Загадкові світи старої обсерваторії - Сторінка 3

---

Він і гадки не мав, скільки часу вони йшли. Задавалося, що й не один день.

— Може, ми ходимо колом? — прошепотіла Оленка. — Я читала, що мандрівники, які збилися зі шляху, часто ходять колами, повертаючись на те ж місце!

— Але як це визначити? — прошепотів у відповідь Влад. — Тут же немає жодного орієнтиру.

— Будете щось там патякати — постріляю! — розлютився бандит. — Ідіть мовчки!

Він витяг із-за пазухи пласку металеву баклажку і зробив кілька ковтків.

Діти йшли, але все довкола було таке ж одноманітне. Влад відчув, що його охоплює жах — від непорушного, німого світу, від присутності розлюченого чоловіка зі зброєю у себе за спиною, від того, що жодного натяку на вихід із цього становища не було.

Несподівано Оленка штовхнула Влада під лікоть і кивнула кудись убік. Спочатку хлопець нічого не побачив, але придивившись, зрозумів, що на деякій відстані від них — і туди ж, куди й вони — йде напівпрозора істота. Влад її одразу й не помітив — адже вона лише ледь вирізнялася на тлі сірої землі й білого неба.

Нарешті істоту побачив і чоловік. Він зупинився, наказав дітям стояти і націлив пістолет на цей привид серед пустелі.

— Підійди! І не роби різких рухів, чуєш?! — звернувся бандит до істоти.

— Дарма ви хвилюєтеся, — раптом чітко вимовила істота. Вона загалом нагадувала людину, але була неначе контуром — без обличчя, очей, рота… Звідки долинав звук її голосу, було незрозуміло. — Гадаю, ви люди. Іноді вони потрапляють до нашого світу. Він такий гарний, але ще жодній людині чомусь не сподобався. Я можу вивести вас на шлях, що веде додому… Або до ще одного світу, гарнішого за наш. Але для того, щоб вийти за обрій подій, треба віддати шану Йому.

— Кому — йому? — поцікавилася Оленка.

— І що таке обрій подій? — додав Влад.

— Усі події, як називають явища світу люди, відбуваються за обрієм, який ви бачите. Тут, усередені, панує спокій і нічого ніколи не змінюється. І це так чудово!

— Еге ж, можна довіку блукати цією пустелею! — побурмотів собі під ніс Влад.

— Наш Великий подарував усім незмінність і довершеність вічного спокою, — говорила істота, не звернувши уваги на слова Влада. — Втім, якщо ви готові вклонитися Йому, то зможете вийти до вашого бентежного і мінливого світу.

— Я хоч чорту вклонюся, аби потрапити в якесь нормальне, людське місто, де можна пожерти и випити! — озвався чоловік.

— Тоді прямуйте за мною, — ледь усміхнулася істота.

Вона наблизилася до однієї з великих тріщин на землі й якимось дивом розсунула її так, що мандрівники могли вільно пройти в темну щілину. Люди якось неквапом просочилися під землю й опинилися в безкінечній залі, залитій тьмяним жовтим світлом. Високу стелю пітримували сотні стовпів. Усі вони були різні — рівні й немов закручені, товсті й тонкі, майже прозорі й вирізьблені з твердого каменю.

Далеко між стовпами Влад помітив якийсь рух — неначе хтось грався в піжмурки й перебігав, ховаючись, він однієї колони до іншої. Оленка теж помітила той рух і здивовано вдивлялася за далекі стовпи.

— Він! — гордо мовила істота і шанобливо схилилася. — Вшануйте Його!

— От..! — чоловік хотів щось сказати, але натомість, подумавши, схилив голову.

Влад з Оленкою теж про всяк випадок уклонилися.

Коли вони озирнулися, прозора істота зникла. Натомість до них дивними зиґзаґами наближався той таємничий Він. Бандит став спиною до однієї з колон і націлив пістолет на невисокого господаря підземелля.

— Дарма, дарма, — почувся скрипучий голос. — Кулі мене давно вже не беруть. Утамуйте мою цікавість і розкажіть, як там, на вашій… е-е-е… Землі. Я люблю слухати розповіді мандрівників про різні чудернацькі й недосконалі світи.

Господар наблизився до людей, змахнув широкими рукавами свого одягу, схожого на халат. Світло впало на його обличчя. І тут стало видно, що, власне, ніякого обличчя немає! Є тільки щось схоже на гливке тісто з одним-єдиним яскраво-червоним ротом. Вигляд цього підземного господаря був настільки гидотний, що діти несамохіть здригнулися.

— То який же він, ваш світ? — наче усміхнулася потвора.

— На Землі сині річки й моря, багато зелені, — несміливо почала Оленка.

— Яка мерзота! Зелень! Як ви можете там жити? — заскрипіла істота.

— Як нам вибратися звідси? Хочеться побути в більш веселому місці! — перебив його чоловік, граючи в руці пістолетом.

— Ти пожалкуєш, що обірвав мою думку! — засичав господар підземелля. — Алє я вас випущу. Власне, ви самі вийдете — там, де я вкажу. Найбільше мене тішить не вдавана шанобливість, а вигляд мандрівників, які під землею проходять за обрій подій. Адже по поверхні всі ходять зачарованим колом! Лише через лабіринт можна досягти чогось!

— Лабіринт? — перепитав Влад. Він чомусь згадав леґенду про Мінотавра та Кноський лабіринт і йому стало лячно. Оленка теж чомусь зблідла.

— Де цей лабіринті — плюнув під ноги бандит. — Показуй!

— Ха-ха-ха! Все дуже просто! Ходіть за мною! — загигикала істота.

Люди рушили за нею. Незрозуміло було, звідки бралося світло, що заливало жовтавим кольором нескінченну залу й незліченні колони. Мандрівники просувалися кудись уперед, але довкола нічого не змінювалося. Здавалося, що стовпам і залі не буде кінця. Та несподівано шлях перегородила стіна, верхній край якої губився десь у темряві. Посеред стіни були невисокі двері, оббиті залізом. Підземний господар відчинив їх і жестом запросив заходити.

— Лабіринт! Якщо пройдете його — отримаєте свободу. І навіть, можливо, повернетеся додому!

— Мені не треба додому! — спохмурнів чолов’яга. — Просто в нормальний світ!

— А це вже від вас залежить — що ви зможете знайти! — вишкірилася істота. — Кожному — своє! Ідіть! А я спостерігатиму за вами! Це має бути кумедно!

Раптово бандит подався ближче до істоти й вистрілив з пістолета просто впритул. Підземний господар хитнувся, але замість упасти — голосно і страшно зареготав.

— Я ж казав, що кулі мене не беруть! Бували тут усякі прибульці, й зі зброєю, кращою за твою! Ідіть, а то будете блукати моїми залами довіку!

Він буквально заштовхав ошелешених дітей і чоловіка до лабіринту. Двері з гукотом зачинилися. Останній звук, який долинув іззовні, був скреготом замка чи засува. Запанувала тиша.

— Залишається шукати вихід, — озвався Влад.

— І думайте добре, де його знайти! — загарчав чоловік.

Перед мандрівниками було кілька нешироких коридорів, що починалися просто від дверей. Вони ледь помітно знижувалися вдалині. Яким слід іти? На вигляд усі ходи були однаковими. Рушили вперед навмання. Дивним було те, що кожен крок озивався своєрідним звуком, і не просто шерхотом від ступання нерівною стежкою, а неначе уривком якоїсь дивної мелодії. Щокроку відлуння ставало на півтону нижчим за попереднє. А за кожним повортом своєрідна мелодія повторювалася спочатку.

Почалися тривалі блукання лабіринтом, виходу з якого не було видно. Скільки часу Влад із Оленкою й незнайомцем ходили цими божевільними переходами й слухали монотонні звуки, які долинали звідусіль? Вони б не відповіли. Години? Дні? Тижні? До переливчастих звуків іноді додавалися якісь стогони, рипіння, шурхотіння, що долинали невідомо звідки. Це було нестерпно. Іноді мандрівники здригалися, бо за рогом якогось повороту раптом щось гуркотіло й падало, неначе валилися камені.

— Клята потвора! — гарчав чоловік. — Вона хоче, щоб ми тут здохли! Шукайте якийсь вихід, бо я вас постріляю!

— Ми знайдемо вихід, не хвилюйтеся, — Влад позирав на пістолет бандита. — Ми обов’язково щось придумаємо.

— А-а-а! — заволав раптом роздратований чолов’яга і з усієї сили копнув ногою стіну лабіринту.

Несподівано стіна коридору неначе попливла вбік, а земля під ногами чоловіка почала сипатися, мов пісок. Ніхто не встиг отямитися, як бандит зі страшним криком провалився кудись у безодню. Лише чорна тріщина була на місці, де він щойно стояв. Діти приголомшено дивилися на розлам у землі. Він наче й не збільшувався, але Оленка і Влад несвідомо позадкували.

Оленка перелякалася і Влад довго заспокоював її. Зрештою, діти вирішили йти далі іншим коридором.

— Владе, ти помітивї — зупинилася Оленка.

— Що саме?

— Відлуння наших кроків змінююся: тепер його тони підвищуються. Щокроку, — Оленка про щось міркувала. — І навіть підлога цього коридору неначе підіймається потроху вгору.

— І що це, по-твоєму, означає? — не розумів Влад.

— Можливо, це ознаки якогось виходу?

— Спробуймо пройти далі.

І справді, звуки від кроків набували вищих тонів. Іноді їх глушив грізний далекий гуркіт. Одного разу лабіринт аж здригнувся від поштовху.

Стеля коридору ставала вищою, він поширшав і видавався вже доволі просторим, як станція метро. Жовте світло теж змінювалося: воно стало більш яскравим, мало не білим. Нарешті Оленка і Влад побачили кінець проходу. Здивованим дітям відкрилися неозорі гірські ланцюги, вершина за вершиною, що заповнювали весь простір перед очима і тяглися до обрію. Діти стояли на краю бездонної темної ущелини, яка відділяла кінець проходу від найближчого гірського пасма.

Оленка зойкнула і відступила від краю безодні. В цей час за спинами дітей почувся неприємний скрегіт, неначе хтось зачиняв рипучу браму. Вони озирнулися й побачили, що вихід з лабіринту зчиняється камінною брилою. Діти кинулися назад, але було вже пізно. Вихід зник. Вони стояли на вузкому карнизі над прірвою.

Влад обережно підійшов до краю і глянув униз. Голова його паморочилася від висоти. За дивним чорним туманом нічого не було видно. Несподівано десь унизу щось зблиснуло. Влад міг би присягнутися, що то була блискуча металева баня їхньої обсерваторії. Він навіть розгледів щілину для рури телескопа. Але цей міраж миттєво зник, і Влад тепер уже не знав, чи все те не привиділося йому. Він хотів було розказати про споглядальню Оленці, але раптом відчув, що земля пливе з-під його ніг. Карниз, на якому вони стояли, шалено захитався і раптом обвалився. Діти, відчайдушно чіпляючись за сипке каміння, полетіли вниз.

Їхнє падіння тривало кілька секунд, як потім усвідомив Влад. Він отямився завдяки сліпучому сонячному світлу. Хлопчик і дівчинка міцно трималися руками за щось, аби не впасти. І нічого твердого під ногами не відчували.

— Заради Бога, тримайтеся! Я вже несу драбину! — долинув десь ізнизу знайомий голос професора Філа.

Виявилося, що діти висять під банею своєї обсерваторії, вхопившись за край щілини для рури телескопа.