і нові життя... Не відразу відчув, як тихо відчинились двері і якась світла тінь виповнила виталище.