Аліса в Задзеркаллі - Сторінка 7

- Льюїс Керрол -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Тільки нехай вона допоможе нам спорядитися.

Брати взялися за руки і подались до лісу. За хвилю вони повернулися з цілими оберемками всякого манаття: пледи, подушки, килимки, скатертини, накривки від банячків і відерця на вугілля.

— Сподіваюся, тебе не треба вчити, як давати раду шпилькам та зав'язувати шворки? — поцікавився Круть. — Тільки затям: кожен із цих обладунків має сидіти на нас, як улитий!

Опісля Аліса розповідала, що зроду не бачила такої безглуздої метушні, як та, що її зчинила ця парочка. Чого тільки не понапинали вони на себе!.. І все це, з ласки братів, доводилося зав'язувати й застібати Алісі!

"Врешті-решт на герць стануть дві добрячі торби мотлоху!" — подумала Аліса, підв'язуючи диванну подушку Вертеві на шию — "щоб убезпечити голову від стинання", як він висловився.

— Знаєш, — додав він поважно, — одна з найгірших у битві втрат — втрата голови. [58]

Аліса голосно хмикнула, але вдала, ніби закашлялась: боялася, щоб він не образився.

— Чи не занадто я блідий? — поцікавився Круть, підходячи до неї підв'язати "шолом". (Те, що він називав шоломом, куди більше скидалося на баняк.)

— Ну, як вам сказати... — обережно промовила Аліса. — Трохи блідуватий.

— Взагалі-то я хороброго десятка, — сказав Круть притишеним голосом. — Тільки в мене чогось розболілася голова.

— А в мене — зуб! — похвалився Верть, зачувши останні слова. — Мені болячіше, ніж тобі!

— Тоді сьогодні вам до бою краще не ставати, — сказала Аліса, рада нагоді помирити братів.

— Ми обмежимося маленькою духопелівкою, — відказав Круть. — Для довшої рубанини нема настрою. Котра зараз година?

Верть зиркнув на свого годинника:

— Пів на п'яту.

— Б'ємося до шостої, а тоді сідаємо обідати, — запропонував Круть.

— Чудово, — зітхнув Верть. — А вона хай спостерігає... — Тільки дуже близько не підходь, — докинув він. — Бо я, коли розійдуся — кришу все, що трапить на очі!

— А я — все, що трапить під руку! — крикнув Круть. — Хоч бачу, хоч ні!

— Тоді найбільше, мабуть, перепадає деревам, — пирснула Аліса.

Круть із задоволеним усміхом роззирнувся довкола. [59]

— Навряд чи до кінця нашого герцю тут залишиться бодай одне дерево!

— І все через якесь недолуге брязкальце! — сказала Аліса, сподіваючись хоч трохи їх присоромити.

— Я не наполягав би на герці, — пояснив Круть, — але ж воно нове!

"Час би вже летіти крукові!" — подумала Аліса.

— Знаєш, — звернувся Круть до брата, — у нас на двох лише один меч. Але ти можеш скористатися з парасоля: він анітрохи не тупіший. Та не барімося. Скоро тут буде темно, аж чорно.

— І навіть ще темніше, — підхопив Верть.

Зненацька усе навкруг почорніло, аж Аліса злякалася, чи не насувається гроза.

— Але ж і хмарище! — промовила вона. — І як швидко вона лине! Ото! Здається, у неї крила!

— Це Крук! — моторошно заверещав Круть.

Брати кинулись навтікача і миттю згинули з очей. Аліса пірнула в ліс і сховалася під великим деревом.

"Тут він мене не дістане, — подумала вона. — Надто він здоровенний, аби протиснутись між дерев. Але як він лопоче крильми!.. Зчинив у лісі справжню бурю!.. Он комусь навіть шаль звіяло вітром!.." [60]

Розділ п'ятий

Вовна та вода

З цими словами вона перехопила шаль і стала виглядати її власницю. Коли це враз де не взялася Біла Королева: як оглашенна, мчала вона лісом, широко розкинувши руки, мовби летіла*. Аліса із шаллю в руках шанобливо рушила їй назустріч.

— Я вельми рада, що вчасно нагодилася! — мовила вона, допомагаючи Королеві накинути шаль на плечі.

Але Біла Королева тільки розгублено на неї глянула, не перестаючи стиха бубоніти сама до себе щось немовби: "Мухи-капелюхи, мухи-капелюхи..."

Аліса відчула, що коли не заговорить першою, то розмови не буде взагалі. І вона несміливо почала:

— Чи я мала честь вистроїти саму Білу Королеву?..

— Гм, так... Проте накинути на плечі шаль ще не означає "вистроїти". Шаль — то ще не стрій, — відказала Королева. — Особисто я ранкове одягання уявляю зовсім не так!

Аліса подумала, що негоже отак відразу встрявати в суперечку, і сказала з усміхом:

________________________________________

*Стрімголов вибігши з лісу, Королева опиняється на с4, безпосередньо на захід від Аліси. У тім, що Королеви в казці весь час кудись біжать, проглядається натяк на їхню здатність пересуватися по шахівниці в будь-якому напрямку і на яку завгодно відстань. Із характерною для неї недбалістю Біла Королева щойно втратила можливість оголосити мат Чорному Королю, ставши на еЗ. [61]

________________________________________

— Хай би Ваша Величність сказали, з чого мені почати, і я постаралася б зробити все якнайкраще.

— Але я взагалі не хочу, щоб мене ще вистроювали! — простогнала Королева. — Я вже вистроїлася сама — цілих дві години морочилася!

"Краще б її вистроював хтось інший", — подумала Аліса (бо виглядала Королева страх як нечупарно). — Все на ній — косо, криво, і всюди — з голови до п'ят — шпильки!"

— Дозвольте поправити вашу шаль, — сказала Аліса вголос.

— Ніяк не збагну в чому тут річ? — зітхнула Королева. — Гадаю, ця шаль ошаліла! Пришпилюю її і так, і сяк, і все їй недогода!

— Нічого дивного, — сказала Аліса, дбайливо поправляючи шаль, — ви ж пришпилили її тільки з одного боку. А це що таке? Що з вашим волоссям?

— Там щітка заплуталась, — знову зітхнула Королева. — А гребінець ще від учора десь пропав.

Аліса обережно виплутала щітку і якнайдбайливіше довела Королевину зачіску до ладу.

— Ну, тепер зачіска хоч куди! — сказала вона, поперешпилювавши майже всі шпильки. — Вам конче треба завести покоївку.

— Тебе, звичайно, я взяла б залюбки! — сказала Королева. — Два пенси на тиждень і варення кожного не цього дня.

Аліса не могла стримати сміху.

— Я в покоївки не збираюся, — сказала вона. — Та й до варення не ласа. [63]

— Варення смачне-пресмачне! Мед медом! — наполягала Королева.

— Але я не хочу. Принаймні, сьогодні.

— Сьогодні ти його не мала б, якби й хотіла, — сказала Королева. — Моє правило таке: варення на завтра і варення на вчора. Тільки не на сьогодні.

— Але ж колись настане черга й "варення на сьогодні"? — запротестувала Аліса.

— Не настане! — сказала Королева. — Варення подається лише завтра, а сьогодні — на те й сьогодні, що буває лише сього дня!

— Я вас не розумію, — мовила Аліса. — Це все так заплутано.

— Просто ти ще не звикла до життя навпаки, — лагідно пояснила Королева. — Спочатку у всіх трохи наморочиться в голові...

— Життя навпаки! — сторопіла Аліса. — Зроду-віку про таке не чула!

— ...але в такому житті є одна найголовніша принада: ми пам'ятаємо як минуле, так і майбутнє.

— Моя пам'ять трохи не така, — зауважила Аліса. — Я не пригадую того, чого ще не було.

— Убога та пам'ять, що оглядається тільки назад!

— І що ж вам пам'ятається найкраще? — ризикнула спитати Аліса.

— Все, що станеться через тиждень, — недбало кинула Королева, заліплюючи пластирем свій палець. — Взяти, приміром, Королівського Гінця: нині він сидить за ґратами, відбуває покарання, хоча суд починається лише майбутньої середи. Ну, а злочин, звісно, він учинить ще пізніше. [63]

— А якщо він його і не вчинить? — запитала Аліса.

— Це було б і зовсім добре! — відповіла Королева і обв'язала пластир на пальці стрічкою. — Чи не так?

Що тут можна було заперечити!

— Добре, то добре, — погодилася Аліса. — Та не вельми добре, що він за це вже покараний.

— Отут ти якраз і помиляєшся, — зауважила Королева. — Тебе коли-небудь карали?

— Так, але за провину, — сказала Аліса.

— І це тобі завжди виходило на добре! — переможно вигукнула Королева.

— Так, але ж мене було за що карати! — наполягала Аліса. — І в цьому вся відмінність.

— Але було б і геть добре, якби тебе карати було ні за що! — відповіла Королева. — Еге ж, геть! Геть добре! Геть!

Із кожним "геть" голос її підносився все вище й вище, аж доки зірвався на вереск.

— Це якась помилка... — почала було Аліса, але Королева заверещала так несамовито, що Аліса вмовкла.

— Ой-йо-йой! — лементувала Королева і так шалено тріпала рукою, наче хотіла її з себе стріпати. — Кров з пальця! Тече кров! Ой-йо-йойой!

Її ойкання було пронизливе, мов свисток паротяга, аж Аліса затулила вуха і чекала, щоб вставити слово.

— Що сталося? — запитала вона за першої нагоди. — Ви вкололи пальця? [64]

— Ще ні! Але скоро вколю!.. Ой-йо-йой!

— І коли ж це має статися? — знову спитала Аліса, ледве стримуючи сміх.

— Зараз я буду пришпилювати шаль, — простогнала бідолашна Королева, — брошка відскочить і... ой-йо-о...

Не встигла вона доойкати, як брошка і справді відщіпнулася: Королева прожогом її вхопила й спробувала пришпилити назад.

— Обережно! Ви взяли її не з того боку! — зойкнула Аліса і теж потяглася до брошки.

Та було вже пізно: шпилька випорснула і вколола Королеві пальця.

— Ось чому з нього текла кров, — мовила вона з усміхом. — Тепер бачиш, як тут усе стається?

— А чому ви не ойкаєте? — спитала Аліса і піднесла долоні, щоб затулити при потребі вуха.

— Я вже переойкала, — відказала Королева. — А яка потреба робити щось двічі?

Тим часом у лісі пояснішало.

— По-моєму, крук уже відлетів, — сказала Аліса. — Я така рада! Бо мені здалося, мовби насувається ніч.

— Я б теж не проти зрадіти! — зітхнула Королева. — Тільки ж ніяк не згадаю правила, як це робиться. Ти, певно, щаслива: живеш у цьому лісі, та ще й радієш, коли заманеться!

— Якби тут лише не було так самотньо!.. — журливо зітхнула Аліса, і дві великі сльозини скотилися їй по щоках — вона згадала про свою самотність. [65]

— О ні, не треба цього! — заволала Королева, заламуючи в розпуці руки. — Подумай, що ти вже велика дівчинка! Подумай, який довгий шлях ти пройшла сьогодні! Подумай, котра година. Подумай про що хочеш, тільки не плач!..

Аліса не могла стримати сміху, хоча її очі були повні сліз.

— А ви хіба коли думаєте, то не плачете? — спитала вона.

— Звичайно! — запевнила Королева. — Адже неможливо робити дві справи одночасно. Ось, для початку, подумаймо... скільки тобі років.

— Точнісінько сім з половиною, — випалила Аліса.

— Можна й без "точнісінько", — зауважила Королева. — Я й так тобі вірю. А тепер спробуй повірити й ти: мені — точнісінько сто один рік, п'ять місяців і один день!

— Щось не віриться! — сказала Аліса.

— Не віриться? — співчутливо мовила Королева.