Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика) - Сторінка 5
- Процюк Степан -Щойно я відкрив рота — і прокинувся…
…Микола нечасто задумувався про свої стосунки з Костем. Хоча… Коли у того з'явилася Марійка, кілька разів щось підозріло щипало у грудях. Спочатку про цю Марійку ніхто не знав. Тобто про її стосунок до Костя. Але той іноді почав підозріло зникати. Напевне, не для того, щоб тихцем допомагати носити воду до будинку, де збираються кілька десятків переважно немолодих свідків Єгови? Або не тому, щоб думати на самоті над створенням золотої алхімічної формули, яка все тверде зможе перетворювати на (…) — правильно здогадалися!
Іноді Кость навіть підводив команду перед відповідальною грою, не називаючи причин. Нарешті — ще минулого року! — побачив цю причину. Вона називалася Марійка із 7-Б, зараз уже 8-ого. Я більше нічого тоді про неї не знав: школа ж велика. Окрім того, що вона у секції легкої атлетики спеціалізується на стрибках у висоту. Кажуть, доволі непогано. Звісно, якби він побачив її на київському Хрещатику, то привітався б. А тут, у Старомихайлівці, заледве чи кивав їй головою.
Але поволі мій друг і його пасія стали у школі популярними і впізнаваними. Їх називали Ромео і Джульєттою, молодші школярі часто кричали їм услід щось на взірець: "Тілі-тілі-тєста, жєніх і нєвєста!", навіть учителі часто недвозначно посміхалися, особливо старшого віку, а з них найбільше — алгеброгеометричка.
А моєму другові (на жаль, уже колишньому, бо тепер його єдиний і друг, "і вапше" — це вона) ці кпини[2] байдужі, або, як каже один мій знайомий, "попри мешти".
…А ще якось снилося, що він та Костик футболять, а Марійка обернулася на футбольний м'яч. Але Костик наразі про це не знає. Марійка-м'яч постійно котиться під його ногу — напевне, для того, щоб він погладив. Кость грає проти Миколи. До одного голу. Голу смерті. Адже той, хто пропустив, не має часу відігруватися. Коли Кость б'є по м'ячу-Марійці, з того котяться сльози.
Микола ж безжальний.
Ще трохи — і він заб'є гола. Тим паче, що Костик починає відчувати: цей м'яч дивний. Микола б'є по м'ячу, щось приказуючи, мовби виконуючи старовинний кобзарський речитатив чи ритуал для тубільного новозеландського племені: "Більше не будеш, більше не будеш, більше не будеш". М'яч плаче — і нарешті безсило котиться в сітку. Микола забиває гола!
Має подвійну радість: і від перемоги над Костиком, і від того, що тій, яка краде його найкращого друга, котрий майже тепер не звертає на нього уваги, було сьогодні боляче у ролі м'яча — навіть якщо це все Миколі приверзлося…
* * *
Їхні шкільні дні знову наповнилися радістю. Адже раніше, коли вони були посварені, все було не так.
Кость зранку понуро брів до школи. Там на якийсь час пожвавлювався. Зрідка бачив Марійку, вдаючи, що не помічає її. І це були найбільші тортури.
…Може, Неспокійка, прекрасно бачачи сум у його очах, шепоче тому, що обнімав її, або комусь іншому: "Бачиш, бачиш, як нудьгує за мною цей дурненький хлопчик? І тобі так треба вчитися тужити за мною, і тобі так треба вчитися тужити, і тобі так треба вчитися…" І вони двоє, обхопившись руками і ногами, звиваються від приступу варварського реготу…
Марійка після того, як бачила Костя, ходила плакати у шкільний садок. Але їй було важливо, щоб цього ніхто не помітив, особливо Зоряна і вчителька геометрії. Тихо поплакавши, вона знову ставала маленькою жінкою — і, підфарбовуючи губи й вії, сумно вглядалась у дзеркало.
…А дзеркальце ніколи не заспокоювало, лише додавало тривоги. Іноді маленькій жінці здавалося, що з його глибин несподівано виринає злісна пародія на Костикове лице. Воно оживає, починає глузувати з першого Марійчиного кохання: "Страждаєш? Ха! Плачеш? Ха-ха! Плач, плач, принесе киця калач… Ха-ха-ха!" Це якісь демони мордують мене, але за що? Чому? — направду хотілося плакати дівчині…
* * *
А зараз їхні шкільні дні знову наповнені радістю. Це не означає, що Марійка і Костик постійно ходять, тримаючи одне одного попід руку чи за руку.
Але вони інтуїтивно збагнули щось дуже важливе.
Вони стали більш довірливими: одне до одного і до всіх. Бо як їм іще пізнавати світ, як не одне через одного?
Іноді вони згадують про ту епохальну сварку, але спроквола і з неохотою. Напевне, про таке легше думати наодинці, адже думки для двох і думки двох часто світліші.
Немає такого дня, щоб вони не бачились, принаймні кілька хвилин.
Уся школа вже змирилася з їхньою історією. Принаймні Костик і Марійка відвоювали у людей право на ілюзію терпимості.
До батьків теж просочилася ця інформація.
Іноді Марійці сняться недобрі сни, і вона згадує їхню сварку.
Деколи Костика — при спомині про кілька літніх місяців без Марійки — обкидає потом, мовби дідок Хо чи бабуся Хтось вилили йому на голову відро крижаної води. Або окропу.
Вони задумали одну подорож. Розмови про неї також займають значне місце у їхньому житті, адже слід продумати найменші деталі, не кажучи вже про фінансовий чи технічний бік цього химерного плану.
* * *
Батьки теж знають про їхню любов. Тобто, Костикові мама й тато і Марійчина мама. Бо її тато зараз знову на заробітках, розбудовує вже давно розбудовану єврокраїну. А минулого року він був у Росії… Марина Кирилівна, тобто Марійчина мама, вже знала про Костя. І спершу лютилась, а пізніше змирилася.
Кілька днів тому в мами й дочки була епохальна розмова.
— Він хоч тебе любить? — зовсім несподівано спитала Марина Кирилівна, надто старанно обчищаючи картоплю.
— Що значить "хоч", ма'? І взагалі, чому так трагічно?
— Бо тобі ще зарано дівувати, Маріє! — несподівано скипіла Марина Кирилівна.
— Що значить "дівувати"? — Марійка ще намагалася втекти від важкої бесіди.
— Чого ти мені заладила: "що значить" і "що значить"?! Чого це ти мені щозначкаєш? Говори, будь ласка, про те, що запитую!
— Що зн… Мамо, кажи конкретно, що ти хочеш почути. Слухаю, — у якусь мить дівчина стала зібраною, мовби на всіх уроках, разом узятих.
— Чим ви займаєтеся, коли ви разом? — Марійчина мама відчула, як чомусь несподівано червоніє.
— Як це? Чим завгодно, ма'! — голос дівчини був спокійним, аж злегка сталевим.
— Конкретніше можеш?
— Ну гуляємо… розмовляємо… іноді цілуємось, — Марійка промовчала про те, що цілуються вони, особливо після кількамісячної сварки, не "іноді", а постійно. Але навіщо мамі про це знати?! Вона ж за кожним поцілунком уявлятиме секс.
— І все?
— Уяви собі мамо, що так! Усе! — на цей раз приступ роздратування охопив Марійку.
— Добре, — трохи позадкував материн голос, позбувшись високого реґістру, — але яка мета ваших зустрічей? ("Я вже передаю куті меду, вона вийшла переможницею…")
— А яка була мета твоїх колишніх зустрічей із татом? — голос Марійки знову став спокійним, але з дещицею сталевості.
— Як це яка? Щоб… щоб… ми любили одне одного, розумієш?!
— Ми також любимо одне одного, ма'. Все так само, яку тебе з татом.
— Але я тоді була набагато старшою від тебе! Мені було дев'ятнадцять, розумієш, дитино?
— Не розумію лише, звідки такі хвилювання! А мені швидко буде п'ятнадцять! Зараз акселерація, ма'… Я не винна, що зустріла Костя не у дев'ятнадцять!
— Але у тебе ще дитячий розум, Марійко, — нарешті мати була близькою до того, що мучило її найбільше. — А в такому віці вже і дитину можна народити, розумієш, доню?
— Нарешті збагнула, ма'! Треба було зразу казати, що тебе найбільше мучить, а не ходити замкненим колом!
— Ну? Говори конкретніше, Марійко!
— А що тут казати, ма'? Ми ще не кохаємося, то звідки у нас візьметься дитинка? — спокійні очі дочки чи то розгублено, чи стримано дивилися на Марину Кирилівну. І дівчина додала:
— І не збираємось ще швидко цього робити. Спочатку школу слід закінчити, визначитись, як буде далі…
Марина Кирилівна трохи заспокоїлась.
— Ти ж пам'ятаєш, як у дев'ятому класі завагітніла Галя Бражникова? Як її "коханий" не хотів одружуватися? Скільки сорому було?
— Мамо, як ти можеш порівнювати? Я ображуся! Ми з Костиком любимо одне одного?
— ???
— І у нас завжди буде тільки те, що ми захочемо! Що ми захочемо! Ми захочемо! Захочемо! Хочемо!
Розмова стихала. Мама, заспокоївшись, уже не мала чим дорікнути Марійці…
* * *
— Певне, було би добре виїхати у п'ятницю, — сказав Костик.
— Щоб менше пропустити уроків? — грайливо уточнювала Марійка.
— Щоб до нас було менше претензій…
— Але ж нам вдалося якось переконати батьків!
— Так, бо вони у нас суперові. Але можуть бути зриви. Через те краще одразу приготуватися, що ми пропускаємо у школі лише один день, ніж потім вислуховувати додаткові охи і ахи.
— Логічно, — згоджувалася Марійка, інстинктивно проявляючи пластичну жіночу сутність. Вона хотіла, щоб Кость почувався організатором і натхненником цієї подорожі. Хоча щодо натхненника все було навпаки. Чи майже навпаки.
— Візьмемо заздалегідь квитки. Туди і назад.
— Звичайно, мій дорогий…
— Також я маю прихованих сто гривень, про які ніхто не знає, їх вдалося наскладати влітку.
— Який ти молодець, милий! У мене також дещо є, — Марійка промовчала, що відкладених грошей у неї було вдвічі більше, інтуїтивно розуміючи, що Кость має відчути смак господаря ситуації, без якого нічого не відбудеться.
— Добре. Хоча і моїх нам вистачило би, але про всяк випадок…
— Ти хотів сказати "наших", Костичку, — делікатно, але впевнено, перебила Марійка. — Правда ж? — і вона, мов котенятко, пригорнулася до Костя.
— Правда, Марі', — іноді хлопець так її називав. — Залишається тиждень.
— Ми будемо весь день ходити Києвом, правда, Костичку?
— Так. Скільки захочеш.
— Я би ходила двадцять чотири години на добу, лише щоб із тобою. Знаєш, як у тій пісні: "Дівчинонько мила, а що будеш їла на Вкраїні, на далекій? Сухарі з водою, аби, любий, із тобою на Вкраїні, на далекій".
— Як гарно…
— Так, Костю. Такі, як ми, вже були і будуть. Про них складали пісні і легенди.
— Напевне, не тому, Неспокійко, що вони були якимись особливими. Просто вони вміли любити.
— Уміли любити, милий…
— Тоді до завтра?
— До завтра…
Але Марійка і Костик прощалися ще хвилин п'ятнадцять, а може, й годину. Не будемо, як безсоромні папараці, далі підглядати за ними чи прислухатися до їхніх розмов…
* * *
У Київ таки вдалося вирушити, як і планувалося. Хоча вже у четвер пообіді Кость несподівано почав хвилюватися.
…вони приїдуть до Києва, а на вокзалі з підземельного царства метро виповзе величезний і потворний динозавр.