Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика) - Сторінка 6
- Процюк Степан -Він перегородить вхід до будь-якого транспорту. Серед п'ятдесятьох заручників гігантського і безжального динозавра будуть він і Марійка. Не йтиметься вже про те, щоб робити екскурсії столицею. Динозавр поставить міській владі одну-єдину вимогу: протягом трьох днів вони повинні виготовити для нього молодильний еліксир щастя. Він вип'є чарівну настоянку. Якщо не почує себе відмолоділим і щасливим — то з'їсть усіх заручників. Найпершою він їстиме Марійку, бо вона наймолодша і найкраща….
Цур тобі та пек, що тільки не приверзеться. А це навіть не сон. Так собі, п'ятнадцятихвилинна дрімота перед тренуванням…
Після тренування у секції джиу-джитсу дух і тіло врешті-решт знайшли спільну мову. Збиратися було легко, адже Кость не брав із собою три подушки чи двадцять вісім канапок із ковбасою і маслом.
…вони приїдуть до Києва, а там, на пероні, уже чекатиме рота вишколеної прислуги. Жінки — у шкіряних фартухах, чоловіки — у смокінгах для офіціантів: "Ми до ваших послуг, пані Маріє і пане Костянтине! Що забажаєте? Може, екскурсій на гелікоптері? Бою гладіаторів у Оперному театрі? Черепашого бігу Хрещатиком на дистанцію 1000 метрів? Безконфліктної роботи українського парламенту? Снігу серед літа? Двадцятиградусного морозу серед нашої, помірно континентальної, зими? Трьохповерхової хатинки за містом? Української мови на вулицях? Для нас нема нічого неможливого! Ми на все здатні! Ми можемо навіть подарувати вашій подрузі живу палаючу зірку, а вам — подорож Всесвітом! Ми — всесильні, бо наш господар є господарем держави!..
Прийшовши додому, Кость поволі позбувся як надмірного хвилювання, так і невиправданої ейфорії. Більше реалізму, паничу ще й Костю!
…вони приїдуть до Києва, вийдуть на вокзальному пероні. Їх зустріне сірий-сірий і холодний-прехолодний дощ. Їм буде здаватися, що цей дощ падає тут постійно, виливаючи на понурий мурашник перехожих свої невиплакані сльози і невиповілі скорботи. Потім вони довго ходитимуть центральними вулицями, освітлюючи це, переважно цинічне і байдуже, місто енергією своєї чесної юної крові. І тут, поміж плачем і сміхом, князівськими кістками і клейнодами, величчю соборів і містикою Золотих воріт, їм відкриється ще одна важлива істина. Вона полягатиме у тому, що вся велич і краса рідної землі гостріше і яскравіше відчувається, стає зрозумілішою, коли вони удвох. Костик і Марійка посеред Луцька. Марійка і Костик у Києві. Костик і Марійка в гостях у Нью-Йорку. Марійка і Костик посеред планети Земля…
* * *
Кажуть, що ми часто плануємо одне, мріємо про інше, але сподіваємося на третє. Попри все це, життя підкидає нам щось п'яте.
Їхалося непогано, хоча довелося рано вставати. Кость іще вислухав стримані нотації від батьків. Марійка ж почула — можете не сумніватися! — емоційніше і радикальніше материнське послання. Якби не її зароджувана з якихось глибин півдитячого єства дипломатія, то, напевне, зірвалася би, Костику, твоя поїздка з Марійкою. Але їй, вперто і терпеливо, вдалося переконати маму не хвилюватися. Марина Кирилівна навіть — уявіть лише! — купила для цієї мети Марійці мобільний:
— Ти ж дивися, дитино, відповідай мені, коли би я не подзвонила, добре?
— Ма', але ж сподіваюся, що ти не дзвонитимеш щопівгодини? — іноді Марійку таки зраджувала її японська стриманість.
— Навіть якщо би я дзвонила через кожних п'ять хвилин, ти відповідай! Матимеш своїх дітей — тоді, може, мене зрозумієш.
— Хіба що з Костиком!
— Ти завжди звернеш на одне і те ж… Добре вже. Щасливо вам!
Марійка зауважила, що мама вперше назвала їх разом. "Це гарний знак перед нашою першою спільною подорожжю".
Марійка також уявляла їхню поїздку.
…вони приїдуть до Києва, а там, на пероні, де розлуки і зустрічі плачуть, Кость подарує їй букет троянд.
І вона навіть не питатиме, звідки взялися ці червоні троянди — як згустки крові героя. Троянди як колір любові. Як безум закоханих. Як есенція чарів індійського факіра. Чи подільського знахаря. Просто мого Костика. А далі вже не матиме значення, куди ми пішли і що бачили. Основне, що є Костик.
Є троянди. І є Київ…
Отже, за вікном на-правду зринали і великі будинки, і трохи незрозумілі зупинки на кшталт "Києво-Святошинський пас.", і енергія найславнішого українського міста.
…Щодо самої поїздки, читачу, то ми поговоримо лише про конкретні події, загалом звичайні. Хоч у фантазії як Марійки, так і Костика, відбулася ще одна, паралельна подорож, зіткана із яскравіших, хоч подекуди й тривожніших пригод.
* * *
I найгіршим було те, що на одну ніч знову довелося зупинятись у Костикового родича. На цей раз він скаржився трохи менше, — мовляв, що зрозуміють діти, та ще й із провінції (звідки він сам не так давно виїхав і залишився жити в Києві лише через два збіги двох обставин; бо такому чоловіку однаково, де жити: в Києві чи Таращі, у Харкові чи Яремчі). Його восьмилітній хлопчик належав до іншої "вагової" категорії, ніж наші подорожні. Але для Костика і Марійки проблема нудьги не існувала. Принаймні тоді, коли вони були вдвох. Вони чемно сказали родичеві: "Добраніч", — передавши перед тим щедрі гостинці від Костикових батьків, і залишилися удвох. Ще довго ділилися враженнями від київського дня, а потім пішли спати до різних кімнат.
А були вони у Києві практично весь день. І одразу домовилися, що їм не так і важливо, куди саме йти, бо всього не побачать. Місто тиснуло своїми велетенськими масштабами, але Кость захищав від цього тиску Марійку, а вона його. Звісно, своєю присутністю, а не гігантським тискоміром у руках, що покликаний нейтралізувати віртуальний тиск столиці.
Можна було йти до Золотих воріт чи до пам'ятника святому та рівноапостольному князю Володимиру на гірці у центрі міста, названій його ж княжим іменем. Або на Аскольдову могилу, де, як розповідали Марійці та іншим пластунам їхні керівники, були поховані останки українських героїв-гімназистів, що загинули під Крутами. Або до Софійського собору чи Києво-Печерської лаври.
Вони вибрали Володимирську гірку. Костик чув про непростий життєпис цього князя, який прийняв для себе та свого народу християнство. Але, напевне, міф потребує лакованих і глянцевих біографій — для чистоти і краси великої історії… (Вірте чи ні, але про це направду думав Кость, а не, припустимо, автор). Гірка вражала енергією, немовби направду перехопленою із старовинних княжих сувоїв. їм було дивно спостерігати, як якийсь величний і сивий бородань обхоплює руками дерева, мовби благаючи щось розповісти про таємниче життя Володимира Великого, канонізованого церквою. Може, це сам Володимир, розуміючи надто тонкі закони перевтілення душ, опинився на гірці його імені? Або цей син князя Святослава і рабині Милуші до цього часу оплакує нещасливу долю своєї матері? Можливо, великий князь всемогутній та нетлінний — і живе вічно, отут, поруч із власним пам'ятником і знаменитим тризубом, що символізує міць і тривалість нашої історії? А може, це просто якийсь старший чоловік вирішив "підгодуватися" енергією дерев, вірячи, що вони додадуть йому сили… Що ж, хай кожному воздасться за його вірою.
А потім вони поїхали до… зоопарку. Можна було добиратися на метро до "Політехнічного інституту". Марійка була у метро вперше, і їй було дуже цікаво. Правда, суботнього дня їй пощастило не стати учасницею сумнозвісної тисняви й тісноти, перекривлених від роздратування і перенапруження лиць у цій коловерті жорсткої боротьби за хоч там якесь місце під одним із хоч якихось маленьких, можливо, подекуди й кишенькових сонць…
У зоопарку був найбільший — чи це правда? — у Європі слон і окреме фауняче царство із фаунячими законами, регламентованими людьми. Кажуть, у деяких тварин також є душа. Тоді як вони, бідолашні, витримують цю безпросвітну наругу неволі? Їхнє життя спрямоване на задоволення найрізноманітніших потреб своїх двоногих друзів чи недругів… Але потім Марійка забула свій тваринолюбський стан, подивована красою розкішного зоопарку.
Почало темніти. Наші подорожні ще опинилися на Хрещатику, який також вразив їх, старомихайлівських школяриків із наївними душами, лоском буржуазної розкоші. Спочатку аж якось сковано і ніяково почувалися, хоча їх було двоє. Марійка, напевне, соромилася свого скромного одягу, а Костик того, що вони не можуть зайти у перший-ліпший магазин, щоб він міг зробити коханій будь-який подарунок, вибраний нею. Можливо, вони ще соромилися того, що не орієнтуються у цих підземних магазинах-містечках і меґамаркетах із їхніми хитромудрими, немов душа Одіссея, звивинами та зиґзаґами.
Але тепло і близькість зріднених душ поволі долали це природне почуття ніяковості. Вони більш-менш успішно дісталися до родича, — добре, що Костикові вдалося запам'ятати дорогу, — і ще довго обмінювалися першими позастаромихайлівськими враженнями.
Кость ще мав окрему гордість. Адже на цей раз він ніде, незважаючи на будь-які несприятливі нюанси, навіть не пробував заговорити чужою мовою. Достатньо вже того, що він чує російську із так званого голубого екрану, повсюдно чує нездарну і поверхову російську попсу (якщо вже без попси не обійтися, то вистачає і українських нездар) і на кожному кроці натикається на продаж книг цією мовою. Він не почуває до неї ворожості, але більше ніколи не користуватиметься нею — без крайньої необхідності — у столиці рідної держави.
Кость не розповідав Марійці про свій сором із купівлею картуза в центральному універмазі. Вона, — можливо, наслідуючи Костя, можливо, цілком природно, — теж жодного разу не ламала власного язика. Вони навіть не говорили про це, бо спілкуватися рідною мовою — це як дихати повітрям або мати дві руки і двійко вух. І що тут обговорювати?..
* * *
Зранку вони ще ходили до Марийського палацу. У парку перед палацом каталися на роликах їхні ровесники, дзьобали поживу голуби, матері сміялися до своїх немовлят, а ті — до своїх мам. Кость раптом уявив, що колись він із кількома ще зараз не знайомими йому людьми приходить сюди, до Марийського палацу, на президентський прийом. Їхній Президент — один із найшанованіших у країні людей, сивуватий літній чоловік із відкритим чесним обличчям. Кость із тими незнайомцями, які насправді є його командою, переконує Президента у налагодженні масового виробництва однієї речовини, яку вони розробили.