Алхімія слова - Сторінка 3

Її тонкий механізм вироблявся дуже повільно, а процес дозрівання прози — звичайно, у гранично стислому вигляді — повторюється у всіх письменників. Майже всі, ніби на підтвердження законів еволюції, починають з віршів, іноді довго не усвідомлюючи свого покликання, і, перш ніж цілком присвятити себе прозі, випускають томики віршів, яких згодом соромляться. Проте й тут, як і скрізь, є цікаві винятки. Анатоль Франс не зрікся молодості, проведеної на Парнасі. Дехто однаково служить поезії і прозі, як Поль Валері, до певної міри Жюль Ромен, який час від часу заявляє про себе віршами, у Польщі — Івашкевич.

Кажучи про поезію як про дарунок весни життя, не забуватимемо й про поезію, яку формує зрілий вік. Цей вік — пора філософської лірики, драми, епосу. Останній, тобто епос, дуже рідко буває плодом творчості в молоді роки. Данте не міг би написати "Божественної комедії" в період створення своїх канцон та сонетів, "Пан Тадеуш" не міг би з'явитися в період балад. Таким поемам віддається життя, знання світу, роздуми, зріла й сформована культура інтелекту. Так само поступово знаходять свій шлях майстри прози. Стендалю було вже за тридцять, коли він дебютував жалюгідним плагіатом про Гайдна, Джозеф Конрад почав писати на тридцять восьмому році життя, Бернард Щоу лише в сорокарічному віці наважився створити свою першу комедію, Гамсун пройшов через багато незгод, перш ніж його "Голод" приніс шматок хліба. Рідкісним винятком був Томас Манн: написав "Будденброків" у двадцять п'ять років.

"Щоденники" Жеромського — хвилююча оповідь про пробудження й становлення письменника, починаючи з ранньої молодості, в жахливих умовах, у голоді й холоді, серед нестатків та розчарувань. Важко знайти в літературі ще один написаний з такою щирістю документ, який настільки повно відтворював би низку днів і годин. Ніде більше не знайти такої впертої, героїчної боротьби, яку юнак, захоплений своїм покликанням, проводить всупереч людям і обставинам, мріючи лише про письменницьку працю і славу, будуючи свій власний світ, здобуваючи потрібні йому знання, відмовляючись від обіду заради театру чи виставки картин, які згодом опише у своїй крижаній комірчині закоцюблими від холоду пальцями,— спраглий більше до мистецтва, ніж до хліба.

Що ж це за сила, що за непереборний імпульс приводить письменника до цієї професії? У пошуках джерел такого імпульсу треба звернутися до однієї з рис людської натури, властивої всім людям,— це вкрай необхідно зробити, бо не подобає творців, які володіють мистецтвом слова, виділяти із загальної маси людей, ніби якісь особливі явища, рідкісні феномени чи психологічні ребуси. Цією рисою, притаманною всім людям, є потреба виразити вислові будь-яке явище життя і тісно пов'язану з цим потребу виявити самого себе. Вона маиже фізТологічна, а ослаблення чи повне зникнення її — що буває лише в небагатьох індивідів — суперечить самій людській природі. Люди небалакучі або мовчазні викликають занепокоєння чи сміх, сміх,— як різновид занепокоєння, своєрідна самооборона. ВсГлюди за своєю природою балакучі. Розмовляють невпинно: про свою роботу, про те, що робиться на білому світі, про своїх близьких, а найбільше про самих себе. Розповідати про_себе іншим — означає виборсатись із самого себе, розірвати бодай на коротку мить пута власного буття, позбутися болісної самотності, в якій ми від колиски до могили перебуваємо серед наших вражень, думок, снів, страждань, радостей, страхів, сподівань, поділитися, нарешті, з іншими своєю незвичайністю.

Всі люди незвичайні, всі переживають дивовижні пригоди, у кожній душі світ відбивається в тисячобарвних веселках незрівнянного блиску. Кожен, принаймні в певні моменти, усвідомлює це, проте багатьом бракує відваги признатися в цьому навіть собі. Люди в їхній переважній більшості — істоти несміливі. Іноді потрібні дуже сильні потрясіння, болісні чи радісні, щоб зірвати печать мовчання, і тоді з уст навіть наймовчазніших людей падають слова одкровення. Звіряння, визнання, сповіді, задушевні бесіди — ось найпоширеніші форми самовияву. Вже значно рідше це щоденники чи мемуарй, які пишуть таємно, і як людський документ вони слабші, тому що перенесення слів на папір позбавляє думки, котрі не звикли до такого роду зусиль, безпосередності, а літературний шаблон іноді їх геть знецінює. Але вже ці особисті записки — літературний твір у зародку, і, можливо, вони писалися в потаємному сподіванні, що матимуть читача, нехай навіть випадкового,— така думка ніколи не чужа тому, хто пише.

Опубліковані до війни спогади селян, робітників, емігрантів стали просто-таки сенсаційним матеріалом, засвідчивши, скільки смутку, невтоленних прагнень, а іноді й неабияких письменницьких здібностей дрімають у сірій людській масі. Коли стимули до прояву багатства думок, відчуттів, досвіду виявляються надто слабкими, то досить якихось великих потрясінь, щоб пробудити імпульс до творчості.

Саме так сталося в повоєнні роки: жорстокість і страхіття війни примусили людей у багатьох країнах взятися за перо й описати пережите. Хто пройшов крізь пекло, не міг уже знову замкнутися в звиклому колі мовчання. Навіть діти, й ті бралися за перо, як чотирнадцятилітня Анна Франк, чий приголомшливий щоденник про роки жахів у Голландії, перекладений багатьма мовами, обійшов увесь світ і засвідчив великий письменницький талант дівчинки. У нас, у Польщі, скромні зшитки, в яких маленький Давид Рубінович старанно записував хроніку страшних днів окупації, стали ще разючішим свідченням і ніби озвалися голосами мільйонів, затоптаних у німе забуття.

Письменник втілює загальне прагнення, виражаючи себе й світ, і в цьому він підкоряється природному імпульсу людської натури, а водночас ніби стає виразником тих, хто не може і не вміє висловитися сам. Хто багато пережив, скаже, як популярний сучасний американський письменник Ерскін Колдуел: "Я пишу тому, що бачив людей і речі, про які мені хочеться розповісти. Я навіть думаю, що зобов'язаний про це розповісти". Мільйони читачів утвердили його в слушності цих переконань, які, може, читачі майбутніх поколінь і не захочуть сприйняти. Але тремтіння від захвату, який проходить через усю історію літератури, сигналізує про ті особливі хвилини, коли люди в слові письменника знаходять себе, знаходять у цьому слові свої власні думки, висловити які вони самі не зуміли б. Більшою чи меншою мірою це стосується кожного літературного твору, навіть якщо це віршики в недільному номері газети.

Іноді здається, ніби весь світ підтримує письменника в його покликанні, просячи слова, яке увічнить і речі, й людей. Призначення літератури полягає в тому, щоб затримати час у його нищівному плині. Це вона у вічному теперішньому фіксує все, що будь-коли відбувалось. Тадеуш досі дивиться на гойдливу хвіртку саду; досі у вірші Гете триває хвилина вечірньої тиші; карета, яка везе мадам Боварі, гримітиме вулицями Руана, поки існує творіння Флобера, і так само живуть скромні предмети, якими не може похвалитися жоден музей світу,— замки й засувки з "Одіссеї", відтворені з таким натхненням, ніби поет і справді почувався зобов'язаним забезпечити їм безсмертя.

Схильність до самовисловлювання, притаманна всім людям, у письменника набуває особливої сили, здається, вона доповнює життя і навіть підсилює його. Прагнення увічнити явища в якусь мить увінчується небувалим тріумфом: створюються нові цінності. Не обов'язково, щоб такою цінністю виявилась нова світова концепція, важливе наукове відкриття, провідна ідея, нею може бути будь-який рядок вірша, будь-яке речення прози, що фіксують будь-який відбиток дійсності. Звичайно, багатше і яскравіше це проявиться в творіннях фантазії, де світ перетворюється і підкоряється іншим законам, котрі наближають його до тієї гармонії, про яку мріє людство, чи в образах, які виражають істинний сенс людського буття, істинну його форму, непомітні й незбагненні в круговерті життя. Саме в цьому стільки письменників вбачало привід для законної гордості — "поет — ось єдина справжня людина" (Шіллер) — з цього приводу гуманісти XV століття говорять про "святість письменницької праці". Збагачуючи людську душу прилученням її до безмежного світу фантазії і струшуючи з образу нашого світу порох і повсякденності, письменник піднімає своїх однодумців на вищий щабель людяності.

Письменник не тільки причетний до вселюдської потреби висловлюватися,— він значно розширює її, маючи ту особливу перевагу, що своєю творчістю може вивільнити себе від найглибших страждань, від найболісніших думок.

"Я звик,— каже Гете,— втілювати в образи, в поезію все, що мене тішить, засмучує і гризе. Всі мої твори — фрагменти однієї великої сповіді". Безумовно, Гете це вважав себе винятком. Його приклад — ілюстрація до вічного загального правила: важко знайти витвір мистецтва, який був би зовсім вільний від особистих звірянь автора. І письменникові, щоб говорити про себе, зовсім не потрібно вдаватися до форми сповіді чи щоденника. Він це робить з допомогою свого вигаданого персонажа, іноді з першого погляду так на нього не схожого, що може ввести в оману не лише звичайного читача, але й дослідника, якому відомі всі таємниці біографії автора. Треба бути дуже прозірливим, щоб, як це зробив Гонзаг Труц, довести, що трагедії Расіна являють собою не що інше, як низку актів величезної трагедії внутрішнього життя їхнього автора.

Як і будь-яка оповідь, літературна теж знімає тягар з душі людини, визволяє її від терзань, від нав'язливих відчуттів чи думок. Любовне розчарування викликало в Гете стан депресії, з'явилися думки про самогубство. "Я подолав ці похмурі настрої і вирішив жити. Та для того, щоб жити спокійно, я повинен був написати твір, де висловив би всі відчуття, мрії й думки того важливого періоду мого життя. Так виник Вертер. Довірити слову застиглу гіркоту, жалі, тривоги, роздратування, гнів — означає внутрішньо очиститись, іноді це єдиний вихід, рефлекс самооборони від смерті чи божевілля.

Слово, молочний брат мрії, прочиняє хвіртку, через яку будь-якої хвилини можна вибратися на волю. І до чого ж легко втекти від нудного часу, непривабливого краєвиду, від нестерпних умов побуту, нарешті, від самого себе — від цієї нав'язливої, осоружної істоти, якої нам не позбутися аж до смерті.