Агнець - Сторінка 2

Але який він був од цього далекий! Та й чи ж він сподівався, що колись досягне тієї душевної врівноваженості — адже його серце розривалося од ніжності до цих двох незнайомих людей, особливо до неї. Він уявив собі, як вона мчить у своїй машині сама-одна по шосе або в бік ланд чи долиною річки до якогось маєтку... Там вона наткнеться на чоботи, скинуті ним усього лиш кілька годин тому, на ліжку валятиметься мисливська куртка, а в попільничці на столі вона побачить його недопалок.

Напруживши всю свою волю, Ксав'є прогнав від себе це видиво. Ні, йому, мабуть, судилося провалюватися в ці безодні, його магнітом притягують люди, але тільки ті, з якими він не пов'язаний кровними узами і про яких нічого не знає, окрім того, що сам угадує, "чує", як він мовить. Зате вдома, в родинному колі він мусив боротися з собою, щоб притлумлювати напади гніву й погорди. Ні батько, ні матір, ні брат не викликали в нього тієї любові, яка переповнювала його, варто йому було побачити першу-ліпшу незнайому особу. Він схилився над розгорнутим часописом, що лежав у нього на колінах: "Одначе вищий аналог, досягнутий таким чином, не виходить поза межі його аналогічного концепту, що обіймає його, бо трансцендентальної повноти концепту духу достатньо, щоб охопити сотворений чистий дух..."

Слова ці були позбавлені для нього всякого глузду. Як йому поведеться в семінарії? Чи зуміє він там учитися? Коли він читав у якійсь книжці про Бога, він не пізнавав у ньому того, до кого звертався в молитвах. Ксав'є припав чолом до шибки. Поїзд стишив хід через ремонтні роботи і посувався тепер із швидкістю пішоходця. Дорожні робітники скористалися з вимушеної перерви для короткого перепочинку. Ксав'є звернув увагу на хлопця, що сміявся, дивлячись на пасажирів, і на старого чоловіка, що сперся руками на держак кайла,— він був од них далі, ніж од планет іншої галактики. Життя щохвилини ставить нас перед подібним вибором: місце в м'якому вагоні, притому що є загальний, назавжди відокремлює нас од бідняків, створює нездоланну прірву. Ксав'є болісно переживав це. Бути священиком — думав він — це й означає мати право підійти до будь-якої істоти, не відчуваючи ніяких перепон. Чому ж він їхав у м'якому? Він шукав для себе виправдання. Йому, здається, сказано, що в цьому поїзді немає загального вагона або що всі квитки продано... Брехня! Просто він дозволив собі це, востаннє дозволив собі таку розкіш — розкіш бути відгородженим, захищеним од людей, котрих, як він вважав, любить і яким мріє віддати себе до останку.

Його пригнітила свідомість власної нікчемності. Поїзд тим часом знов набирав швидкості. Щільний туман за вікном розповзається клаптями. У проміжки виринали вже руді виноградники і люди з кошиками за плечима. Він розгледів алею якогось саду. Літні чоловік і жінка в чорному чимчикували під безлистими каштанами. Може, вони носили жалобу по своєму синові-одинакові? 27 вересня 1921 року... Сьогодні Ксав'є минуло двадцять два роки. Війна скінчилася, коли прийшла його черга бути принесеним у жертву. Але потім він захворів плевритом, і його взагалі звільнили од військової служби. Ні, він не бажає, щоб доля його милувала. Просто йому тимчасово дали спокій, бо від нього чекають іншої жертви, він це знав, завжди знав... Ксав'є заплющив очі. О, ця присутність Бога! О, певність! Ніби стискала чиясь рука — він відчував її палючий дотик — іноді так міцно, аж йому дух забивало. Напевне, вона поведе його по шляху, який він собі і уявити не міг. Бог не має лиця, він був утілений для нього в лицях тих, кого Ксав'є обожнював, як йому здавалося, від дня свого народження, в цих "мільйонах Хри-стів із темними і ніжними очима..." Де він прочитав ці рядки? О, його завжди палили слова — "Що ви вчинили одному з цих моїх братів найменших, те ви вчинили мені..."

Отже, кожен із них був Христом, зливався з Христом... Усім цим людям відкрита благодать — але це знає тільки він, двадцятидволітній Ксав'є, який переступить завтра о пів на сьому вечора поріг семінарії на вулиці Вожірар, "щоб вивчати те, до чого він відчуває покликання". Власне, вся ця наука, як він уважав, дасть йому змогу жити по своїй уподобі, корячись своїй натурі. І він раптом цілком віддався тому почуттю щастя, яке переповнювало його, проти якого раз у раз остерігав його сповідник. "Ви через вразливість своєї натури,— твердив він,— знаходите втіху у самому собі, і природа її дуже непевна. Прихиліться ж до віри, до чесноти віри, вона не тільки не вимагає ніякої відповіді в часі, але навіть, власне, виключає її. Плоть іде на будь-які хитрощі, навіть стан благодаті повертає собі на пожиток. Адже навіть святі стали святими не завдяки своєму екстазу, а всупереч йому".

Ксав'є сягнув по часопис, але не знайшов його.

— Вибачте... Я підняв його з підлоги. Його попутник подав йому часопис.

— Читайте, прошу,— промовив Ксав'є.

— Ні, я просто погортав його... Така лектура не для мене,— додав той зі сміхом.

Він мав дуже білі рідкі зуби; на чолі проступали майже непомітні зморшки, отже він старший, ніж здавався спочатку. Йому даси радше тридцять, ніж двадцять. Гарне обличчя з слідами буйної молодості. Яка ж тому причина? Гуляще життя? А може, війна? Він воював — про це свідчила орденська стрічка в петельці. Брунатний піджак спортивного крою, недбало вив'язана краватка, черевики на грубій підошві справляли те саме враження, що й обличчя: все було дуже гарне, але вже зужите часом, ніби опалене. Пучки великого і вказівного пальців пожовкли від нікотину.

— Вас це справді цікавить? — запитав він Ксав'є і звичним, мабуть, з дитинства порухом тріпнув головою, відки-даючи з лоба біляве пасмо.

Ксав'є так енергійно відповів: "Ні!", що його співрозмовник розсміявся.

— То навіщо ж ви читаєте?

— Треба,— сказав Ксав'є.— Бачите, я мушу...

Він затнувся, не знаючи, яку причину назвати, але ще більше боячись сісти на свого улюбленого коника. Хіба можна було чекати, що завдяки часопису він одразу візьме бика за роги?.. І водночас він боровся з бажанням викликати до себе цікавість цього довготелесого хлопця, який тепер не спускав з нього синіх очей. Але в цьому пильному погляді не було зухвальства, сама лише холодна, спокійна допитливість.

— Всі вони маніяки, психопати,— заявив нарешті незнайомець.

І, перехопивши запитливий погляд Ксав'є, пояснив:

— Атож, уся ця кумпанія, ті, що пишуть такі твори... Вам не здається?

Ксав'є похитав головою.

— Якби я так думав...

В нього мало не вихопилося: "Я б не вступав туди, куди вступаю завтра ввечері..." Ксав'є не признався в цьому зі страху, що його попутник одразу втратить усякий інтерес до нього. Він урвав себе на півслові не тому, що не бажав щирувати — він боявся порвати цей виниклий між ними зв'язок — тоненьку павутинку, що перекинулася від дерева до дерева. Щоразу Ксав'є спізнавав почуття Робінзона, який зненацька побачив на своєму острові людину,— тільки вона з'явилася там не внаслідок корабельної аварії, а промислом Господнім, якому відкриті тайнощі всіх сердець. Він не зважувався вимовити якесь необачне слово і зразу покласти край цій історії, перш ніж вона встигне початися. А попутник наполягав:

— Ви ж не заперечуєте, що це вас не цікавить.

— Мені порадили прочитати цей часопис...

— Хто — якщо не секрет?

Та частина особистості, що була підвладна духовному керівникові, нашіптувала Ксав'є. Воно ж саме собою напрошується: скажи одне слово, і цей чоловік відчепиться від тебе. Ти завжди прикриваєшся найшляхетнішими мотивами. А насправді, стоячи вже на порозі семінарії, ти піддаєшся спокусі цікавості, викликаної першим стрічним, тоді як саме цією пристрастю і треба тобі пожертвувати. Решта не береться до уваги. Але Ксав'є заперечив:

— Можливо... проте тут ідеться не тільки про мене. Та молода жінка, де вона в цю хвилину? Він уявив собі

вітальню в сільському домі, розчахнуті двері веранди на луки, луки, схожі на ті, що пропливають зараз у вагонному віконці, засновані рваною запоною туману і облямовані низкою тремтливих тополь. Адже через неї, саме через неї — Ксав'є був цього певен — він силкувався підтримати розмову, щоб розпитати про неї. Тим часом його сусіда провадив далі:

— Ви вже даруйте за мою нескромність. У мене якась манія задавати питання.

Він знову заглибився в газету — так ніби відчалив од берега і поплив назавжди. Хапаючись так, наче кидався у воду, щоб рятувати потопаючого, Ксав'є швидко сказав:

— Тут надрукована стаття мого керівника. Він попрохав її почитати.

— Вашого керівника? Ви десь служите?

— Та ні! Мого духовного керівника.

Ксав'є не сумнівався, що незнайомець розрегочеться йому в обличчя, або знайде якийсь привід одразу припинити розмову. Але той, навпаки, став куди уважніший і подивився на Ксав'є з цікавістю, може, навіть з неприязню, з жалем... але, в кожному разі, з більшим інтересом. Так, безперечно, Ксав'є зацікавив його. Почуття, які збудив у ньому Ксав'є своїм признанням, тінню перебігли по цьому гарному лютому обличчю. Ксав'є був щасливий. І водночас питав себе, чи не зраджує він свого покликання: "Кожна людина, якщо вас приверне до неї щось, окрім її душі, хай навіть у цьому потягові нема нічого гріховного, відвертає вас од Бога. Вам не вільно розпоряджатися власним серцем, якщо ви намірилися віддати його цілком Всевишньому, і через це повинні притлумлювати в собі цей відголос, що викликає у вас будь-яка зустріч". Ксав'є переписав цей абзац зі сповідникового листа. Треба обірвати цю виниклу нитку, сказати те, що відкине від нього співрозмовника, і Ксав'є знову залишиться самотою на своєму березі, в пустелі.

— Завтра ввечері я вступаю до семінарії кармелітів.

— Що? Ви станете кармелітом?

Попутник, здавалося, розгубився.

— Та ні, це семінарія при Католицькому інституті на вулиці Вожірар.— І Ксав'є квапливо пояснив:— А втім, я ще не ухвалив остаточного рішення, просто хочу вивчити те, до чого почуваю покликання. Я ще не взяв на себе ніяких зобов'язань.

Незнайомець нараз підхопився, потім знову сів, підгорнувши ногу під себе, і нахилився вперед, неначе хотів розглянути Ксав'є краще. Щоки його порожевіли, і він просто помолодів на очах.

— Не може бути! — гукнув він.— Ви цього не зробите.— І одразу додав владним голосом:— Ще не пізно: ви жертва, що потрапила до лап цих душогубів...