Загадкові світи старої обсерваторії - Сторінка 2

---

Ох, і смачний був куліш під зоряним небом, серед степових пахощів!

Нарешті повкладалися спати, адже ранок мав бути нелегким. Діти лягли на сіно, дехто з козаків — під возами, дехто — під фортечними стінами… Серед ночі іноді було чутно скрики якогось птаха і голоси вартових козаків-дозорців на вежах: "Вартуй!.. Вартуй!.."

Непомітно настав ранок. Мов і не спали. Сіре небо ледь бралося рожевим. "Наче на риболовлю з татом удосвіта встаю…" — зітхнув Влад. Оленка, більш моторна, вже була на ногах і дивилася між зубці фортечного муру кудись у степ. Високий козак, що стояв поруч із нею, вигукнув: "Вони-и-и!" Хто такі, ці "вони", стало зрозуміло вже невдовзі.

Басурманська кіннота швидко насувалася на фортецю. Вершники вигукували щось незрозуміле.

" Зараз буде! — спохмурнів Петро. — Ану, діти, ґав не ловіть, подавайте стріли. На облогу їхній загін не здатний, але підпалити фортецю вони спроможні. Стрілятимемо з луків, а коли бусурмани підійдуть ближче — вдаримо з мушкетів і пістолів.

— Зрозуміло! — коротко відказав Влад і почав швидко подавати все нові й нові стріли козакам, що вже пускали їх на ворогів.

Оленка також не відставала від Влада — вона взяла великий пучок стріл і подавала їх тим оборонцям, у яких кількість оперених літавок швидко зменшувалася.

Та скоро козаки вже взялися за мушкети й пістолі — вороги, хоч і втратили багатьох вершників, підібралися близько до фортеці й змогли підпалити її дерев’яні стіни у двох місцях. Залунали постріли, порохова курява здіймалася над головами козаків. І саме цим скористалися бусурмани — тепер вони зі своїх луків могли більш точно поціляти в оборонців. Два козаки впали. Одного було вбито, другому ворожа стріла поцілила в плече.

Якийсь козак із довгими вусами й оселедцем на голові, очевидно, друг пораненого, вийняв стрілу з рани, а саму рану замазав сумішшю пороху й землі.

— Краще я перев’яжу! — вигукнула Оленка. — Землю не можна до рани прикладати!

— Ет, малеча! — усміхнувся вусань. — Козакові рідна земля краща за всі ліки! Проте перев’яжи, чом би й ні?

Тим часом кілька козаків, запримітивши ватажка ворожого загону, товстуна на білому коні в оточенні почету, почали щось готувати. Вони зробили якусь підставку-триногу, на неї поклали доволі довгу руру. Трубка та складалася з двох частин: верхня була щільно заповнена порохом і ще чимось, що Влад не встиг роздивитися. В нижню додали трохи пороху, щільно закрили, й лише в невеличкий отвір вставили запалювальний лютуз. Козаки щось міркували, повертали дивний пристрій, позирали на ватажка, що незворушно споглядав, як палають стіни фортеці. Нарешті один із козаків підпалив мотуза, вогонь побіг по ньому до рури. Та зашипіла і несподівано швидко здійнялася в повітря. Саморобна ракета злетіла вгору, а потім почала опускатися просто на бусурманського ватажка. Поки той збагнув, що відбувається, ракета вибухнула над його головою. Білий кінь рвонув з місця, несучи тіло незграбного вояки…

На мить запанувала тиша, нападники перестали кричати. Вони побачили, що їхнього провідника разом із охороною більше немає. Жах охопив кочівників. Вони тікали від фортеці.

— Як вам наша вигадка — літавки з порохомї — сміявся Петро. — Гарна річ?

— Авжеж! — захоплено мовив Влад. — А я гадав, що такі порохові ракети вигадали в стародавньому Китаї!

— Не знаю, як там у хінців, люди вони, кажуть, розумні, — вів Петро, — а ці літавки майструє один наш козарлюга, характерник і лікар Ааривон!

— Але ж треба вогонь загасити, а то він усі стіни спалить! — тривожилася Оленка.

— То правда, — погодився Петро. — Ворог відступив, аж он козаки вже вогонь збивають.

І справді, козаки швидко і вправно передавали один одному дерев’яні відра з водою. Інші закидали вогонь землею. Влад з Оленкою хотіли було допомогти, але тут сталася дивна річ.

Усі козаки зупинилися, мов заворожені. Навіть вітерець зник. Діти розглядалися довкола й нічого не розуміли. Кожен із оборонців фортеці, який щойно стріляв, рухався, віддавав накази, гасив полум’я — раптом завмер у тій позі, в якій його застала якась мить. Мить, що зупинила все і всіх довкруж, крім Оленки і Влада.

— Що це все означає? — розгубилася Оленка. — Козаки нерухомі, наче висять у повітрі! Мов мільки якісь… Усе стало якимось несправжнім!

— Поглянь, навіть полум’я і дим над ним завмерли, як намальовані, — крутив головою Влад. — Як це може бути? Ми неначе всередині діорами — я бачив таку в природничому музеї. Там опудала звірів і птахів, а за ними ліс чи поле, і все як справжнє, тільки піхто не рухається.

— А може, ми таки ВСЕРЕДИНІ чогось? — замислилася Оленка. — Адже ми забули, що потрапили до цього степу й козаків, увійшовши до темної кімнати в світі іграшок…

— Так, — замислився Влад. — Ми захопилися подіями, в яких так щиро брали участь… Цікаво, чи можемо ми вільно рухатися зараз?

Влад несміливо зробив широкий крок. Нічого йому не перешкоджало. Він обійшов застиглого козака Петра з усіх боків. Уважно роздивився його одяг, зброю, вираз обличчя, зрештою. Петро неначе біг щодуху до фортечної стіни, відштовхнувшись однією ногою від землі…

— Ходімо, Владе, зазирнемо до козацької канцелярії! — покликала його Оленка.

— Ходімо… — замислено відповів Влад.

Вони прочинили масивні двері приземкуватого будинку, сподіваючись побачити там старовинні мапи на стінах, козацькі прапори, великий стіл із чорнильницею, перами для письма, гетьманськими грамотами, листами… Натомість у напівтемряві світилися зелені літери: "GAME OVER"

— Наче букви "ВИХІД" у кінотеатрі! — засмутилася Оленка.

— Здається, гру закінчено, — зітхнув Влад. — А так хотілося, щоб це було насправді.

— А якби ми потрапили в полон до бусурманів? — запитала Оленка.

— Ну, тоді довелося б щось вигадувати…

Діти ступили ще кілька кроків у напрямку зеленої стрілки, що наче запрошувала йти вперед. І знову опинилися в тому "магазині іграшок", з якого вони й почали мандрівку степом.

Влад глянув на м’яча, якого він копав не так давно, взяв з полички ліхтарик, на якому був напис дрібними літерами: "Світить вічно", і сказав:

— Але десь тут має бути щось на кшталт обсерваторії!

— Навіщо ти взяв ліхтарика? Гадаю, звідси не можна нічого перевозити на Землю! — засумнівалася Оленка.

— Це я не собі, а професорові. Він якось скаржився, що його лякає темрява… А тут написано, що світить вічно… Хай буде!

— Гаразд. А може, споглядальна там? — вказала Оленка на вказівник "Планетарій".

— Схоже, що так…

Діти рушили у вказаному напрямку і знайшли величезну залу, де на штучному зоряному небі рухалися комети, метеори, сяяв з одного боку місяць уповні, а з іншого — молодик. Під небом була влаштована обсерваторія — невелика, але схожа на їхню. Влад з Оленкою сіли в Крісло.

— Скільки там обертів називав Міґель? Сім із чвертю? — запитав Влад.

— Саме так, я добре пам’ятаю! — відгукнулася Оленка.

— Ну, тоді додому! — і Влад повернув Ручку Переміщення.

Мандрівка під дулом пістолета

Влад і Оленка оглядалися: чи на Землі вони опинилися за якусь мить? Але все було гаразд — професор Філ сидів і нетерпляче на них чекав…

— Дякувати Богу! — зрадів науковець. — Усе гаразд — ви повернулися. Міґель поїхав у справах, але незабаром має повернутися і привезти щось цікаве!

Влад витяг з кишені "вічного" ліхтарика і простягнув професорові. Філ зойкнув і мало не зомлів.

— Вам погано, професоре? — кинулася до нього Оленка.

— Ні, — прошепотів Філ. — Мені дуже добре… Я вдячний вам. Я так мріяв про нього! Я знав, що у Ґеймленді він є!

— Дрібниці, — гордовито мовив Влад. — Послухайте краще про наші пригоди!

Тільки-но діти почали розповідати, як двері обсерваторії прочинилися й увішов незнайомий чоловік. Похмурого вигляду, неголений, вбраний у теплу куртку й чорну спортивну шапочку, насунуту на вуха, він не видавався приємною людиною. Не встигли діти й професор отямитись, як чоловік вийняв пістолет і спрямував на розгублених мандрівників.

— Мені треба втекти звідси. І повертатися не варто… Знаю, що ви мандруєте із Землі кудись. Я спостерігав за цією обсерваторією і все бачив. А тепер хутко, поїхали! Не захочете — постріляю всіх по черзі!

— Як ви смієте! — розлютився Філ. — Та я зараз…

У відповідь незнайомець гахнув із пістолета кудись у стелю.

— Наступна куля буде у тебе в голові, старий, — він повернувся до Влада й Оленки, — Бородань залишиться тут. А ви повезете мене… кудись подалі від нашого світу, й міліції зокрема! Ворушіться, мені вже на п’яти наступають!

Чоловік вдарив професора, і той, стогнучи, впав. Влад стиснув кулаки, але бандит націлив пістолета просто в обличчя хлопчика.

— Запускай вашу машину! Я бачив, як ви сідаєте і зникаєте вмить!

Незнайомець усівся в крісло і звелів Владові з Оленкою примоститися поруч. Хлопцеві довелося посадити дівчинку на коліна — адже гладкий чолов’яга зайняв майже весь фотель. Влад перезирнувся з принишклою Оленкою і навмання повернув Ручку Переміщення.

Коли рожевий туман розвіявся, діти побачили, що вони опинилися на одноманітній сірій рівнині, що простягалася ген до обрію. Тверда поверхня вся була в тріщинах, немов цей ґрунт, ця земля не бачили дощу вже сотні років. Жодного пагорба, кущика чи дерева… Крім молочно-білого тьмяного неба і сірої пласкої поверхні під ним, довкола нічого не було. Куди йти, що робити — незрозуміло.

— Що за фіґня! — скривися чоловік. — Куди ви мене затягли?!

— Ми й самі не знаємо, куди можемо потрапити, — похмуро відповів Влад. — У цих подорожах майже все непередбачуване.

— Ну, то ведіть кудись! У приємне місце. А то я вам влаштую останню подорож! Ходімо хутчіш! — підганяв дітей пістолетом незнайомець.

Оленка знизала плечима і пішла вперед. Власне, як на неї, напрям руху не мав жодного значення — адже погляд не міг зачепитися хоч би за що-небудь.

Діти йшли попереду, чоловік — за ними. Минав час. Довкола нічого не змінювалося. Та ж сама сіра рівнина з потрісканою землею простягалася до виднокола. Оленка відчула, що страшенно втомилася. Боліли ноги. Вона безсило опустилася на землю. Влад кинувся до неї.

— Устали! Швидко! Вперед! — розлютився незнайомець. — Я вам покажу, як знущатися! Виведіть мене звідси до якогось міста, чи що! Я вже їсти хочу!

Влад, щиро кажучи, теж хотів їсти, а головне — пити.