Агнець - Сторінка 6

Ось у чім річ. Я не хотів ділити її ні з ким. Усе його життя, все цілком, не було надто дорогою ціною за моє життя...

— Схаменися! Що ти вигадуєш! Чого ти прискіпуєшся? Вони замовкли, вслухаючись у шерех тихого дрібного

дощика, може, вони його б не почули, якби не ввірвався до кімнати вогкий запах ночі.

— Ох, Ксав'є, Ксав'є, яка пародія на Бога, якого він так

любив! Належати неподільно всім і кожному зокрема! Спершу тобі, потім мені, потім по черзі всім, кого застали у Ларжюзоні, навіть того хлопчика! Ух, як же я його ненавидів, того Ролана! Я був ладен утопити його як щеня! Ох, Господи!

Вона обхопила його голову обіруч, повторюючи: "Все вже минулося, ти перестав ненавидіти, ти зцілився, усе минулося" — і хусточкою витирала його обличчя, невидиме в темряві:— Не думай більше про Ролана. Скажи-но мені краще: куди ви подалися від Вебера? До готелю?

— Ні, спати нам не хотілося. Ми пішки піднялися до Монмартру, і я весь час переводив розмову на тебе, казав, ніби твоя доля в його руках, усе залежить тільки від його рішення. Він дратувався, опирався, як міг. Але я знав, що тримаю його мертвою хваткою.

— Так ви й не розлучалися цілісіньку ніч?

— Ні, розійшлися біля бічного входу до Сакре-Кер... Там правилася нічна служба, не знаю, вже яка. Я призначив йому побачення на вокзалі д'Орсе, за півгодини до відходу першого поїзда на Бордо. Він присягався, що не прийде. Але я був цілком спокійний.

— А сам ти де волочився до світу?

Не відповідаючи, він трохи відсунувся від неї й повернувся до стіни. Вона прошептала:

— Зрозуміло.

Все ще не повертаючи голови, він сказав:

— Послухай! Я хотів довести самому собі, що з будь-якою іншою у мене все вийде. Адже тепер це вже тобі не болить? Тобі більше нема чого ображатися...

Він пригорнув її до себе. Чи це був запах дощу чи, може, запах їхніх облич, мокрих від сліз? Чи це були їхні зітхання і їхні жалі чи рип гілля в парку?.. Десь у селі несамовито нявчали коти.

Вона мовила стиха:

— Я зараз уявила собі його бідне тіло... Він не відповів. Тоді вона запитала:

— Отож, ви зустрілися на вокзалі... Ну, а потім?..

— Я пішов телефонувати в Ларжюзон. На дзвінок озвалася не ти, а Домініка. Так я довідався, що ти тут уже не сама, і в нас повний дім народу. Що за дика ідея — викликати Бріжітту Піян!

— На перших порах мені було необхідно, щоб хтось був у домі, хай навіть така гидомирна істота, як вона...

5*

131

— Я приховав од Ксав'є, що вона тут: а що як він під цим приводом відмовиться їхати.

— Більше він не опирався?

— Ні, він написав за столиком у кав'ярні два листи — одного до ректора семінарії, а другого до духовного наставника, сповістив, якого коника він устругнув в останню хвилину. Наскільки я знаю, він пояснив своє рішення тим, що хоче ще подумати. Він знав, що для нього вже по всьому. Він сказав мені про це в вагоні, мов про якусь звичайнісіньку річ.

— Що він тобі сказав? Пригадай точно його слова.

— Атож, саме так: що для нього вже по всьому. Вона запитала:

— По-твоєму, він знав наперед?..

На хвилю обоє замовкли. Мішель озвалася перша:

— Пригадую, того вечора, коли ви приїхали, ми з тобою зайшли в вітальню після прогулянки. Він стояв перед Бріжіттою, що сиділа нерухомо — цією старою паркою, вирізьбленою з каменю, як ти її звеш. А він... він скидався на стриножене ягня.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

— Ішли б ви краще спати, месьє, не чекаючи вашого приятеля. Коли він гуляє з дружиною парком, щоб, як вони кажуть, порозумітися, то це надовго, повірте вже мені.

Ксав'є стояв посеред покою, ніби загіпнотизований окулярами Бріжітти Піян. Навіщо вони в цих півсутінках, як не на те, щоб ховати погляд? Широке плескате мертвотно бліде обличчя, облямоване бляклими рудуватими пасмами, що вибивалися з-під чепчика, зрештою, зацікавило його куди менше, ніж дівчина, що сиділа трохи ззаду, на канапі: вона показувала маленькому миршавому хлопчикові грубу книжку в блискучій позолоченій оправі. Показуючи на дівчину, мадам Піян сказала Ксав'є:

— Моя секретарка...

Але дитина, звідки тут ця дитина?

Все завжди складається не так, як сподіваєшся. Ксав'є був певен, що в Ларжюзоні застане Мішель саму. А виходить, вона запросила Бріжітту Піян, другу дружину свого батька, котру, як запевнив Мірбель, ненавиділа з дитинства. Доходила десята вечора, коли взяте ними в Бордо таксі зупинилося перед домом. У кабінеті праворуч од входу велично сиділа мадам Піян, згорнувши на животі скарлючені хворобою руки, а позад неї ніби на другому плані, ця дівчина й хлопчик розглядали малюнки. Коли Мірбель знайомив її з Ксав'є, вуста її скривила гримаса, що мала означати усміх.

— То ви син Емми Дартіжелонг? Я її добре знаю. Ми зустрічаємося в добродійницькому комітеті.

Мішель, сухо кивнувши Ксав'є (вона навіть не подала йому руки), потягла чоловіка до передпокою. Вони довго про щось шепталися. Тільки один раз Мірбель підвищив голос, запитавши сердито:

— Чому Ролан тут? Я ж тобі казав: я не хочу більше його бачити...

— Та ти ж сам...

Шерхіт жорстви під їхніми ногами заглушив останні слова. Ксав'є чув тільки, як шелестять сторінки, які гортала дівчина, та сопе носом хлопчик.

— Витри носа,— сказала вона.

Ксав'є впізнав здалеку гравюри Альфонса де Невіля: вони розглядали "Історію Франції, переказану для онуків".

— Я хотів би їх дочекатися.

— Ні, повірте вже мені, месьє, ви просто не можете собі цього уявити... Ось коли б ви знали Мішель... Ваше становище і так, делікатно висловлюючись, дуже дражливе. Найрозумніше для вас піти до свого покою, Жан потім загляне до вас. По-моєму, сьогодні ввечері вам краще уникати зустрічі з Мішель: дайте мені час підготувати її. У нас із вами має відбутися серйозна розмова. А втім, усе у свій час,— виснувала вона, і в її голосі пролунало солодке смакування наперед, ніби у зголоднілої людини, що раптом розжилася харчу, але поклала собі ощадно його витрачати. Помовчавши, вона додала:— Гадаю, мені завтра ж слід написати вашій любій матінці,— вона заспокоїться, дізнавшись, що ви тут, під моїм крилом.

Так, тепер він уже не мав сумніву — викривлюючи вуста, вона всміхалася. Говорила вона чоловічим басом, що разом з вусами і бородою пробивається іноді в старих паній.

Дівчина, все ще схилена над книжкою, на мить звела на Ксав'є свої грифельно-чорні очі. Хлопчик одразу ж почав її теребити, стиснув їй руку.

— Перегорніть сторінку, мадемуазель...

— Дай мадемуазель спокій,— сказала Бріжітта Піян.—

Вона зараз відведе месьє Дартіжелонга до його кімнати. Так, до зеленої. Сподіваюся, там постелено. І тут Ксав'є вперше почув голос дівчини:

— Це не належить до моїх обов'язків.

Вона говорила, не відриваючись од книжки. Бріжітта Піян погодилася з нею:

— Авжеж, не належить! Але я чула, як Октавія піднімалася сходами: мабуть, вона вже лягла. Я просто прошу вас зробити мені цю послугу. Здається, Мішель усе приготувала. Вам і так доведеться відвести спати Ролана, бо він боїться сам іти нагору...

Дівчина встала, хлопчик притулився до неї. Він терся обличчям об її сукню.

— Такий великий хлопець! — сказала вона.— Тобі ж десять років! Не сором?

Вона взяла його за руку й рушила до дверей. Мадам Піян знаком показала, щоб Ксав'є пішов за ними. Він уклонився старій панії; вона навіть не подала йому руки. Лампа, що стояла на консолі в передпокої, освітлювала тільки перші східці. Бріжітта Піян, схована темними окулярами, як напівмаскою, нерухомо сиділа в своєму кріслі, ніби величезна сова на всохлій галузці. Вона озвалася:

— Ви щось забули?

— Ні... Я хотів спитати...

Він завагався, а тоді раптом випалив:

— Хто цей хлопчик?

Старечі вуста викривились знову.

— Ролан? О, принаймні він не син тутешніх господарів. Запитайте в Жана, як його побачите. Проте попереджаю — він не любить говорити на цю тему.

По хвилі мовчання вона спитала:

— Вас цікавлять діти?

Ксав'є більше не міг дивитися на ці вуста й удавано сліпі очі. Він вийшов до передпокою. Дівчини там уже не було, але на горішньому поверсі лунали кроки. Він почав підійматися по сходах. Лампа, поставлена на консоль, не освітлювала дороги, але на східці падало бліде місячне сяйво, що струмувало крізь слухове віконце. Вона очікувала на останній площадці, з запаленою свічкою в руці; хлопчик усе ще не відлипав од неї.

— Сюди...— промовила вона, першою заходячи до якогось покою, де пахло цвіллю. Ліжко стояло незаслане.— Я піду по простирадла й рушники. Сподіваюся, бодай ключ од шафи з білизною на місці.

Вона поставила на стіл свічник і вийшла. Ксав'є почув, як хлопець щось шепотів за дверима і сміявся. Потім їхні голоси і кроки заглухли. В цьому покої, певно, вже давно ніхто не мешкав. Шпалери на стінах подекуди були подерті. Одна фіранка дірява. Але в тьмяному світлі свічки поблискували мідяні ручки та інкрустація на пузатому комоді. Ксав'є уявив собі, що сказала б про це його мати: "їхня вітальня обставлена жахливо, але в кімнатах для гостей є справді чудові речі". Він підійшов до незастеленого ліжка: це від матраца тхнуло мишами. З прочиненої тумбочки теж чимось несло. Він підступив до вікна, але розсунути фіранки йому не пощастило, шнур був обірваний. Ксав'є все-таки розчинив вікно. Нічний вітер, війнувши крізь опущені жалюзі, задмухнув свічку. Ксав'є став навколішки, сперся головою на край ліжка з червоного дерева.

Нестерпне страждання пройняло його, але воно виникло не від почуття занехаяності й самоти в цьому ворожому домі — його джерело було куди глибше... Так, він уже страждав кілька разів у цілком конкретних обставинах, пам'ятних йому й досі. Що на нього находило? Він не міг би цього сказати. А проте цієї ночі муки прибрали виразної подоби, навіть двох подоб: цієї дівчини і цього хлопчика. Особливо, хлопчика... Яке враження справив Ксав'є на дівчину? Він затремтів, зміркувавши, що вона могла про нього подумати... Вона довго не поверталася: певно, шафа з білизною була замкнута... А може, вона пішла укласти Ролана? Мірбель зрештою занепокоїться. Тільки б хтось прийшов! Його сковувало якесь заціпеніння, він був не в змозі утекти від цих огидних стін, від затхлого духу, від старих матраців, від потертого, як він тепер бачив, килимка перед ліжком, якого торкалися його коліна. Ніби каторжник до галери, він був прикутий до цього покою, до цього дому.