1Q84, книга 3 - Сторінка 58

Її, стару, але не вицві-лу, ніби просякнуту водою, вкривала бліда плівка. На ній було зображення батьків з дитиною. Батько, мати й немовля. Судячи з вигляду, немовля не мало ще й року. Мати, в японському одягу, ніжно тримала його на руках. За спиною видніли торіі храму. Одяг підказував, що була зима. А відвідання синтоїстського храму, можливо, свідчило про святкування Нового року. Прижмуривши очі, ніби від яскравого світла, мати всміхалася. У міжбрів'ї батька, одягненого в темнувате, трохи завелике пальто, утворилися дві глибокі поздовжні зморшки. На його обличчі прочитувалося: "Я не можу все це сприймати за щиру правду". Немовля, здавалось, розгубилося перед широтою і холодом світу.

Як не крути, цей молодий батько був батьком Тенґо. З молодими рисами обличчя, але вже навдивовижу зрілий, худий і з запалими очима. Скидався на бідного селянина з далекого села. Дуже впертого й підозріливого. З короткою стрижкою і сутулуватого. Він міг бути його батьком. Якщо так, то немовля, — можливо, сам Тенґо, а жінка, яка його тримає, — його мати. Мати була трохи вища за батька, з гарною поставою. Батько мав понад тридцять п'ять років, мати — двадцять п'ять.

Звісно, цю фотографію Тенґо бачив уперше в житті. Взагалі йому досі ще не доводилося розглядати родинної фотографії. І так само власної, з дитячих років. Батько пояснював, що вони жили бідно й не могли купити фотоапарата, а також не мали нагоди сфотографуватися цілою родиною. Тенґо тоді в цьому сумнівався. І це таки була неправда. Фотографія, зроблена в той час, залишилася. Їхній одяг не був розкішним, але цілком дозволяв показатися перед людьми. Та й, здавалось, не жили вони настільки бідно, що не могли купити фотоапарата. Тенґо сфотографували невдовзі після народження, — мабуть, у 1954 — 1955 році. Він перевернув фотографію — на ній не було ні дати, ні місця фотографування.

Тенґо пильно розглядав обличчя начебто своєї матері. Зображення було маленьким і, до того ж, розпливчастим. Можливо, з допомогою збільшувальної лупи вдалося б розгледіти його дрібніші риси, але такого інструмента, звісно, він не мав напохваті. А проте зумів приблизно його оцінити. На овальному обличчі виднів маленький ніс і пухлі губи. Матір не була красунею, але своєю миловидністю справляла приємне враження. Принаймні у порівнянні з неотесаним батьковим виглядом здавалася набагато вишуканішою й розумнішою. І це втішило Тенґо. Її волосся було акуратно укладене, а обличчя вражало яскравим виразом. Можливо, перед об'єктивом фотоапарата вона напружилася. Японський одяг на ній начебто приховував форму її тіла.

Судячи із зображення на фотографії, важко було назвати батьків ідеальним подружжям. Видно, вони різнилися віком. Тенґо спробував уявити собі, як вони обоє десь випадково зустрілися, порозумілися між собою й, одружившись, народили одного сина, але це йому не вдавалося. На фотографії він не міг абсолютно нічого прочитати. Можливо їх пов'язала разом як подружжя не сердечна близькість, а якась обставина. А можливо, все склалося по-іншому. Адже людське життя — це лише наслідок ряду безпричинних, а часто й брутальних подій.

Після того Тенґо намагався встановити, чи загадкова жінка з його фантазій (або потоку дитячих спогадів) збігається із зображенням матері на цій фотографії. Але згадав, що зовсім не пам'ятає її обличчя. Та жінка, розстебнувши блузку і вивільнивши груди з-під бюстгальтера, давала ссати їх незнайомому чоловікові. При цьому вона глибоко, ніби задихаючись, зітхала. Тенґо пам'ятав лише це. Якийсь чужий чоловік ссав груди його матері. Хтось забрав те, що мало належати винятково йому, Тенґо. Можливо, для немовляти це була явна загроза. На обличчя матері воно не звернуло уваги.

Тенґо поклав фотографію у конверт і задумався над її змістом. Батько зберігав її до самої смерті. Значить, дорожив матір'ю. Відколи Тенґо себе пам'ятав, мати вже була померла від хвороби. За даними адвоката, він був єдиною дитиною, яка народилася у покійної матері й батька, збирача абонентної плати "NHK". Це був факт, підтверджений книгою породинної реєстрації. Однак документ міської управи не може засвідчити, що цей чоловік — його біологічний батько.

— Я не маю сина, — перед тим, як упасти у глибокий коматозний стан, заявив батько.

— Ну, то скажіть, хто, власне, я такий? — спитав Тенґо.

— Ви — ніхто, — відповів батько просто й беззаперечно.

Почувши ці слова, Тенґо впевнився, що між ним і цим чоловіком немає кровної спорідненості. І подумав, що звільнився з важких кайданів. Однак з плином часу він засумнівався, що батько казав тоді правду.

— Я — ніхто, — повторив він уголос.

Раптом потім Тенґо сплило на думку, що молода матір на фотографії чомусь схожа на його заміжню подругу. Її звали Кьоко Ясуда. Щоб заспокоїти свідомість, він сильно натиснув кінчиком пальця на середину чола. І ще раз добув з конверта фотографію. Маленький ніс, пухлі губи. Трохи випнуте підборіддя. Інша зачіска, але риси обличчя справді такі, як у Кьоко Ясуди. Власне, що це означає?

І чому батько вирішив передати Тенґо після своєї смерті цю фотографію? За життя не дав йому жодної інформації про матір. Навіть ховав таку родинну реліквію. І лише в останній момент, без жодних пояснень, передав йому цю бляклу фотографію. Навіщо? Щоб урятувати сина чи ще більше збити з пантелику?

Тенґо збагнув лише одне: батько зовсім не збирався пояснювати йому якихось обставин, зафіксованих у фотографії. Ні за життя, ні тепер, по смерті. "Ось фотографія. Я даю тобі лише її. А до решти сам додумайся", — можливо, так він повідомляв.

Лежачи горілиць на голому матраці, Тенґо дивився на стелю з фанери, вкритої білою фарбою. Без текстури й сучків, з кількома прямими швами. Саме це із дна своїх очних западин, напевне, спостерігав батько упродовж останніх місяців свого життя. А може, його очі вже нічого не бачили. У всякому разі, його погляд був звернутий туди. Незалежно від того, бачив він чи ні.

Заплющивши очі, Тенґо уявив собі, як лежить тут і поволі вмирає. Однак для тридцятирічного чоловіка, що не мав проблем зі здоров'ям, смерть перебувала далеко за межами уяви. Тихо дихаючи, він стежив за тим, як по стіні пересувався відблиск надвечірнього світла. Тенґо вирішив ні про що не думати. Це для нього не було важко. Він занадто втомився, щоб на чомусь конкретному зосередитися. При нагоді хотів трохи поспати, але, можливо, від перевтоми не міг заснути.

Десь о шостій прийшла медсестра Омура й повідомила, що в їдальні приготували їжу. Тенґо сказав, що не голодний, але ця грудаста дебела медсестра не відступала. Наполягала, щоб він хоч чимось заморив черв'ячка. Вона майже наказувала. Безперечно, була професіоналом, що уміє логічно переконати людину виконати наказ, який стосується його здоров'я. Тим паче що Тенґо не вмів противитися логічному наказу, особливо старшої за нього жінки.

Коли вони спустилися сходами вниз, то зустріли там Кумі Адаті. Медсестри Тамури не було. Тенґо сів разом з Кумі Адаті й медсестрою Омурою за один стіл. Він з'їв трохи салату й варених овочів, а тоді взявся до супу з місо, цибулею та молюсками. Після того випив гарячого чаю.

— Коли відбудеться кремація? — спитала Кумі Адаті.

— Завтра пополудні, о першій, — відповів Тенґо. — Після неї, мабуть, вернуся до Токіо. Бо на мене чекає робота.

— Ще хтось, крім вас, буде на кремації?

— Ні, гадаю, не буде нікого. Лише я сам.

— А ви не заперечуєте, якщо я прийду? — спитала Кумі

Адаті.

— На кремацію мого батька? — здивувався Тенґо.

— Так. Правду кажучи, ваш батько мені дуже подобався.

Тенґо мимохіть поклав палички для їди на стіл і глянув на медсестру. Невже вона справді говорила про його батька?

— Наприклад, чим саме? — запитав він.

— Був чесним і не говорив нічого зайвого, — сказала вона. — У цьому був схожий на мого покійного батька.

— Гм, — промимрив Тенґо.

— Мій батько був рибалкою. Помер, коли ще не мав і п'ятдесяти.

— Загинув у морі?

— Ні. Помер від раку легенів. Забагато курив. Не знаю чому, але геть усі рибалки — затяті курці. З них дим постійно так і валить.

Тенґо задумався над почутим.

— Можливо, було б краще, якби й мій батько був рибалкою.

— Чому ви так думаєте?

— Чому? — перепитав Тенґо. — Просто так мені здалося. Що було б краще, якби він працював рибалкою, а не збирачем абонентної плати.

— Якби ваш батько був рибалкою, то ви це сприймали б з охотою?

— Гадаю, що принаймні багато чого в моєму житті склалося б простіше.

Тенґо уявив собі, як він, малий хлопець, зранку вихідного дня разом з батьком їде на рибальському човні. Різкий морський вітер з Тихого океану й бризки води б'ють йому в обличчя. Одноманітно гурчить дизельний мотор. Пахнуть рибальські сіті. Тяжка робота, сповнена небезпеки. Найменша помилка смертельна. Але порівняно із збиранням абонентної плати у мешканців Ітікави в такому випадку дні, напевне, були б природнішими й змістовнішими.

— Мабуть, збирання абонентної плати — страшенно важка робота, чи не так? — сказала медсестра Омура, вминаючи рибу, варену з овочами.

— Мабуть, — погодився Тенґо. Принаймні непосильною для нього.

— Однак ваш батько успішно з нею справлявся, правда? — сказала Кумі Адаті.

— Гадаю, досить успішно, — відповів Тенґо.

— І похвальні грамоти отримував, — сказала Кумі Адаті.

— Ой... — медсестра Омура раптом поклала палички для їди. — Я зовсім забула. Просто жах! І чого це я згадала про таку важливу річ лише тепер? Почекайте хвильку. Мушу обов'язково сьогодні щось вам передати.

Медсестра Омура витерла хустинкою губи й, залишивши їжу, поспішила з їдальні.

— Власне, що це за важлива річ? — задумано спитала Кумі Адаті.

Звичайно, Тенґо не здогадувався.

Очікуючи повернення медсестри Омури, він слухняно ніс до рота овочевий салат. В їдальні вечеряло ще небагато людей. За одним столом сиділо троє стариків, але всі вони мовчали. За іншим їв якусь страву й поважно читав розгорнену вечірню газету сивуватий чоловік у білому халаті.

Незабаром примчала медсестра Омура з паперовим пакетом у руці й добула з нього акуратно складену уніформу.

— Може, рік тому, коли Кавана-сан ще був при повній свідомості, я взяла її від нього на зберігання, — сказала ця дебела медсестра. — Він хотів, щоб його поклали в домовину в цій уніформі.