Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика) - Сторінка 4

---

А хлопець так багато не думав: переважила потреба йти — і він пішов).

Під Марійчиним будинком довелося простояти доволі довго. Хоча вже стемніло, але не падав дощ, тож іноді сновигали люди. Переважно це були заклопотані Марійчині сусіди. Кость подумав, що вони набагато щасливіші від нього, бо можуть кожен день бачити Марійку, а також чути її голос, навіть дихання.

Будинок був п'ятиповерховим, що не так часто траплялося у Старомихайлівці, де переважали одно— чи принаймні двоповерхові споруди. Марійка жила на четвертому. Раптом Костик уявив, як він зараз, чіпляючись за якийсь старий канат чи мотузку, лізе на четвертий поверх і, мов справжній середньовічний лицар і трубадур, що поклоняється культу прекрасної Пані свого серця, озвучує їй любовну оду, гімн або панегірик.

…Панно Маріє! Якби ти знала, яке порожнє моє життя без тебе… Я люблю тебе. І хоч кожну любов неможливо порівняти з нічим і ніким, але я люблю тебе так, як риба любить воду, а людина — повітря. Вибач за ці словеса (справжня любов має сторонитися блискіток), але я лише хотів уявити себе тим, хто співає тобі серенади…

…Неспокійко я прийшов сюди бо не міг без тебе я хотів побачити тебе хоч би твої контури у вікні я хотів поговорити з тобою принаймні поглядіти як відкривається чи закривається штора на твоєму вікні навіть коли я не побачу ні тебе ні контуру твоєї руки я знатиму що сьогодні ввечері був побіля тебе мені байдуже як це називається кохання чи залежність хвороба чи здоров'я…

Він простояв дві з половиною години.

Марійка ані не проходила мимо, ані не змайнула за віконною рамою. Лише рівно горіло світло. Світло тієї квартири, де мешкав його неспокій. Кло— новані промені сонця того житла, де мешкала його Неспокійка.

Віднині, про себе, він називатиме Марійку саме цим словом.

* * *

Конфлікт із Миколкою сьогодні виник на рівному місці. Було дивно — тим паче, що Кость нарешті помирився з Марією. У них було все, як і раніше: зустрічі кожен день, принаймні, у шкільних стінах; через день справжні "дорослі" побачення поза гостинними, але інколи такими зайвими шкільними дверима; справжні "дорослі" розмови і поцілунки.

Кость був у гарному, інколи навіть надмірно гарному настрої. Але виявляється, що надмірно гарний настрій є надзвичайно змінною річчю. Після уроку Миколка раптом спитав:

— Косьць, чюєш', а, Косьць, а'чьо ти так фіґово граєш пасьлєднім часам, а Косьць?

— Шо ти маєш на увазі? І взагалі, Колю, — Костикові очі округлилися від цунамі здивування, — чого ти ламаєш язика?

— Як хачу, так і ґаварю — це не твоє дєло, — і похапцем додав. — Ваша літературна мова для мєня как іностранний. Гаварю, як і з батькамі дома, без прібамбасов.

— Але, може, ти мене з кимось сплутав, Миколо?

— Ні з кєм я тебе не сплутал. Ти фіґово граєш — і це вже нє впєрвой!

— А тобі яке діло?

— Саме пряме, Косьць, саме пряме. Ти не абіжайся, канєшна, но тобі саме врємя паступіцца раді мєня.

— Чим, Миколо? — холодно перепитав Кость.

Дещо спантеличений Микола не чекав від свого, переважно завжди поступливого, друга такої холодної, навіть льодової реакції. Було важливим навіть не те, що сказав Кость, а як він це сказав. Міміка видавала його стриману зневагу.

…Наче він був нащадком старовинного аристократичного роду, де всім предкам іноді доводилося вимушено вступати до бесіди з людьми, що мають підлі та лакейські душі й часто під маскою відданості ховають свою вовчу суть. Наче зараз за ним стояв весь його рід, що прославився своєю вірністю прихильникам їхнього знаменитого родового герба, але його пращури навчилися знищувально зневажати всіляких вискочок і моральних швейцарів, які також часто траплялися на славному шляху його роду. Наче заговорила хлопцевими жестами та мімікою колективна родова пам'ять…

Микола одразу перейшов на, виявляється, таку немилу йому літературну мову:

— Капітанською пов'язкою! Пов'язкою! Капітанською!

Крик ще вчора друга, а сьогодні супротивника й конкурента (Кость машинально згадав, що знає значення цих зовсім не архаїчних слів) змусив хлопця інстинктивно зіщулитися від якоїсь внутрішньої огиди, що невблаганно підступала чи то, як зазвичай кажуть, до горла, чи до лівого вуха:

— Не верещи, Миколо. Я чую.

— Ну і що, як чуєш! Віддай мені капітана! Я граю краще! Ти в трьох останніх іграх не забив жодного гола, поняв!

— А скільки забив ти? — тихо поцікавився Кость, знаючи наперед відповідь.

— Я? Я забив один! Але команда працює лише на тебе! Ще мені один Шева знайшовся!

Кость не міг далі слухати ці виливи "наболілого". Цікавило лише одне: як завтра вчорашній друг, а сьогодні верескливий заздрісник розмовлятиме з ним? Чи він завжди був таким — і лише вміло прикидався? Чи, може, сьогодні така фатальна для їхньої дружби комбінація зірок? А якщо Микола просто перевіряє його? Не може ж він насправді бути таким підлим і невдячним? Невже забув, як Костик завжди захищав його гру перед хлопцями? Як підхвалював, іноді й незаслужено? Як виявив ініціативу, щоб саме Миколу їхня команда вибрала помічником капітана? Микола ще минулого року майже кожен день приходив у лікарню… Що сталося?

— Ти точно знаєш, що тобі найбільше треба не дружби, а капітанської пов'язки?

— Точно! На 100 %!

— Тоді вважай, що віднині ти капітан. Я відмовляюся на твою користь, — тихо, але дуже виразно вимовив Кость кожне слово і букву. Кожен склад. — Ти задоволений?

Тепер уже Кость очікував від Миколи вибуху радощів. Неконтрольованого і хамовитого торжества примітивної людини, котра не бачить далі свого носа. Принизливих плебейських подяк. Розкланювань і відкланювань.

Але все було навпаки. Раптом із Миколиних очей почали… текти сльози. Кость був би менше здивований, якщо б йому зараз сказали, що їхній директор школи організовує спеціально для нього і Марійки екскурсію до ескімосів із собачими запряжками, саньми і снігом посеред безсніжних останніми роками зим.

— Миколо, що ще я повинен зробити для тебе? — цього разу сарказм був надто болючим, як для Костя, так і для Миколи.

— Ти… я… може, колись потім, — і Микола прожогом кинувся геть.

Кость уже нічого не розумів.

* * *

Нарешті. Сталося. Позитивна енергія перевершила негативну. Сльоза розтопила мезозойський лід. Води стародавнього царства Урарту були висушені розумом нового алхіміка. Свідоме взяло верх над безсвідомим. Марійка і Костик помирилися.

Їхній рідний старомихайлівський парк був поруч.

— Привіт! — першим сказав Костик.

— Привіт! — відповіла Марійка, але ви розумієте, настільки важливим є те, яким тоном і навіть чвертьтонами відповісти. Відповідь Неспокійки звучала так, мовби вона хотіла сказати: "Милий! Давай більше ніколи не повертатися до нашої сварки. Забудьмо. Її ніколи не було. Ніде нема. Вона випарувалася. Є лише ми, оновлені досвідом, як хрестильною купіллю".

— Як ти? — було таке враження, що Костик вкладає у цю нехитру і невитребенькувату словозлуку весь свій стан і весь свій настрій.

— Я? Нормально! А ти як?

Це був той випадок, коли за простим словоплетенням причаїлися безодні й вершини передуманого, нехай і на рівні свого віку.

— І я нормально…

Запала невелика мовчанка. Бути чи не бути? З'ясовувати чи не з'ясовувати? Забути чи пам'ятати? Забути, щоб пам'ятати? Пам'ятати, щоб забути?

— Марійко, може, трохи прогуляємося парком…

— Нашим парком?

— Так, нашим парком…

Під ногами вже шурхотіли перші жовті листочки, зарано вражені відмиранням. Але зелених і радісних було десятикратно більше! Ранньовереснений парк був ще зеленим, а не жовтим. Хоча у хіт-парадах жовтого осіннього листя є своя, трохи печальна, але витончена, краса…

— Знаєш, Марійко…

— ????????? — здавалося, що все дівоче обличчя складалося із суцільного знаку питання.

— Я… ну як тобі це сказати…

— ??????

— Я дуже… ну, як це? — Костик мужньо підбирав слова, наче ґладіатор відповідну до бойової ситуації зброю і спорядження.

— ???

— Я дуже скучив за тобою!

— !!!!!!!!! — Марійчине обличчя із тривожно-запитального вмент перетворилося на радісно-окличне. Урочисте і святкове. Впевнене у своїй майбутній долі.

— Я майже постійно думав про тебе! Я шкодував, що ми тоді так по-дурному посварилися!

— !!!!!!

— Я люблю тебе! Люблю тебе! Люблю! Тебе!

— !!! — на дівочому личку остаточно поселився радісний спокій і світла умиротвореність. — Я теж люблю тебе, Костю.

Вони походжали парком — і говорили, говорили, говорили…

…Так раптово проривається у темну, зашторену кімнату денне світло. Спочатку загати із важких килимів та інших чорних непроникностей на вікнах ще стримують цей потік. Потім несміло проривається перший промінчик… за ним другий… третій… І опадають, важкі й темні "засоби для нейтралізації світла", "способи ув'язнення сонця". Кімнати, будинки і хижі всіх тих, хто любить сонце, приймають його благодатні й благовісні промені…

Костик і Марійка незчулися, як поволі їхній друг Сонце почало закочуватися на відпочинок. Щасливі майже не помічають Сонця, бо воно живе всередині них.

* * *

— Навіть не знаю, з чого почати. Може, краще взагалі мовчати? Може, я якийсь ненормальний?

Костик завжди був моїм другом. І не лише тому, що надійний. Він незвичайний. Деколи мені здавалося, що Кость є космічним пришельцем. Хтось може заперечити, мовляв, це все неправда, ти, Миколо, просто ідеалізуєш його як свого найближчого приятеля. А кожен друг для друга — як космічний пришелець, особливо у ранній юності. Але мені відомі тисячі фактів його шляхетності, його стриманості й справедливості там, де інші пасували і ставали звичайними й примітивними особинами!

…Недавно снилося, що я і Костик граємо матч смерті супроти команди французьких (чому саме їх?) студентів-інженерів. Суддя — Костикова Марійка. Я дуже не хотів, щоб вона судила цей матч, бо… навіть не знаю. Я взагалі не хотів її там бачити! Гра розпочалася. Я був занадто дратівливим. Костик літав полем. Тобто йому вдавалося бігати настільки швидко, що здавалося, наче він літає. Він забив два голи, обійшовши весь недолугий захист французьких студентів. Мені на мить здалося, що я вболіваю за них. Я хотів, щоб Кость не забив — адже суддею є його Марійка. Коли вони забили нам один гол, хоча нас було двоє, а їх — одинадцять, суддя не зарахувала. Я образився і пішов казати Костеві, що переходжу у французьку команду, нехай він залишається сам.