Агнець - Сторінка 5

Те, що хвилину тому розігралося між ним і цим незнайомцем, повториться безліч разів потому, як він стане священиком. Аж до смертної хвилини, до цієї граничної самотності.

Кельнер вернув йому решту. Подружжя, що сиділо навпроти, зникло. Мірбеля теж не було. Ксав'є здивувався, що не помітив, як Мірбель пройшов повз його столик. За їхньої відсутності в купе з'явилися двоє нових пасажирів, один із них, старезний дідуган з відвислою щелепою, вже спав. Мірбель утік у коридор. Він поклав лікті на мідний поручень вікна, чолом майже торкаючись шибки. Ксав'є і собі сперся на поручень, але біля іншого вікна, поклавши собі ні жестом, ні словом не пробувати відновити контакт. Але Мірбель сам підійшов до нього і почастував сигаретою. Вони мовчки закурили, стоячи поряд, їхні лікті дотикалися.

— Не сердьтеся на мене,— сказав Мірбель.

— За що мені на вас сердитись?

— Ви заговорили про мою дружину... що ж, це природно. Але я не терплю, коли хтось мені про неї говорить.

— Я більше не буду,— сказав Ксав'є.

— О, ви... ви — інша річ, ви маєте право.

Ксав'є був щасливий. Хіба священика не відрізняє од звичайних людей його право, його влада, його обов'язок читати в чужих душах, вислухувати їхні сповіді і не лише вислухувати, а й угадувати те, чого люди самі про себе не знають?

— Ви не уявляєте, чим вона була для мене, коли я був дитиною...

— Тим же, чим вона зостається для вас і тепер, чим є завжди...

— Авжеж. Нічого не може завадити...

За шибкою миготіли невиразні силуети дерев на тлі холодного неба, будиночки, в чиє таємне життя, в чий замкнутий світ на мить уводила пасажирів лампа, що горіла в кімнаті.

— Я повинен поговорити з вами про неї. Але не сьогодні і, в кожному разі, не зараз... Що ви збираєтеся робити ввечері?

Ксав'є твердо заявив:

— Ми з вами попрощаємося на вокзалі.

— А що ви робитимете сам-один?

— Не знаю, бродитиму по місту.

— Ні, я вас не покину.

Ксав'є відповів не зразу. Яке це виснажливе життя, що складається з самих відмов! Попереду була ще вся молодість, а йому треба весь час мотати головою, справа наліво, зліва направо. Казати "ні", завжди "ні" на все, що не ти, Господи.

— Ні, дякую вам. Мені треба побути самому. Мірбель присунувся до Ксав'є ближче.

— Шкода,— сказав він півголосом.— Може б, вам пощастило якось усе залагодити.

Ксав'є відповів майже брутально:

— З вашою дружиною? А чому саме я? Я її не знаю. Та й вас я не знаю.— І додав майже пошепки:— Прошу вас, дайте мені спокій.

Але Мірбель не відступав:

— Ви забули, що ви мені казали про те, як багато для вас важить одна-єдина зустріч.

— Не всяка зустріч угодна Богові.

Ксав'є відсунувся трохи і припав лобом до шибки. Жан де Мірбель засміявся:

— Ви гадаєте, що мене послано не Богом? Признайтеся: ви вважаєте мене за диявола! — А що Ксав'є здвигнув плечима, то він додав:— Ну ось! Ще один християнин, який сміється, коли йому говорять про диявола!

— Я зовсім не кажу, що диявола не існує. От тільки...

— Тільки — що? Якщо диявола вигадано, то все інше теж вигадано — визнайте бодай це.

— Але диявол є, то й усе інше є.

— Але диявола нема, ви це добре знаєте.

— Я знаю лише одне,— сказав Ксав'є по хвилі мовчання,— ми посилаємося на нього, щоб захистити себе від інших людей, від тих поганих впливів на нашій дорозі, що їх наші духовні сповідники велять уникати.

— Від мене, наприклад.

Мірбель знов опинився зовсім поряд, і Ксав'є — він був нижчий зростом — довелося ледь підняти голову.

— Ви гадаєте, що диявол підлаштував нашу зустріч? Ксав'є сказав, одвернувшись:

— Ви тут — ось усе, що я знаю. Я не знаю, навіщо Господь послав мені зустріч з вами. Головне — зрозуміти, як треба вчинити. А це не просто, ні, не просто. Майже завжди правдива дорога це та, на яку найважче ступити...

— Майже завжди... але ж не завжди? Ви можете помилятися, змушуючи себе чинити проти волі. Вам хочеться провести зі мною сьогоднішній вечір. Але хто зважиться запевняти, що Бог не бажає, щоб ви це зробили?

— З вами я не піду,— сказав Ксав'є.

— Тоді ви позбавите Мішель останньої надії...

— Мішель?

— Так, її звати Мішель.

Ксав'є звів очі на обличчя, нахилене до нього, потім знов одвернувся, ніби його раптом скувала безмежна втома, на зразок тієї, що охоплює в горах, коли виходиш у дорогу на світанні і тебе поймає жах перед тим, що тебе чекає; ще нічогісінько не пройдено, а ти вже безсилий. Так, Мірбель гадав, що надав своєму обличчю потрібного виразу. Але Ксав'є розгледів у цій машкарі хитрощі тварюки, здатної знепутити будь-кого, перешкодити здійсненню найвищого покликання. А все ж Ксав'є не міг утриматися, щоб не повторити імені: "Мішель".

— Чому ви покинули її? Де вона зараз? Чому ви розлюбили її?

— Я вам це скажу... так, я вам скажу... Але для цього потрібно бодай трошки часу.

Поїзд, не стишуючи ходу, промчав повз якусь приміську станцію.

— Це, мабуть, Жювізі,— сказав Ксав'є.— Ви вже не встигнете мені розповісти,— додав він стиха.

— Чому не встигну? У нас попереду цілий вечір, ціла ніч. Іншими словами, ціле життя...

— Ні! — Ксав'є повторив з притиском:— Ні! — і додав:— Я молитимусь за вас. Це теж добре, навіть краще.

— Я спокійний. Я знаю, що ви мене не покинете.

У коридорі вагона було темнувато, станційні ліхтарі, повз які проносився поїзд, на коротку мить освітлювали його. В цих спалахах світла він здавався велетнем!

Ксав'є повернувся в купе, сів напроти чоловіка, який спав з розтуленим ротом, і постарався думати лише про те, що йому треба завтра купити: пару черевиків, вовняні шкарпетки. Так, і книжки отця Марміона, яких він не дістав у Бордо. І ще "Духовне життя" і "Проповіді" цієї абатиси Со-лемської. Мірбель стояв у дверях — він заповнив усю пройму.

— Уже Аустерліц. Залишилося десять хвилин.

Він схопив, не питаючи дозволу, валізку Ксав'є, виніс її разом із своєю в коридор і окинув Ксав'є поглядом, у якому більше не світилося ні лукавства, ні глуму. У Ксав'є виникло якесь дивне почуття: ніби вночі на березі він раптом почув завивання сирени — сигнал якогось невідомого лиха.

— Ви замовили собі номер? — запитав Мірбель. Ксав'є похитав головою. Під час його коротких наїздів до

Парижа він завжди зупинявся, як багато хто із жителів Бордо, в готелі Пале д'Орсе. Він зі сміхом процитував фразу свого батька: "Так оодай заощадиш на двох таксі: з вокзалу і на вокзал". Мірбель заперечив, що це препаскудний готель. Чого варті самі лише ці "кілометрові коридори". От він знає один невеличкий готелик поблизу Національної бібліотеки, він трохи старосвітський, але досить зручний.

— Я відвезу вас туди,— заявив він твердо.

Ксав'є не пробував навіть підшукати приводу для відмови. Поїзд поволі під'їжджав до вокзалу д'Орсе. Вони стояли в проході, захаращеному валізами, в людській тисняві, один біля одного.

— Я думав...— промовив Мірбель.— Але ні, ви з мене сміятиметесь. Скажете, що це зовсім не пасує до мого недавнього глузливого тону...

— Що ви подумали?

— Що наша зустріч не випадкова... ви теж нібито до цього схиляєтесь... Але християни вашого штибу повторюють такі речі за звичкою. А от я, уявіть собі, я й справді в це повірив, бо в мене з'явилася надія, мені навіть здалося, що це само собою зрозуміло. Уявіть собі людину, яка тоне і яка раптом бачить біля себе — рукою дістати — плота, що хитається на воді... або, краще, човна з човнярем... Я подумав, ви мене візьмете на борт...

Ксав'є вигукнув майже з переляком:

— О ні, ні! Але ми ще зустрінемося.— І додав:— Обіцяю вам.

Мірбель похитав головою і тихо сказав:

— Сьогодні ввечері або ніколи.

їх штовхали пасажири, які поспішали вийти з вагона. Мірбель хотів узяти валізку Ксав'є, але той не дозволив. Мірбель сказав йому майже на вухо:

— Для Мішель і для мене ви були останньою надією. Але скажіть: як ви здогадалися, що зустріли мене біля останнього порога, через який я переступлю сам-один?..

Ксав'є перепитав:

— Біля якого порога? — І, не чекаючи відповіді, роздратовано кинув:— Хитро це у вас виходить! І коли б це була правда, ви б не стали говорити про неї.

— Ви думаєте, я обмовився хоча б словом комусь, окрім вас? Якби Мішель щось запідозрила, вона не дозволила б мені поїхати або звеліла б стежити за мною... Зрештою, йдеться зовсім не про те, що ви думаєте. Є багато способів піти...

Вони поволі підіймалися залізними сходами. Валізки били їх по ногах. Ксав'є не озирався, але почував Мірбелів подих на своїй потилиці.

— Я ніколи тебе ще не питала: що ви робили тієї ночі?

— Можу розповісти тобі все, що було, годину по годині. Ми здали валізи до камери схову, пішли пішки через

5 4—65

129

міст до майдану Згоди і потім сіли за столик у Вебера. Отам я й розпочав його шантажувати.

— Шантажувати? Чим шантажувати? Самогубством?

— Самогубством? Так, спершу... але він не повірив, тоді я наставив йому інше сильце: "Я зроблю все, хай би що ви звеліли". Тоді він мені сказав, як я й сподівався: "Поверніться до вашої дружини". Я сказав, що готовий на це, але з єдиною умовою: він повинен сам провести мене до Ларжюзона і зостатися там доти, доки я не ввійду в норму. Він був обурений тим, що я вважаю, ніби через таку неповажну причину він здатний відкласти свій вступ до семінарії. Тоді я й собі обурився тим, що він сміє так легко розпоряджатися твоєю долею... він збентежився, бо в той час ішлося тільки про тебе, Мішель... Тоді тільки ти його цікавила...

Вона засміялася.

— Ненадовго. Він крикнув:

— Не смійся! — і відсунувся від неї. Але вона притулилася до нього. Жан уперто провадив:— Він бачив тебе на пероні вокзалу і зрозумів, що ти страждаєш. Мною він зацікавився тільки через тебе. Хіби ти цього не знала?

— Двічі чи тричі він згадав про полотняний костюм у біло-чорну клітинку, який був на мені того дня. Пригадую, я сказала йому, сміючись, що мені доведеться чекати до травня, щоб його знову вдягти, і тоді, може, я йому сподобаюся. Вже не пам'ятаю, що він відповів... Мабуть, нічого. Адже він не слухав, а іноді навіть і не чув, що йому говорять.

— Просто на той час і ти вже відійшла для нього в тінь. Для нього завжди існувала лише одна людина, він був поглинутий нею цілком, а потім у його поле зору потрапляв хтось інший, він неначе все шукав, заради кого померти...

Голос Жана перетявсь, і він зітхнув:

— Знаєш, Мішель, я раптом збагнув, що саме змушувало мене ревнувати його нестямно: я прагнув, щоб ця жертва була принесена тільки ради мене.