Агнець

АГНЕЦЬ

РОМАН

Читачі, що знають "Фарисейку", знову зустрінуть тут Жана де Мірбеля, Мітель і Бріжітту Піян. А проте це не продовження і не епілог. Між трагедією "Агнець" і романом, написаним п'ятнадцять років тому, нема ніякого зв'язку. Але все, що здається дивацьким, а може, навіть потворним тридцятилітньому чоловікові, названому в "Агнці" Жаном де Мірбелем, буде зрозуміліше для того, хто згадає його молодість такою, якою я змалював її в "Фарисейці". Як і в багатьох моїх романах, у "Агнці" драма, що розігрується протягом кількох днів, але корінням сягає далеко й глибоко: швидка тільки розв'язка, сама ж драма визрівала протягом довгого часу.

Ф. М.

Безмежною ніжністю сповнена любов, дарована мені нещастям...

Сімома Вель 1

Вона прокинулася від холоду чи, точніше, тому, що бракувало звичного тепла... тепла великого тіла, яке відчувала завжди під боком. Вона простягла руку, щоб торкнутися його, але нічого не намацала, окрім крижаного простирадла.

— Жане, де ти?

Вона чула його віддих. Тоді вона засвітила лампу й побачила його: він стояв навколішки, а голову прихилив до крісла. Вона підійшла до нього: він спав, він так і заснув, стоячи навколішки; його худа шия викликала жаль — вона припала до неї губами. Він застогнав, як стогнуть уві сні і звів до неї змарніле обличчя. Розхристана піжама відкривала густе рудувате волосся на грудях.

— Ти зовсім замерз. Лягай у постіль, швидко! Він ліг слухняно, як дитина. Вона сказала:

— Притулися до мене,— і, торкнувшись долонями його ніг, заходилася їх розтирати.

Вона тихо спитала:

— Ти хотів помолитися?

Він не відповів; вона теж замовкла, сподіваючись, що він засне, але з запаху його обличчя зрозуміла, що він плаче. Тоді вона шепнула йому на вухо:

— Ні, не ти його вбив. Він простогнав:

— Або його вбив я, або він сам... але святі не вкорочують собі віку, то виходить, це я...

Вона не здобулася на відповідь і тільки повторила:

— Спи.

А він у глухій тиші ночі слухав, як шумить кров у вухах — цей невпинний" потік, що вже тридцять років клекотів у його тілі.

•Нараз він голосно промовив:

1 Вель Сімона (1909—1943) — французька письменниця і філософ.

Перекладено за виданням: François Mauriac. L'Agneau. Editions Flammarion, 1954.

—— Я думаю про те, що ти подумала, Мішель, чого ти не могла не подумати.

Вона пробувала боронитися:

— Та ні! Ні!

Але він наполягав на своєму:

— Хлопець, багато молодший за мене, аж на дванадцять років... зовсім незнайомий — я навіть імені його не знав... І от зустрічаю його в паризькому поїзді потому, як я розлучився з тобою назавжди і через два дні повертаюся сюди до Ларжюзона, разом із ним... Атож, ти так і подумала, ти не могла нічого іншого подумати! Та Бог свідок, що це було не те...

Ніби заспокоюючи хворого чи дитину, вона повторила:

— Авжеж, це було не те! — і раптом, уже іншим голосом, запитала:— Скажи, що сталося з тобою? І з ним?

Він, здавалося, вагався, добирав слів.

— Ти думаєш, я буду щось вигадувати, щоб тебе не вразити, не збудити в тобі огиди, а мені просто хочеться з'ясувати те, чого я й сам не збагну. Я був іншим.

Вона й далі допитувалася:

— Ну, а він? Він же їхав до семінарії, для нього було наготовлене там місце, його чекали. І раптом він усього зрікається, щоб кинутися за першим-ліпшим зустрічним...

Він запитав:

— Як же ти це поясниш? Що ти гадаєш?

— Він хотів тебе врятувати? Так, зрештою...

— Не знаю,— сказав він.

Вона стисла його в обіймах і, обціловуючи йому обличчя, простогнала:

— Але від чого тебе врятувати, Жане? Від чого?

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ксав'є міг не купувати квитка загодя: в купе було зайняте одне місце, саме напроти нього. Там лежали брунатний фетровий капелюх, рукавички і бувалий у бувальцях плащ. Валізка в сітці теж була аж'ніяк не нова. Ксав'є сподівався, що попутником його буде простоволосий молодик, який стояв на пероні спиною до вагона і розмовляв з молодою жінкою. Адже цілком імовірно, що вона тільки проводжала його. Справді, вона дивилася на нього так, що Ксав'є вже не сумнівався: вона залишається. Вона кохає його і користується останніми хвилинами, щоб закарбувати в пам'яті кожну рису його обличчя, що за мить вона вже не побачить.

"А от я,— подумав Ксав'є,— зможу досхочу надивитися на нього. Всі сім годин, поки ми їхатимемо до Парижа, це обличчя буде переді мною".

Йому стало соромно за свою цікавість, а втім, зовсім невинну. Але ж невинної цікавості не буває. Він зосередився й заходився старанно розрізувати сторінки "Духовного життя" — часопису, який він читав з обов'язку, не бачучи в цьому читанні ніякого глузду, хіба що йому здавалося корисною всяка справа, зроблена без утіхи, тільки завдяки зусиллю волі.

Але погляд його несамохіть повернувся до пари, чиє мовчання було промовистіше за всі слова. їхня сварка була для Ксав'є очевидна. Хоча двоє літніх добродіїв і дама, котрі стояли в коридорі вагона і теж дивились, як парочка прощається, цього не помітили. А Ксав'є знав, що вона насилу стримує сльози лише до тієї хвилини, коли, провівши поїзд, сяде в свій автомобіль. (Він пригадав, що зовсім недавно бачив їх у закритому лімузині на привокзальній площі. Вона сиділа за кермом.) Від її огрядненької, трошки осадкуватої постаті так і пашіло здоров'ям і силою; вона вперто водила похмурим поглядом по вагонах, ніби забороняючи собі востаннє подивитись на лице молодика — приятеля? коханця? нареченого? чоловіка? — яке незабаром зникне, перетвориться в невловимий образ. Тепер Ксав'є дозволив собі зосередити жадібну увагу на ній, адже він уже ніколи її не побачить, він назавжди розлучиться з нею, так, ніби він раптом умирав, упевнений, що все, що може виникнути між ними, урветься тієї ж миті, коли поїзд рушить,— це безперечно. її полотняний костюм у дрібну чорно-білу клітинку був залегкий для цього останнього, але ще не дуже прохолодного вересневого дня; чи не змерзне вона ввечері, повертаючись у село, де вона — Ксав'є був цього певен — жила. А втім, нічого в її убранні не виказувало в ній сільської жительки, нічого, крім грубуватих черевиків. Але так не засмагнеш — він подивився на її трошки повнувату шию — за кілька днів перебування на морському пляжі. Та Ксав'є не потребував ніяких прикмет, йому й так було ясно: вона живе в селі й сама веде господарство — так він вирішив і край.

Грюкали, зачиняючись, двері вагонів, останні пасажири заходили до своїх купе, тільки ця пара стояла ще на пероні. Нараз молода жінка втратила самовладання. Він одвернувся, його широкі плечі трошки піднялися. Вона поспіхом ковзнула губами по його щоці, він не поцілував її у відповідь і піднявся в тамбур. Хоч поїзд ще не рушив, а жінка все ще стояла на пероні, закинувши голову, молодик навіть не удостоїв її поглядом, якого випрохували її очі.

Ксав'є здавалося, що він чує крик, який вирвався з цих німих уст, тепер він бачив їх зовсім близько, бо вона підступила до самого вагона. На матовій шкірі шиї, що здіймалася від швидкого дихання, блищав золотий ланцюжок. Ксав'є ладен був благати свого попутника: "Озвіться ж до неї! Скажіть же їй що-небудь!" Але той уткнувся в газету: це був орган крайніх правих. Ксав'є був певен, що він лише вдає, ніби читає. Хоч би який він був черствий, хіба можна читати в цю хвилину? Над усяке сподівання їй ще даровано якусь часинку: поїзд, який мав уже відійти, чомусь затримувався, щоб усе порятувати в останню мить, вистачило б усмішки, помаху руки, поруху вуст.

"А що, як спустити шибу?" — подумав Ксав'є. Це було все, що він міг зробити. Він підвівся і потягнув за паси раму, намагаючись не дивитися на зболене обличчя молодої жінки. Вона, мабуть, помітила, що за нею спостерігають, рвучко обернулася і швидко рушила до підземного переходу. Тоді підвівся і сусід Ксав'є і, вихилившись у вікно, провів її поглядом; вона не обернулася. Поїзд тихо рушив. Незнайомець вийшов у коридор і закурив.

Ксав'є почував себе як дитина, збуджена зі сну — так, ніби йому примарився лихий сон, і він збезнадіївся тому, що втратив стан благодаті, а потім із подивом і радістю впевнився, що в нього нема гріха на душі. Далебі, він таки з'їхав з глузду! Недарма всі вважають його за наві же ного. Що йому до цієї жінки, котрої він ніколи в житті більше не побачить? І раптом йому стало ясно, що вони неодмінно зустрінуться. Він це знав так само певно, як те, що в коридорі, огорнутий клубами диму, стоїть його сусід по купе, спершись ліктями на спущену раму й злегка піднявши свої широкі плечі. Ксав'є прогнав цю безглузду думку, розгорнув "Духовне життя" і заходився читати, стиха вимовляючи кожне слово: "Трактат про ангелів" — це богословський трактат святого Фоми, оснований на об'явленні. Але віртуально в ньому міститься і метафізичний трактат, що стосується онтологічної структури безтілесної субстанції й природного життя духу, взятого в чистому стані. Пізнання, яке ми можемо здобути, про сотворених чистих духів, відбувається на першому ступені, з ананоетичної інтелекції чи з аналогії. Трансоб'єктивний суб'єкт панує над пізнанням, яке ми маємо про нього, і стає для нас об'єктом в об'єктивізації інших суб'єктів, що піддаються нашому сприйняттю і розглядаються трансцендентально; одначе вищий аналог..."

Часопис вислизнув йому з рук, він одкинув голову і заплющив очі. Він не вірив у випадок. Та й хіба можна вважати випадковим, що, ледве почавши подорож, яка мала визначити все його подальше життя, він уліг своїй постійній спокусі, тій спокусі, що її Ксав'є називав "спокусою чужими",— тій необорній цікавості, яку в нього викликали всі люди довкола. Не випадкове і те, що він завжди якось уплутувався в їхні історії, пришивався до них. Він помічав і розумів кожну зустрінуту ним людину. Незнайомці завжди зачаровували його. Адже тільки він один із усіх пасажирів звернув увагу на ту пару. Адже ніхто з проводжаючих не помітив нічого незвичайного ні в цьому молодикові, ні в жінці, що проводжала його, мовчки застиг лих на пероні. З раннього дитинства батько і мати не раз твердили йому: "Чого ти пхаєш носа в чужі справи? Хай люди самі собі дають раду..." Але він усе одно не міг змусити себе бути байдужим.

Його сповідник казав йому, що він глибоко помиляється, беручи цю свою пристрасть за співчуття до людей, що насправді вона не що інше, як таємна і суєтна цікавість; настане день, якщо Богу буде вгодно, коли він, щасливо відбувши науку в семінарії, вернеться у світ зі зміцнілою душею, озброєний проти всіх спокус, і тоді його дар набере свого справжнього сенсу і допоможе людям сподобитися благодаті Господньої.