Бембі - Сторінка 14

Гобо... Отже, ти не помер?

Гобо засміявся.

— Як бачиш... Гадаю, що в цьому не важко переконатися.

— Але ж... тоді... в снігу...— наполягав Бембі.

— Тоді? — Гобо випнув груди.— Тоді Він урятувач мене...

— І де ж ти був увесь цей час?...— здивовано спитала Фаліна.

— У Нього,— відповів Гобо.— Весь час у Нього—^ Поглядаючи то на Фаліну, то на Бембі. Гобо втішавОМ

І.

такі розгублені.-більше, ніж ви

Так, любі мої... я багато всі разом отут, у вашому

до вони пережив Іісі...

І Слова його лунали дещо хвалькувато, проте Бембі

0 Фаліна були надто приголомшені зустріччю, щоб звертати на це увагу.

1 — Ну, розкажи ж нам усе! — вигукнула Фаліна, не (ямлячи себе.

* — О! — задоволено почав Гобо.— Я міг би розповісти цілий день і то всього не встиг би розповісти.

— Та розкажи! — наполягав Бембі.

Але Гобо раптом споважнів і обернувся до Фаліни.

— Мама ще жива? — тихо, несміливо спитав він.

І— Так! — весело гукнула Фаліна.— Жива... Але я дав-| но її не бачила.

— Я хочу негайно до неї! — рішуче сказав Гобо.— Ви підете зі мною?

І вони рушили в ліс. І За цілу дорогу ніхто більше не сказав жодного слова. Бембі й Фаліна відчували, що Гобо зараз думає про матір, і тому мовчали. Вони не хотіли йому заважати.

Тільки іноді, коли Гобо спохвату минав потрібний закрут або в поспіху звертав не туди, де слід, вони тихо гукали його. Ж— Сюди,— шепотів Бембі. ■г— Ні... тепер кругом...— казала Фаліна.

Кілька разів їм довелось перетинати великі галявини. Бембі й Фаліну вразило, що Гобо жодного разу не спинився на узліссі, щоб оглядітись, перше ніж вийти з гущавини. Він навіть не думав про обережність. Бембі й Фаліна здивовано перезиралися, проте нічого не казали ™ верішуче бігли слідком.

Довго кружляли вони лісом.

Раптом Гобо впізнав стежку свого дитинства. Він був ворушений і, не здогадуючись, що це Бембі й Фаліна "Ривели його сюди, гукнув їм:

Ну, що ви скажете, хіба я не знайшов стежки? вембі й Фаліна знов лише мовчки ззирнулися. Невдовзі вони підійшли до невеличкого, заслоненого УПйми сховку.

— Сюди! — гукнула Фаліна і прослизнула всередину. Слідом за нею ввійшов Гобо й зупинився. Це була та сама хижка, в якій вони народилися і жили з матір'ю малими. Вони мовчки глянули одне одному в вічі, і Фаліна поцілувала Гобо. Потім усі втрьох рушили далі.

Мабуть, ще з годину вони блукали лісом. Сонце світило крізь гілля все яскравіше, і в лісі ставало все тихіше. Надходив час відпочинку. Але Гобо не відчував утоми. Він швидко йшов уперед, тяжко дихаючи від збудження, навіщось озираючися на всі боки. Він здригнувся, коли в траві шмигнула ласка, й замалим не наступив на фазанів, що лежали, щільно притиснувшись до землі. Коли ж фазани, голосно лопочучи крильми і лаючись, знялись перед ним у повітря, він дуже злякався. Бембі здивувало, яким чужим і сліпим почував себе Гобо в лісі.

Та ось Гобо зупинився і, обернувшись до Бембі з Фаліною, у відчаї мовив:

— Ми не знайдемо матері!

У нього на обличчі знов проступив той смутний вираз, який так добре знала Фаліна.

— Знайдемо,— заспокоїла вона брата.— Скоро знайдемо, Гобо. А може, покличмо її? — всміхнулася вона — Як колись кликали в дитинстві, пам'ятаєш?

Та Бембі вже рушив далі. Він пройшов ще кілька кроків і нарешті вгледів тітку Ену. Вона спочивала під кущем ліщини.

Тієї миті його наздогнали Гобо з Фаліною. Всі троє зупинились і мовчки дивилися на тітку Ену. Вона ги"> підвела голову й глянула на них сонними очима.

Гобо нерішуче ступнув уперед і тихо покликав:

— Мамо!..

Немов від удару грому, тітка Ена вмить схопилася на рівні ноги і наче вкопана завмерла на місці. Гоо кинувся до неї. .

— Мамо! — Він хотів ще щось сказати, але не зм ■ Мати глянула синові в очі й затремтіла всім пЛ>Ч Вона нічого не питала, їй не треба було ні пояєнюва

щось, ані розповідати. Вона тільки цілувала Гобо в іде* в губи, в шию: обмивала його всього своїми ЦІлУяка^1, як у ті далекі часи, коли він тільки з'явився на с Бембі й Фаліна залишили їх.

І Всі мешканці лісу зібралися на невеличкій галявині, оточеній густим чагарником, послухати розповідь Гобо. | Був тут і заєць. Страшенно здивований, він нашорошував вуха, пильно дослухався, мляво опускав їх і зразу Ж нашорошував знову.

І Сорока примостилась на найнижчій гілці молодого бука й спантеличено дивилася на Гобо. Навпроти, на ясені, неспокійно крутилася сойка й час від часу вражено скрикувала.

Прийшло й кілька знайомих фазанів з дружинами І дітьми. З дива вони витягли шиї і мовчки озирались на всі боки.

Прискакала сюди й білка. Вкрай збуджена, вона то кидалася по стовбуру до землі, то видряпувалася зиов на верхівку, то сідала, спершися на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди. їй весь час хотілось перебити Гобо, втрутитися в розмову, проте всі присутні щоразу суворо зацитькували її.

Гобо розповідав, як він безпорадно лежав у снігу й чекав смерті.

— Знайшли мене собаки,— сказав він.— Собаки — це жахливі звірі, найжахливіші в світі — з кривавими пащами, люті, безжалісні.— Він гордовито окинув усіх поглядом і повів далі:— Ну... відтоді я з ними грався, як рівний з рівними. Тепер ми з ними стали великими приятелями, і мені їх нічого боятись. Та все ж, коли вони починають гавкати, у мене аж у голові наморочиться, а серце аж заходиться від страху. У них не завжди на думці лихе, коли вони гавкають, адже ми приятелі... але їхній голос має якусь жахливу владу.

Він замовк.

Ну, а далі? — наполягала Фаліна.

Гобо глянув на неї.

Тоді собаки були б роздерли мене... але тут з'я-"""Ся Він!

Гобо зробив паузу. Всі затамували подих. СГ~ Так,— сказав Гобо,— з'явився Він! Він гримнув на . ак, і ТІ відразу принишкли. Він крикнув ще раз,

собаки покірно лягли йому до ніг. Тоді Він підняв ЧоНе— Я закричав. Але Він погладив мене, пригорнув Себе і обережно поніс...

Ти

— А що таке — "поніс" ? — запитала Фаліна. Гобо поважно й докладно почав пояснювати їй.

— Та це зовсім просто,— перебив його Бембі ж бачила, як білка стрибає з горіхом...

Тут білка нарешті вирішила, що можна втрутитися в розмову.

— Мій двоюрідний брат...— швидко почала вона. Проге всі відразу ж закричали:

— Тихо! Тихо! Нехай Гобо розповідає далі!

Білці довелося замовкнути. Вона розпачливо притиснула до білих грудей передні лапки й повернулась до сороки, щоб хоч їй розповісти про свого родича.

— То ось... мій двоюрідний брат... Але сорока просто показала їй спину. А Гобо все розповідав про всілякі дива.

— Надворі холодно, завиває буря, а всередині тихо й тепло, як улітку.

— Гха! — пронизливо скрикнула сойка.

— Надворі дощ ллє як з відра, а всередині не впаде жодної краплини, й ти сухенький.

Фазани витягли шиї і захитали головами.

— Надворі скрізь лежав глибокий сніг, а всередині] було тепло, навіть жарко; Він годував мене сіном, каштанами, картоплею, ріпою — всім, чого я тільки забажаві

— Сіном? — здивовано й недовірливо спитали всі гуртом.

— Свіжим, солодким сіном,— спокійно повторив Гобо] й окинув усіх переможним поглядом.

На хвилинку запала тиша, і відразу ж почувся голоа білки:

— Мій двоюрідний брат...

— Та мовчи ж ти! — накинулись усі на неї.

— Звідки ж Він брав узимку сіно та іншу їжу? Н нетерпляче спитала Фаліна.

— Він його вирощує,— відповів Гобо.— Він моя* виростити все, що захоче, і має все, що захоче.

— І тобі, Гобо, не страшно було там, у Нього? ~~ не вгамовувалася Фаліна.

Гобо поблажливо посміхнувся.

— Ні, люба Фаліно, анітрішечки. Адже я знав, Він нічого лихого мені не зробить. Чого ж би я боявсЯІ

"4,

Ви всі вважаєте, що Він лихий. Він зовсім не лихий З тими, кого Він любить, хто йому служить, Він добрий Напрочуд добрий. Ніхто в цьому світі не може буї^, добрішим за Нього...

Гобо все ще вихваляв свого нового приятеля, як раптоіц з чагарника нечутно вийшов старий ватажок.

Гобо не помітив його і вів далі. Проте всі інші по-бачили старого й завмерли в глибокій пошані.

А той стояв непорушно і уважно дивився на Гобо своїми суворими, великими очима.

— Не тільки Він, а й уся Його родина любила мене,— розповідав Гобо.— Вони гладили мене, давали мені їсти, гралися зі мною...

Враз Гобо замовк, нарешті помітивши старого. Стало зовсім тихо.

І старий спокійним, владним голосом запитав Гобо:

— Що то за знак у тебе на шиї?

Аж тепер усі помітили на шиї в Гобо темну смугу прим'ятого і витертого волосся. Гобо збентежено відповів:

— Це?.. Це слід від банта, який я носив... Це Його бант... І... То велика честь — носити Його бант...

Усі мовчали. Старий довго дивився на Гобо, ніби пронизуючи його наскрізь своїм сумним поглядом.

— Нещасний,— тихо сказав він, повернувся й зник. Усі були приголомшені. Ніхто не зважувався й слова

мовити. Скориставшись цим, білка знову заторохтіла:

— Справді... Мій двоюрідний брат теж побував у Нього... Він зловив його й замкнув... Надовго замкнув... Але якось мій двоюрідний брат...

Проте ніхто не слухав її. Всі розійшлися.

Якось до них завітала Марена.

Тієї зими, коли зник Гобо, вона була вже майже доросла, але відтоді її рідко хто бачив — вона трималась осторонь від усіх і ходила завжди глухими стежками-

Марена залишилася такою самою худенькою, як і ран1" ше, й тому здавалася зовсім молодою. Проте вона була поважніша, тихіша й лагідніша за всіх своїх ровеснив>

Дізнавшись від білки, сойки, сороки, дрозда й фазана, що в ліс вернувся Гобо, який зазнав таких дивних пригод, І вона прийшла послухати його.

Мати Гобо була горда й шаслива, що Марена відвідала їх. Взагалі вона стала дуже гордою в своєму щасті. [Лати пишалася тим, що весь ліс говорив про її сина, Ц тішила слава Гобо, і вона вимагала, щоб кожен визнавав його найрозумнішим, найздібнішим і найкращим. щ — Що скажеш, Марено? — мовила вона.— Що скажеш ги про Гобо? — І, не чекаючи відповіді, повела далі:— Пам'ятаєш, тітка Нетгла мала Гобо за ніщо через те, що він трохи тремтів на холоді... Пам'ятаєш, вона пророкувала, буцімто я не матиму від нього втіхи?

— Ну, вам таки було з Гобо чимало клопоту,— відповіла Марена.

' — Та це вже все минулось! — вигукнула мати, здивована тим, що хтось ще може згадувати такі речі.— Ох, мені так шкода бідолашну Неттлу. Так шкода, що вона померла і не може побачити, що вийшло з мого Гобо!

— Так, бідолашна тітка Неттла,— тихо сказала Марена.— Шкода, що її немає серед нас.

Гобо любив слухати, як мати хвалила його.