Агнець - Сторінка 7

Він покликав, крикнув, але це був німий крик, бо губи йому не розліпилися. І раптом щось прорвалося, відринула хвиля цього нестерпного страждання. Він не ворухнувся. Об мармурову дошку комода билася нетля. Вітер надимав фіранки, як вітрила, потім вони знов обвисали. Нетля, мабуть, знесиліла. Наддерті шпалери шурхотіли від кожного повіву. Ось звідки це тихе чиргикання.

— З вами таке часто трапляється?

Ксав'є розплющив очі. Він лежав долілиць на підлозі, тонка нитка слини стікала з його губ. Дівчина, нахилившись, розглядала його так, наче перед нею був собака. Вона притискала до грудей два простирадла. Ксав'є підвівся з підлоги.

— Ви що, хворі? Еге ж? Він похитав головою.

— А то з цими епілептиками клопоту не оберешся... на мене не дуже розраховуйте...

Він сказав:

— Це не те, що ви думаєте...— І витер піт із чола.— Ви самі бачите, я не хворий.

— Тоді що ж ви тут робили? Ви знали, що я тут, у кімнаті? Ну, ось що,— кинула вона раптом, різко змінивши тон,— ніж стояти згорнувши руки, допоможіть мені застелити ліжко... Ні, їй-право, краще вам за це не братися,— знов озвалася вона.— Я сама швидше впораюся. Сідайте а то знову брязнете.

Він послухався і якусь хвилю просидів нерухомо. Позирав, як порається дівчина коло ліжка, і раптом запитав:

— А хто цей хлопчик?

— Ролан? Хлоп'я з притулку. Панству стрелило в голову взяти його, а тепер воно їм страшенно набридло. Але мадам хотілося мати дитину.

— Вони його всиновили?

— Ні, взяли на пробу. Та воно їм уже не подобається. Ще півроку тому було як лялечка, а потім перехворіло на дизентерію. Ваш приятель нині ненавидить його. Зрештою, він ніколи його не любив. Звичайно, краще вже самому плодити собі дітей... якщо можеш!

Вона розпушила подушку.

— Але я думаю, що він не може тільки зі своєю дружиною...

Вона раптом прибрала міну досвідченої матрони.

— Дивуюся...— сказав Ксав'є і затнувся.

Розв'язна манера триматися, вульгарні слова якось не пасували їй. Йому хотілося перепинити її, гукнути голосно: "Це вам не личить!" Він знав, яка вона насправді. Вона була для нього як розгорнута книга, він читав її легко, він мав такий хист, і навіть не дуже цьому дивувався, він уже звик до того, що бачить людей наскрізь! Яке в неї було обличчя! І він сам раптом побачив своє відбиття у дзеркалі над комодом — бліде й привабливе лице — побачив себе не таким, яким здавався собі звичайно, а ніби очима молодої дівчини. Як же вони сподобалися одне одному!

— Дивуюся...— повторив він.

— Чому ви дивуєтесь?

— Ні, це вас може образити...

— Даремно ви думаєте, що можете мене образити.

— Я знаю, хто така Бріжітта Піян... Удома про неї вже стільки говорили всі ці роки! Мати церкви — так її називають! Отож мене дивує, як вона обрала в секретарки вас, а не якесь "чадо Пречистої Діви Марії"... Вам смішно?

— Мені смішно, що ви вже склали думку про мене. Хто вам сказав, що я не "чадо Пречистої Діви Марії"?

— Ні,— обурився він,— ви зовсім не лицемірка.

— А чом би я мала бути лицеміркою? — запитала вона.

— Ви були б лицеміркою, якби були "чадом Пречистої Діви Марії"...

— Чому ви так гадаєте?

— Бачу...— відповів він.

Дівчина глянула на нього, губи в неї злегка розтулились.

— Ну, знаєте! — вона знизала плечима.— Та ви з мене глузуєте!

Тоді він сказав:

— Ви думаєте — Бог далеко, але ж він біля вас.

— Бог? Та це ж Бріжітта Піян!

Вона розсміялася і глянула на нього задерикувато. Він також засміявся.

— Ви маєте рацію, що не вірите в такого бога: його не існує.

Вона сиділа на краю ліжка, одвернувши од нього обличчя. Вона заговорила не зразу.

— Я б не хотіла, щоб ви думали, ніби дівчина, яка ні в що не вірить, повинна неодмінно...— Вона подивилася йому просто в вічі і раптом додала:— Я нікому не належала, щоб ви знали, і не належу нікому...

Він різко її перебив:

— Та ви з глузду з'їхали! Ніби я міг подумати про вас таке! Жах!

— Чому — жах?

— Для мене — жах.

Дівчина всміхнулася і неуважно погладила подушку. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, і погойдувала трошки завеликою ступнею в синій сандалії.

— Зрештою, ви такий самий хлопець, як і всі інші,— сказала вона.

— Авжеж...— буркнув він тихо. Навіть вуха йому почервоніли.

Ніколи ще, біля жодної дівчини, його не переповнювала така радість.

"Такий самий хлопець, як і всі..." "Господи, а якщо я тут через неї?". Якщо весь шлях, який він пройшов, вів його до цієї кімнати, до неї? До щастя, до цього щастя?.. Він запитав зненацька:

— Як вас звати?

— Домініка. Я учителька в парафіяльній школі святого Павла в Бордо. Цим місцем я завдячую мадам Піян. У мене нема рідних, нема нікого, окрім брата, молодшого за мене, якого я маю утримувати. Отже, ви розумієте...

— Домініка...— повторив він. Вона сказала стиха:

— Сядьте коло мене. Чого ви боїтеся?

— Я не боюся,— відказав він і несміливо ступив уперед. Вона дивилася на нього теж несміливо, розхиливши гарні

вуста. її дитячі зуби світилися молочною білотою. Дихала вона прискорено. Ні, в цьому не було нічого поганого. "Ні, Боже, в цьому нічого поганого немає. Я заслужив цей перепочинок, цю потіху, що випадає на долю кожній людині, навіть найубогішій, позбавленій усього". Він повільно підходив до неї, а вона відвела очі, щоб його не бентежити, і чекала, нерухома, як статуя, досить було ворухнути віями, щоб наполохати цього молодого самчика. Він ступив ще один крок.

І тут на сходах почувся тихий шепіт. Не постукавши, ввійшов Жан де Мірбель, дверей за собою не зачинив. Ксав'є побачив, що біля порога в темряві коридора стоїть і Мішель. Мірбель спитав у Домініки:

— Що ви тут робите?

— Прийшла постелити... Ми розговорилися...— пояснила вона і додала, звертаючись до Ксав'є:—На стільці два рушники.— Перш ніж вийти, обернулась і всміхнулася йому:— До завтрього!

Мірбель заходив по кімнаті.

— Вона давно тут?.. Вона говорила з тобою про мене? Ну, признайся: вона говорила з тобою про мене?

Ввійшла Мішель і взяла чоловіка за руку.

— Нехай твій приятель лягає,— сказала вона.— Завтра вранці я з ним побалакаю.

Ксав'є сухо заперечив:

— Але ж, мадам, мені здається, нам уже немає про що балакати. Ваш чоловік вернувся, я можу поїхати. Чи є якийсь ранковий поїзд?

— Не починай усе знову! — гукнув Мірбель.

— Ви справді хочете їхати? — запитала Мішель.— То чому ж ви сюди з ним прибули?

Жан де Мірбель шепнув йому мало не в саме вухо:

— Не відповідай їй.

— Я привіз його назад,— сказав Ксав'є.— Мені вже тут робити нічого.

Мішель знов уважно поглянула на нього.

— Ми побалакаємо завтра. А потім ви поїдете або зостанетеся. У кожному разі, між нами не буде недомовок.— Вона подала йому руку.— Ходім, не заважай йому спати,— сказала чоловікові.

Мірбель рушив за нею, потім ще раз прочинив двері і кинув півголосом:

— Ти їй подобаєшся, та я в цьому не сумнівався. А тобі вона як? — Ксав'є мовчав, і тоді він сказав тихо:— Якщо тобі вона подобається, я дарую її тобі...— Але зараз же швидко додав:—Я жартую, жартую...

І знову зачинив двері.

Тієї самої хвилини Домініка зайшла до кімнати Бріжітти Піян, суміжної з її кімнатою. Стара покликала її. Мадам Піян, очевидно, не збиралася спати і сиділа в глибині величезного ліжка. Ріденькі руді пасма волосся, ніби змії, розповзалися навсебіч — крепова пов'язка більше їх не притримувала. Рот її зяяв чорною дірою — вона вийняла вставні щелепи. І все ж її велике кощаве лице без темних окулярів здавалося людянішим.

— Довгенько вас не було, дочко моя.

— Мені довелося піти до Октавії по ключ від шафи з білизною.

— Ви розмовляли з цим хлопцем? Яке враження справив він на вас?

Дівчина трохи забарилася з відповіддю і невизначено всміхнулася.

— Може, тому, що я готова була до найгіршого, він здався мені... Ну, загалом, схоже, що він такий самий, як усі! — додала вона, зашарівшись.

— Ой, шельмо! Ой, ледащице! — гримнула Бріжітта Піян не без ніжності.— Ідіть спати і хай вам не сниться "цей хлопець, як хлопець"!

— Я ж тільки сказала, що схоже на це,— боронилася Домініка.— А проте я застала його...

— За чим ви його застали? Домініка закусила спідню губу.

— Та ні, нічого особливого: він молився навколішки перед ліжком. Просто молився.

— Бракувало ще, щоб він не молився. Тут беріть його за приклад, дитино. Я вам повторюю: не треба вірити в Бога, щоб молитися. Треба молитися, щоб увірувати в нього. Є ще затички для вух? Ще дві? Цього досить. Подайте мені чотки, вони на комоді. Ні, ні, не гасіть світла.

Стара зосталася сама. Серце знову билося надто часто. Ось уже сімдесят вісім років, як воно б'ється. Скоро ці чотки, які вона тримає зараз на долоні, обів'ють її крижані сплетені навіки руки. Потім вона глянула на свої страшенно набряклі жили і сховала руки під ковдру.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Тобі зараз принесуть розкішний сніданок!

Ксав'є скочив, як перемитий, і побачив Мірбеля в піжамі, який силкувався розсунути фіранки.

— Кляті фіранки! Ет, начхати: порву шнурка.

Він розчинив віконниці — в кімнату вдерся запах туману — і сказав:

— День буде гарний, ранковий серпанок на добру погоду,— і зі щасливою міною сів на край ліжка. Після паузи заговорив:— Ох, Ксав'є, ти не гаєш часу: щойно ти появився, як вони забігали довкола таці з твоїм сніданком. Матуся Піян поскупилася дати тобі джем. Якби ти чув, як Мішель і секретарка запротестували! Справу залагоджено полюбовно: ти дістанеш не порічкове желе, а сливовий позаторішній джем, який усе одно починає цвісти. Секретарка заходилася принести тобі сніданок, але матуся Піян вирішила, що так не годиться. Знаєш, що вона сказала? "Він не спитав мене, о котрій годині починається меса, а я його тут чекала". Тоді секретарка зауважила, що вранішню месу у нас правлять тільки в четвер. Але стара відрізала, що ти не міг цього знати і взагалі не поцікавився, коли йти до меси, тому вона не бачить причин, що пом'якшують провину. Коротше, усі ці розмови показують, що тобою одразу всі зацікавилися. Зрештою я був цього певен, а проте не припускав, що ти всіх так швидко візьмеш у шори. Вчора ввечері, коли ми гуляли парком, Мішель лютилася — не стану тобі переказувати, як вона паплюжила нас обох,— так ось, Мішель тепер заспокоїлась. Ти міг би багато для неї зробити, повір...

Його гарні очі знову затуманилися. Він тріпнув по-хлоп'ячому головою, відкидаючи назад рудувате пасмо; він був спокійний і говорив без запалу:

— Отож і ти їй потрібний...