Алхімія слова

Ян Парандовський

АЛХІМІЯ СЛОВА

Переклав з польської Юрій Попсуєнко

Передслово

Жодна з моїх книжок не мала такої довгої історії і не зазнала стільки пригод. Все почалося чверть століття тому зі скромної лекції*.

* Вступ написаний автором у 1955 році до другого видання книги.

Якось мене запросили на один з літературних четвергів у Вільно. Треба було визначити тему лекції, але на той час мене цілком захопило редагування "Паментніка варшавського", та й матеріалу не було під рукою,— але враз сяйнула думка: розповісти на цьому літературному вечорі про письменницьку працю.

Буквально сяйнула. Добре пам'ятаю той блакитний осінній день, коли ця думка заполонила мене, і я почав з піднесенням накидати на окремих аркушах план усієї лекції та її деталі. Вже наступного дня повідомив у Вільно про свою згоду на виступ і визначив тему.

Опинився я там лише в листопаді: вже наближалася зима, і в колишньому базиліанському монастирі, біля Острої Брами, під вікнами завивав вітер, той самий вітер, що його чув Міцкевич у своїй тюремній келії. І я ночував у ній серед спогадів і привидів. Навіть освітлення не мав іншого, крім свічки,— тієї "недоброї свічки", яка одразу погасла, тільки-но я почав читати вірші з "Імпровізації".

Післялекційна дискусія переконала мене в тому, якою вдалою була обрана тема. Жадібні до відомостей про працю письменника слухачі вимагали їх більше, ніж дозволяв час лекції, вони своїми запитаннями примусили мене розширити деякі теми, торкнутися нових. У різних варіаціях це повторювалося щоразу і стільки, скільки мені доводилося читати лекцію перед іншою аудиторією. Після розмов зі слухачами на зворотному боці тексту з'являлося чимало зауважень і нотаток. У мене виникла думка ширше розробити цю тему, яка багатьох неабияк цікавила. Та цей задум відтіснила розпочата раніше робота. Тож врешті могло видатись, що я, захопившись спочатку своїм "Олімпійським диском", а потім "Небом у вогні", про все забув.

Невдовзі я спіймав себе на тому, що мимоволі роблю нотатки про прочитане або ж записую власні спостереження та міркування про працю письменника. Усі ці розрізнені аркуші, старі конверти, листи, записки на клаптях паперу я почав збирати і складати до спеціальної теки. За кілька років тека дуже розпухла,— це було саме перед війною. Звісно, вона лишилась у мене в домі, коли я вийшов з нього у вересні 1939 року, і навряд чи кого здивує, що в ті хвилини я зовсім не думав ані про теки, ані про папери. І лише гіркого 1941 року потрапили мені на очі ці папери, і я не поспішаючи почав упорядковувати й опрацьовувати зібраний матеріал, вже думаючи про книжку. Я не загадував її обсяг, але припускав, що напишу якихось сто — сто двадцять сторінок. До першого зошита згодом додався другий, і я вже не розлучався з ними під час своїх поневірянь у роки окупації. І вони збереглись, а якби залишились у Варшаві, розділили б долю інших моїх книжок і рукописів.

"Алхімія слова" після війни побувала зі мною у Швеції, Норвегії, Франції, не одну годину провела в Королівській бібліотеці в Стокгольмі і в Національній бібліотеці в Парижі,— її обсяг зростав буквально на очах. Після повернення до Польщі вона пройшла своєрідну перевірку: на цілий рік стала матеріалом для лекцій, які я читав в університеті. Це був важливий етап в її житті. В нотатках будь-яке питання викладалося стисло, іноді в кількох словах, а в лекції воно розширювалось, обростало деталями й подробицями, що породжувало нові питання, і таким чином з'ясовувалося, що лишилося незрозумілим, а чому слід приділити більше уваги. До деяких проблем я повертався в дискусіях і на семінарах.

Я вже давно розлучився з рукописами, працю було передруковано на машинці, але гатунок і формат паперу, форма літер у різних розділах були різні,— все це пробуджувало спогади про країни, міста, вулиці: то виникав Вігбюхольм, пройняти й запахами сосни й лаванди, то бульвар Сен-Мішель з осінніми деревами Люксембурзького саду, а то, нарешті, тихий засніжений Люблін.

І раптом ці аркуші підхопив весняний вітер. На прохання різних журналів я готував окремі фрагменти й по черзі їх публікував, даючи кожному назву, відповідно "заокруглену". За рік я вже не впізнавав своєї книжки. Жоден з попередніх розділів не зберіг колишньої композиції: нерідко один находив на другий, деінде якась ненажерлива частина виїдала нутрощі інших, навіть віддалених частин, не обійшлося без нових чи то розділів, чи то підрозділів, які попереднім планом і не були передбачені.

Я не знав, що з усім цим робити. Мене охопила спокуса, притаманна моїй письменницькій практиці: сісти й переписати все заново. Проте я не міг собі цього дозволити — книжка через два місяці мала бути в друкарні. Стояло літо, й отой стос аркушів, що складався переважно з газетних вирізок, виїхав зі мною на канікули. Меланхолійне містечко Устка закарбувалось у пам'яті низкою днів, проведених над складанням розрізнених аркушів "Алхімії слова". Тут закінчилася довга мандрівка цієї книжки, яка за кілька місяців вийшла з друку.

На неї чекали нові пригоди. Швидко розпродана, вона стала бібліографічною рідкістю, свого роду "унікумом", якщо дозволите так поштиво назвати книжку, котра прожила не століття, а лише кілька місяців. Довкола неї кружляли найрізноманітніші анекдоти, що могли повністю задовольнити авторське марнославство. Іноді мені самому доводилося брати участь у гонитві за цим невловним і щораз дорожчим томом, саме в тих випадках, коли я мав подарувати його комусь, хто нізащо не хотів вірити, що я не скнара й не сиджу на скрині авторських примірників.

Становище письменника, який за життя стає автором бібліографічної рідкості, двозначне й неприємне. Я уникав книгарень, де мене знали, щоб не наразитися на запитання, коли ж вийде нове видання "Алхімії слова", і достоту так само страждав від думки про читачів, котрі звернуться до мене після авторського вечора. Я відмовлявся, посилаючись на брак часу, на зайнятість іншими справами, обіцяв одразу подбати про "Алхімію", тільки-но закінчу розпочаті праці. Мої відповіді найчастіше сприймались як відмовки.

Однак це була щира правда. "Одіссея", "Сонячний годинник", "Петрарка" по черзі переходили дорогу "Алхімії". А вона не йшла мені з голови, що було швидше перешкодою, ніж поміччю. Час від часу я вкладав між її сторінками аркуші з нотатками або там чи там виносив на поля потрібні доповнення. І набралося того стільки, що не могло бути й мови про подання подібного примірника до друкарні. Я мусив усе те впорядкувати й віддати на передрук. Це стало можливим лише цього літа, коли відпустив мене від себе "Петрарка".

"Алхімія слова" знову розрослася, немає розділу, до якого не додалося б кілька сторінок, з'явилися зовсім нові частини. Однак я не думаю, що це вже якесь завершення, по якому книжка досягає безтурботного життя в перевиданнях. У черговому виданні, ба навіть і раніше, в коректурах, я вже бачу не одну нагоду, аби порушити рівний перебіг оповіді новою вставкою, яка вже причаїлася в моєму записнику.

Книжки на зразок цієї, власне кажучи, ніколи не завершуються. Складені зі спостережень, роздумів та рефлексій, вони завжди мають широке поле для нових фактів і думок. Надто коли йдеться про тему, що розростається водночас із письменницьким досвідом автора і його відданістю власній праці. Є письменники, які не люблять говорити, уникають товариства літераторів, навіть не читають книжок, одначе більшість зовсім не утримується ані від суджень про інших письменників, ані від особистих зізнань. Дехто висповідується в передмовах до власних творів або в щоденниках, інший — у критичних статтях, есе, фейлетонах, де має можливість розглядати проблеми письменницького мистецтва на конкретних прикладах; навіть найбільш стримані збиваються на відвертість у якомусь листі або інтерв'ю, що змушує їх до зізнань чи повчань.

Спостережено їх в "Алхімії слова" більше, аніж є насправді. Декотрі з моїх читачів хотіли в ній бачити розповідь про власну письменницьку працю, замасковану прикладами з інших письменників, та, окрім того, ще жадання повчати літераторів, які ще не оволоділи таємницями ремесла. Справді, у мене колись був такий намір, та я збирався його здійснити зовсім інакше: створити інститут під назвою "Школа письменницького мистецтва". Мій проект було зустрінуто із подивом, роздратуванням, неприязню. Мені дорікали, ніби я хочу заснувати "підготовчу школу літературних геніїв", і ніхто при цьому не згадав, що "вступ" до письменницького ремесла потрібний не тільки майбутнім геніям, але й багатьом іншим, котрі за своїм фахом користуються словом, хоча ніколи не будуть письменниками, а те, що я пропонував для літератури, вже здавна мають інші мистецтва: як музика в своїх консерваторіях або живопис та скульптура в школах образотворчого мистецтва. І нікому не спадає на думку насміхатись над цими навчальними закладами.

"Алхімія слова" не має жодного зв'язку з тим давно забутим проектом, вона не подібна ні до замаскованого щоденника, ні до підручника письменницького мистецтва, її мета — познайомити людей, що спілкуються з книгою, з процесом її виникнення, з різними сторонами життя і творчості письменника, про які, можливо, ніхто й не замислиться, беручи до рук творіння митця. Звісно, не бувши дослідником явищ, в яких не беру безпосередньої участі, я вкладаю в ці питання стільки сердечного тепла, скільки можна собі дозволити, коли йдеться про щось улюблене, чому присвячене все життя, всі мрії і турботи.

Варшава, грудень 1955 р.

ПОКЛИКАННЯ

Як джерела землеробства, мореплавства, торгівлі, медицини, будь-яких винаходів, ремесел і мистецтва мають свою міфологію, в якій людська думка зрікається права на їх відкриття без участі надприродних сил, так і література шукала колись свою колиску в світі богів і героїв. Так виражалися й незвичайність творчого обдаровання, і нерозгадана давність мистецтва слова. Боги отверзають уста своїм обранцям. Пророки вели мову про "вогненний камінь", а Гесіод розповідає, як музи навчали його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. Отож у кількох переказах бачимо, як бджоли (божественні меліси) змащують медом губи сплячого Платона.