Алхімія слова - Сторінка 2

Згодом замінено ці образи поняттям божої милості! вродженого хисту, покликання.

Милість божа витворює пророків і апостолів. Книги Старого завіту належать до найвищих злетів слова, однак нікому не спаде на думку, ніби Ісайя та Ієремія оволодівали майстерністю, обдумуючи письменницькі прийоми, ніби вони обрали собі форму висловлення, заздалегідь ретельно зваживши, яке місце в літературі вона зможе їм забезпечити. Так і послання апостола Павла вражає нас своїм стилем, що ламає традиції грецької літератури, відбиваючи вперті й запеклі герці думки з непокірним словом, думки, яка будь-що має бути висловлена нехай навіть і на згарищах спотвореної граматики.

Саме цей примус, настільки потужний, що його неможливо пояснити нічим, окрім натхнення, божої ласки чи веління, є істинним джерелом творчості, а сама вона — лише відблиском великої душі. Яким же мав бути безпосередній вплив такої індивідуальності, як стикалися сучасники з цим живим вогнем!

Не менше приголомшують твори містиків, де слову належить передати те, що вираженню не піддається, і де воно йде на вірну службу таким станам душі, для яких воно не було створене і які, власне, можуть без нього обійтися. Слово у містиків іноді виступає свідченням недосконалості людської натури, нездатної існувати без слухачів і співучасників. Чари, пройняті екстазом, захватом, видіннями, виливаються у виразах, в яких жар душі вже вистиг. І єдиним шансом цих пригаслих ватрищ є зустріч з духовним середовищем, здатним його роздмухати знову, тобто — із другою містичною душею. Однак подібні зустрічі такі рідкісні, як зустріч двох зірок у порожнечі Всесвіту. А нам лишаються коментатори, що порпаються в попелі.

Релігія, людство, народ, суспільство, ідеї, ідеали мають своїх апостолів, які ладні присвятити їм життя, які шукають засобів підтримати, возвеличити, освятити. Природним засобом є дія, діяльність, слово ж виступає ніби замінником, часто результатом покори. Коли обставини не дозволять апостольській душі стати на чолі церкви чи релігійної секти, одержати владу над народом чи якоюсь громадою, наприклад, політичною партією, перо перетворюється на єдину зброю. Може, це надуживання високим стилем, але "апостольство" найкраще визначає цей різновид письменницької діяльності. В останньому ряду таких знедолених людей дії перебувають старі державні мужі або відставні генерали. Вони пишуть мемуари, брошури, памфлети, що іноді виявляються довговічнішими за їхні власні діяння.

Ті, хто вважає, що письменником треба народитися, одержали б тут привід для сумнівів. Пророк, апостол, політичний діяч, вождь не бачать у письменництві ні своєї мети, ні свого істинного покликання: письменництво стає однією з форм їхньої активності, аж ніяк не найзнаменнішої, часто незграбної, іноді непорядної. Інше покликання заявило тут про себе, письменницькі праця не була їм рокована від початку. Її впряжено в службу ідеї, заради суспільного добра, науки, тому незрідка перо замість забезпечення перемоги ідеалові, за який воно боролося, здобуває славу саме собі.

Ось випадок з, Жан-Жаком Руссо. У "Сповіді" він розповідає про свої прогулянки між Парижем та Венсенном (дві милі), які він переривав коротким відпочинком, завжди маючи при собі щось для читання. "Одного разу я захопив з собою номер "Меркюр де Франс" і, йдучи та гортаючи його, натрапив на конкурсне запитання, запропоноване Академією в Діжоні: прогрес науки та мистецтва призвів до погіршення чи поліпшення моралі? Прочитавши ці слова, я побачив інший світ і став іншою людиною. До Венсенна я прийшов близький до шаленства. Дідро це помітив, а коли я сказав про причину, він тут-таки умовив мене розвинути свої думки й узяти участь у конкурсі". В іншому місці "Сповіді" Руссо додає кілька деталей: "Якщо коли й існувало щось схоже на миттєве натхнення, то це був стан, в якому я перебував, прочитавши про конкурс". Руссо пише, як закалатало його серце, потьмяніло в очах, запаморочилась голова, і признається, що впав під одним з придорожніх дерев і в несамовитому збудженні пролежав там в півгодини, а коли підвівся, жилет був мокрий від сліз. У розповідях Дідро й Мармонтеля ця подія змальовувалась інакше. Дідро собі приписував ініціативу, імпульс, що наштовхнув Жан-Жака на карколомну дорогу войовничого вільнодумця, але в цих оповідях Дідро наросло чимало злостивості. Лишається факт раптового натхнення і відкриття свого шляху. Справжній акт покликання.

Хоча покликав його голос Думки, а не Мистецтва, Руссо зробився відтоді письменником, йшов від теми до теми, повідав історію кохання, змальовував любі оку краєвиди, мелодійною прозою звіряв таємниці власного серця. Чи означає це, що епізод з конкурсною темою був простою випадковістю, збігом? Аж ніяк. То було зерно, кинуте у грунт, розпушений роками мрій та спроб. Це правда, що до тієї хвилини він мріяв про славу композитора, хоча на той час мав у своєму доробку вже і "Нарциса" — маленьку прозову комедію в стилі Маріво, і трагедію "Відкриття нового світу", і пригорщу мініатюр у віршах. Такі передумови стати письменником бувають прихованими або не втіленими в життя у політиків та у вождів. "Анабасіс" — денник військової кампанії, але є у Ксенофонта і педагогічний роман (прототип "Еміля"), і спогади про Сократа, й історичні нотатки. Наполеон, до того як увічнити своє перо в прокламаціях та описах власних походів, замолоду пописував літературні твори. Юлій Цезар, перш ніж створити "Коментарі", захоплювався проблемами стилістики.

Раптове пробудження письменницьких схильностей та Здібностей у людині несподіване для неї самої і довго нею виношується. Та сама суспільна, політична й релігійна пристрасть може запалити тисячі людей, проте лише один серед них, Станіслав Ожеховський, не задовольняючись криком на сеймиках, перетопить усі свої обурення, пориви, турботи, ненависть і надії у щирого золота прозу. Чи перевищує він решту інтелектом, здібностями? Безумовно, проте серед цих здібностей є одна, розвинута сильніше, ніж інші, навіть якщо вона довго не давала про себе знати: здібність відчути, скільки сили таїться в слові і як цю силу можна зробити | слухняною.

Є різниця між письменником, якого надихнула ідея, і письменником, покликаним самим письменницьким інстинктом. Перший обирає перо серед кількох інших знарядь діяльності і, якщо воно було для нього єдиною можливістю, відкладає його, щойно виконає свою місію. Для другого ж творчість найчастіше припиняється разом із життям. Як казав Петрарка: "Scribendi vivendique mihi unus finis erit" ("Я перестану писати, коли перестану жити"). Це призводить іноді до зіткнень із суспільством, до болісних помилок і розчарувань, іноді навіть до трагедій чи сумних фарсів, коли чудовий у минулому поет раптом починає писати театральні п'єси, розраховані на дешевий успіх. Прикладом розумного самообмеження був Вальтер Скотт. "Уже давно,— казав він,— я перестав писати вірші. Колись я здобував перемоги в цьому мистецтві, і мені не хотілося б дочекатися часу, коли мене перевершать тут інші. Розум порадив мені згорнути вітрила перед генієм Байрона". І він відкрив для себе нову сферу творчості, де не мав суперників.

Немає жорстокішого слова про письменника, як те, що він "скінчився" чи пережив свою творчість. З тієї хвилини він починає тремтячою рукою руйнувати свою колишню славу. Сильні особистості вчасно відкладали зрадливе перо. Міцкевич був поетом лише кілька років, і вони дали все — від балад до "Пана Тадеуша". Після цього він жив і діяв як політик, публіцист, лектор університету й апостол, закінчив своє життя солдатом. Та в усіх своїх іпостасях він завжди лишався поетом, тому що поетична творчість складається не лише з віршів: вона — це все поетове життя. Але часто-густо письменник неспроможний вчасно відмовитися від своєї справи й тішить себе ілюзією, нібито здобута майстерність зможе замінити йому свіжість імпульсів і уяви.

"Якщо хтось жде від мене нових віршів, яких я вже більше не пишу,— признавався старий Сюллі Прюдом,— я відчиняю шухляду стола й діртаю звідти першийліпший незакінчений уривок. Негайно ж давні рими повертають мені стан духу, який колись їх породив. Відгукується молодість, і колишні почуття зігрівають серце, знову б'є висохле джерело".

Той день, коли це джерело забило вперше — найпрекрасніший у житті. Дивовижно, але дуже важко відшукати цей день у пам'яті, пригадати його місце в календарі. Мало кому щастить відтворити обставини, за яких відбулося це посвячення в поети. А тим часом народження письменника — велика, приголомшуюча подія. Могутнє переживання, яке захоплює, мов перше кохання, а часто, особливо в поетів, з ним і пов'язане. Поезія сходить на душу, як весна. Світ зненацька постає оновленим, блакитним. Поети розквітають рано, іноді до тридцятирічного віку дають усе, що могли дати, як, наприклад, Шеллі, який помер у тридцять років, Байрон — на два роки старший, а Рембо перестав творити, вийшовши з юнацького віку. Величезну працю Словацького ввібрало сорокарічне життя сухотного хворого. Не переступив сорока років і Лукрецій, відомий ще й тим, що створив філософську поему, наситивши її своєю пристрасною, шаленою молодістю. Молодими згасли Яницький, Семп-Шажинський; двадцять два роки було Кернеру, коли він упав на полі битви; двадцять сім — Лєрмонтову, який загинув на дуелі. За сотні виходить перелік поетичних душ, котрих спалило жадібне полум'я.

Поезія відкривається в той період життя, коли відчуття ще найсвіжіші, зачарування світом найсильніше, коли все уявляється новим і незвичайним. Молодість суб'єктивно лірична, вона ігнорує існування інших індивідів, вважає світ своєю неподільною власністю. Інша річ проза: вона вимагає зрілості. Не досить зітхань, захоплень, метафор. Треба увійти в життя, навчитися багато чого, насамперед мистецтва самої прози.

Якщо не брати до уваги кількох наївних концепцій Гердера, немає жодної серйозної гіпотези про те, нібито спочатку людство розмовляло віршами, одначе історія кожної літератури починається таки з поезії. Адже вірш першим піднісся над буденною мовою і часто досягав досконалості задовго до того, як були складені перші несміливі фрази художньої прози.