Агнець - Сторінка 9

Він любив її без тями. Вона була страшною жінкою... А головне, вона йому відкрила... Ні, я не маю права розповідати вам це. Ви вірите,—раптом запитала вона,— що він коли-небудь зцілиться?

Але Ксав'є не слухав Мішель. Він дивився на Домініку, яка йшла до них, тягнучи за руку хлопця: той схлипував, увесь умазаний у болото.

— Не розумію,— зітхнула Домініка,— як він примудрився впасти в такий струмочок і так уробитися.

Гикаючи з холоду, Ролан пояснював Домініці, що хотів перебратися на той бік.

— По тій переправі, яку ми вчора з вами спорудили, пам'ятаєте? Але каменюка перевернулася...

— Ну, що ж,— роздратовано сказала Мішель,— підіть його переодягніть.

Дівчина заперечила:

— Я йому не нянька. А втім, чи ж він хоч має в що перебратися?

— Тоді хай обсохне. Зараз не холодно. Сядь на сонечку і не заважай нам.

— Ні,— втрутився Ксав'є,— так не можна. Я його вимию,— він узяв малого за руку і додав:—Мені не звикати, в недільній школі на мене часто полишали по п'ятдесят дітей. Веди мене до твоєї кімнати, малий.

— Я піду з вами,— заявила Домініка.

Він почав запевняти, що не варто турбуватися, що він сам добре впорається.

— Невже ви думаєте, я вам не поможу?

— Я теж піду,— сказала Мішель.

Вчотирьох вони вернулися до будинку. Ксав'є і далі тримав Рола на за руку. Жінки йшли слідом. На кам'яному ґанку, в плетеному кріслі, засідала закутана у велику шаль Бріжітта Піян, очі її, як завжди, були приховані темними окулярами, на ногах лежав плед; обік неї стояв Жан де Мірбель.

— Скільки разів мені повторювати, серце моє Домініко,— заволала вона,— що я викликала вас у Ларжюзон не на те, щоб ви возилися з цією дитиною! Пані де Мірбель узяла його на свою відповідальність! І нема чого звалювати його на інших.

— Цього разу я сам подбаю про нього, мадам... І Ксав'є засміявся. Домініка сказала:

— Я пройду вперед.

Дверей з передпокою вони не зачинили. Мірбель подивився їм услід.

— Куди вони йдуть? — запитала стара.

— До Домініки,— сказала Мішель.— Я чую їхні голоси.

— Маю надію,— загримала Бріжітта Піян,— що в нього не стане нахабства зайти до її кімнати... Це вже було б занадто!

— Не хвилюйтеся, мадам,— сказав Мірбель,— з ними Ролан.

— А я ні на що не натякала,— запевнила Бріжітта Піян і важко опустилась у крісло,— вони обоє, як він, так і вона, нездатні...

— От вона, в кожному разі, тільки про це й думає,— сказала Мішель,— коли хочете знати.

Очі її блищали зі злості.

— Домініка? Та ви з глузду з'їхали, дитино моя.

— Можете не сумніватися, в неї свої плани щодо Ксав'є. І я б зовсім не здивувалась, якби дізналася, що вчора ввечері вона вже почала йому бісики пускати. Але я наведу лад, повірте мені.

— Ні, не ходи до них,— сказав Мірбель,— лише колотнеча зніметься. Вже краще я...

Вона завагалася, потім сіла.

— Ти мені розповіси, що там побачиш. Спостерігай за ними уважно.

Бріжітта Піян знизала плечима.

— Серденько, що ти говориш! Що він побачить! Побачить, що вони миють Роланові коліна і перевзувають його!

— Ну, знаєте,— гукнула Мішель,— зрештою, мене це все не обходить!

Але сама й далі наслухала, звівши голову.

Мірбель зупинився перед дверима кімнати Домініки. В тиші чути було приглушений голос Ксав'є. Мірбель припав оком до замкової шпарини — нічого не побачив, але розібрав уривки фраз.

— І тоді брати сказали один одному: "Ось іде сновида, у цьому своєму гарному барвистому одягові він схожий на перебрану мавпулю. Здихаймося його..."

— Вони його вбили? — схвильовано спитав Ролан.

— Ні, зараз узнаєш, не перебивай,— сказала Домініка.

— Спершу вони вирішили вкинути його в рів, там був саме рів, і він би помер у ньому з голоду...

— Але не вкинули?

Жан де Мірбель постояв біля дверей: він теж слухав розповідь Ксав'є. А потім пішов собі, думаючи про те, що відчув старий Яков, коли сини принесли скривавлені Йоси-фові шати. Мірбель дивувався: минуло стільки літ, а він ще пам'ятає про ту дитячу одіж, умазану в кров козлята. Коли він вернувся на ґанок, Бріжітта Піян, як і раніше, сиділа в кріслі, Мішель стояла поруч неї.

— Ви не повірите! Він розповідає хлопцеві історію Иосифа і його братів.

— Справді? — здивувалася Мішель.— І Домініка також слухає? Вона не цього сподівалася. Уявляю, яка в неї міна! Піду сама подивлюся,— раптом вирішила вона.

Мірбель кинувся за нею, благаючи іти навшпиньках. Вони стояли дуже тихо, довгенько з-за дверей долинало лише нерозбірливе бурмотіння, аж раптом голос Ксав'є зміцнів:

— То були його брати, він упізнав їх, але вони... хіба вони могли вгадати в цьому молодому володареві ненависного їм колись хлопчика? Стримуючи сльози, він став розпитувати їх про старого батька, який був ще живий. Серце в нього розривалося від ніжності...

— Але ж вони хотіли його вбити, вони продали його в неволю?

— Це правда, Ролане, а проте, як бачиш, незважаючи на все, він їх любив. Він сповнений був любові і до них, його убивців, і в цьому він скидався на Ісуса, прихід якого провістив на сімнадцять віків наперед. А головне, запам'ятай: там був і Веніамін, хлопчик твого віку, волосся у нього було ще темніше, ніж у тебе, а очі такого самого кольору, як і твої. Тільки він був щасливіший за тебе, бо мав тата й братів...

— Але ті брати були лихі?

— Зовсім лихих людей нема: вони любили батька, любили Веніаміна... і навіть Иосифа, ось побачиш...

Зненацька Мішель і Жан почули важку ходу Бріжітти Піян на сходах і здригнулися з жаху. Вона трималася за поруччя, пристаючи на кожній приступці, щоб звести дух. Підійшла вона тієї миті, коли Ролан урвав розповідь Ксав'є питанням. Домініка розсердилася. Потім Ксав'є вів далі свою розповідь, а похмура трійця під дверима уважно слухала.

— Це ж так бридко! Покласти ту чашу в мішок Ве-ніамінові було підло!

— Ні, зараз побачиш...— сказала Домініка.

Тепер Ксав'є заговорив глухо. У коридорі стало важко розбирати його слова. І раптом пролунав крик:

— "Я — Иосиф, брат ваш, якого ви продали в Єгипет. Тепер уже не сумуйте і не шкодуйте про те, що ви продали мене сюди, бо Бог послав мене перед вами, щоб урятувати вам життя". І впав він на шию Веніамінові, братові своєму, і плакав. І Веніамін плакав на шиї його і цілував всіх братів своїх, і плакав, обіймаючи їх..."

— Ой! Ви також плачете, у вас течуть справжні сльози...— гукнув Ролан.

Він сидів на колінах у Ксав'є і пальчиком торкався до його лиця.

— У вас зовсім мокрі щоки,— не вгавав він, вражений тим, що такий великий хлопець може плакати. Ксав'є, не соромлячись, витер сльози тильним боком долоні.

— Так, це по-дурному; коли мені було стільки років, скільки тобі, то в цьому місці: "Я — Иосиф, брат ваш..." я плакав завжди.

— Я й забула, що це така гарна історія,— сказала Домініка.

— А потім? — нетерпляче сказав Ролан.

Голос Ксав'є знов став глухий, і ті, хто стояв за дверима, нічого не чули, поки Ксав'є весело проскандував: "Тобі казка, а мені бубликів в'язка!"

— Рокажіть іншу! — заблагав Ролан.

— Годі, не набридай! — сказала Домініка.

— Ні, тобі, напевне, хочеться побігати. А втім, мені теж. Я певен — у парку є такі куточки, відомі тільки тобі...

— Ти показав би йому свій острів,— сказала Домініка.— На всьому світі тільки ми троє знатимем про нього.

Ролан підхопився, підбіг до дверей, розчахнув їх і скрикнув: похмура трійця сахнулася од нього і кинулася на сходи. Але Мішель і Жан одразу ж одумалися.

— Ми прийшли подивитися, що ви тут так довго робите.

— Я йому розповідав одну історію...

— Історію про Йосифа та його злих братів,— сказав Ролан, очі йому палали.

— Наскільки я пригадую, у цій історії є така собі пані Потіфар...— сказав Мірбель.

— Ні,— заперечив хлопчик,— Потіфар там є, але то ніяка не пані.

— Ага. Бачу, він випустив найцікавіше,— наполягав Мірбель.— Але ж це місце він мав би пам'ятати найкраще...

— Даремно ви гаєте час,— промовив Ксав'є.— У вас нема влади над хлопцем. Його береже ангел-охоронець.

Мірбель схопив Ролана за плече і виставив його з кімнати, потім підійшов до Ксав'є й запитав, чи згоден він нарешті дати йому аудієнцію.

— Здається, тепер моя черга?

Ксав'є помітив, що Мірбель розлючений, але це його не обходило: він був спокійний, його переповнювало щастя.

Він не зводив очей з Домініки, а та зумисне дивилася вбік, щоб він міг, не бентежачись, милуватися її обличчям, шиєю, худенькими напівдитячими руками. Зараз вони розійдуться. У них ще не виникло бажання бути вкупі, кожному хотілось побути на самоті, щоб думати про другого. Вона позирнула на нього лише тоді, як він слідом за Мірбелем виходив із кімнати, і шепнула:

— Отже, о четвертій перед будинком...

У парку Ксав'є ніби вперше побачив високі гінкі сосни, і йому здалося, що вони кільцем охопили щастя, що переповнювало його. Як усе-таки добре, що Жан поруч нього і що він може з кимось поговорити про цей дивовижний переворот у його житті... Краєчком вуха він чув, як монотонно і сердито гуде голос Жана. Йому теж слід було що-небудь сказати, і він запитав:

— Чого ви так мучитесь марно? Чому ви хочете бути нещасним? Чому ви навмисне самі собі завдаєте болю?

— Це ти завдаєш мені болю,— сказав Мірбель.— Я не шукав тебе, не викликав на розмову. Адже в поїзді не я кинувся до тебе, а ти до мене! Не здумай заперечувати.—Він не міг говорити далі. Тоді Ксав'є сказав:

— Ви мій друг. Ще ніколи я так не прагнув мати друга, як сьогодні.

— Отже, ти мене більше не боїшся?

Ксав'є похитав головою. Вітер ніс дим од багаття, яке розпалили на стерниську, що межувало на сході з парком. Вони посідали на затрав'янілому схилі, прогрітому полудневим сонцем.

— Я завдячую вам таке щастя...— провадив Ксав'є піднесено.— Якби не ви...

Він хотів був сказати: я б не приїхав до Ларжюзона, не спіткав би Домініки.

— Ясно,— урвав його Мірбель,— не говори більше нічого.

Він звівся і відійшов на кілька кроків. Ксав'є знов заглибився в себе, але недавньої радості в ньому уже не було. Мірбель повернувся і знов сів поруч з Ксав'є. Він мовчав і не зводив з нього очей. Нараз він сказав:

— Ти мав би розповісти Роланові історію не Йосифа, а Ісаака.

І у відповідь на запитливий погляд Ксав'є пояснив:

— Твій Бог любить людські жертви, милий хлопче. Ксав'є бавився піском, пересипаючи його між пальцями.

— Ісаака не приносили в жертву,— озвався Ксав'є.

— Ясно, куди ти хилиш,— сказав зі сміхом Мірбель.— Нагадуєш, що він одружений з Ревекою.— Раптом він, різко змінивши тон, сказав:— А ти, мій друже, з Ревекою не одружишся, заздалегідь постав хрест на цьому.

— Чи не думаєте ви, що маєте наді мною владу більшу, ніж мадам Піян над Домінікою,— вимовив Ксав'є тремтячим голосом.

— Та тут річ не в мені і не в старій Піян!

Мірбель знову устав.