Бембі - Сторінка 11

мету. Ми просто осоромились!

— А мені байдуже,— відповів дятел.— Начхати мені на високу мету,— весело гукнув він і полетів собі.

Білка знов спустилася донизу.

— Ви мене знаєте? — всміхаючись, запитала вона.

— Мабуть, що так,— приязно відповів Бембі.— Ви живете там, нагорі...— Він кивнув на верхові™ дуба.

Білка весело глянула на нього.

— Ви плутаєте мене з моєю бабусею,— сказала вона.— Я так і знала, що ви сплутаєте мене з бабусею. Це вона жила там нагорі, коли ви, принце Бембі, були ще малий. Вона мені часто розповідала про вас. Так, але потім ії забила куниця. Давно, ще взимку... Не пам'ятаєте?

— Чому ж,— Бембі схилив голову.— Я чув про це-

— Ну от... А після неї тут оселився мій тато.— Білка випросталась і чемно пригасла до білих грудей передні лапки.— Але, може, ви плутаєте мене з моїм татом' Ви знали мого тата?

— На жаль, не мав честі знати,— відповів Бембі-

— Я гак і думала! — задоволено сказала білочка.^ Мій тато був такий непривітний і полохливий! Він ні з ки>' не знався.

— А де він тепер? — спитав Бембі.

— О,— зітхнула білка.— Місяць тому його схопиЛ8 сова. Тепер тут живу я. І дуже задоволена, я ж бо я8 цьому дубі народилася.

Бембі повернувся й налагодився йти далі.

— Стривайте,— вигукнула білка.— Я ж хогіла не те 0ЯМ сказати! Я мала на думці зовсім інше!

Бембі зупинився.

— А що саме? — поблажливо спитав він.

— Ой, що ж я хотіла сказати? — Білка задумалась, тоді раптом підскочила, сіла на задні лапки, зіпершись яа свій пухнастий хвіст, і знов глянула на Бембі.— Згадала! Я хотіла сказати, що ваша корона страшенно гарна.

— Ви так гадаєте? — зрадів Бембі.

— Просто чудова! — вигукнула білка і в захваті притиснула передні лапки до білих грудей.— Така висока! Така велична! І з такими довгими, світлими зубцями! Таку не часто побачиш!

— Справді? — спитав Бембі.

Він так зрадів, що знов накинувся на ліщину. Довгі клапті кори летіли на всі боки. Тим часом білка вела далі:

— Щиро вам скажу, що ніхто у вашому віці не має такої пишної корони. Це просто надзвичайно! Для тих, хто знав вас минулого літа... Я кілька разів бачила вас здалеку, і зараз мені просто аж не віриться, що ви таким стали... Оті тоненькі відросточки, які ви тоді мали...

— Бувайте здорові,— раптом перебив її Бембі.— Мені час іти!

І він побіг собі.

Бембі не любив згадувати минуле літо. То були для нього гяжкі часи. Спершу, коли зникла мати, він почував себе невимовно самотнім. Зима тоді була дуже довга, весна ніяк не наставала, зеленіти почало пізно. Без тітки Неттли Бембі взагалі не витримав би. Вона цілу зиму опікувалася ним і допомагала йому чим тільки могла. І все-таки Бембі здебільшого доводилось бути самому. Йому бракувало Гобо, бідолашного Гобо, що, певно, загинув, як і сила ниних лісових мешканців. Бембі часто згадував про нього ^а>к тепер по-справжньому зрозумів, який той був доб-

Фаліну він бачив рідко. Надміру соромлива, вона завжди Улилася до матері. Згодом, коли, нарешті, стало тепліше, Бембі трохи "егглало. Він до блиску вичистив свою першу корону

і надзвичайно пишався нею. Проте скоро Бембі довелось гірко розчаруватись. Інші короновані олені зненавиділа І його. Тільки-но помітивши десь Бембі, вони гнівно про. ганяли його, не підпускаючи й близько до себе. їхнц жорстокість лякала Бембі. Боячись, що його спіймають, він тепер не наважувався ходити лісом де заманеться, | як було колись, а вибирав глухі, потаємні стежки і довге] блукав ними, сумний і нешасний.

Коли настали теплі, сонячні дні, Бембі охопив якийсь! дивний неспокій. Його серце сповнилося туги, болісної і водночас солодкої. Якщо йому траплялося хоч здалеку побачити Фаліну або котрусь її подругу, Бембі відчував незбагненне хвилювання. Так само хвилювався Бембі, коли знаходив їхні сліди або нюхом чув, що вони десь близько. Тоді він, забувши про все на світі, кидався роз шукувати їх. І пе лише завдавало йому нових прикро— І стей. Він або нікого не знаходив і тільки сграшенно стом-І лювався, без кінця блукаючи лісом, або натрапляв на І когось із коронованих. ТГмиттю нападали на нього, били І й ганебно проганяли. А найдужче ненавиділи його Ронно й Карус. Ні, то були тяжкі часи.

Навіщо тільки білка нагадала йому про них! Від люті у Бембі потемніло в очах, і він наосліп помчав уперед. Синиці й волові очка злякано випурхували з кущів, повз які гнався Бембі, і здивовано питали одне в одного:

— Хто це?.. Хто це був?.. Та Бембі не чув нічого.

Сороки схвильовано заскрекотали:

— Що трапилось? Сердито крикнула сойка:

— Що там таке? Бембі не зважав на них.

Іволга, перелітаючи з дерева на дерево, виспівувала!

— Доброго ранку!.. Я така рр-а-а-да! Бембі не відповів.

У гущавині, пронизаній сонячними променями, стал | видніше, але він і цього не помітив.

Раптом щось затріщало під ногами в Бембі і засяяЛ І просто перед його очима всіма барвами райдуги. В1 І зупинився. Це був Джанелло, фазан. Бембі замаЛ11 І

наступив на нього. Голосно лаючись, той злетів у повітря.

■ — Це просто нечувано! — кричав він своїм тріскотливим голосом.

Бембі збентежено дивився йому ВСЛІД. { — Добре, що хоч усе щасливо скінчилося. Ви гаки були трохи необережні...— лагідно прощебетав хтось Ьнизу, з трави.

То була Джанелліна, фазанова дружина. Вона висиджувала в траві діток.

— Мій чоловік страшенно налякався,— з докором сказала вона.— І я теж. Але мені не можна рушати з місця, це можна летіти, хоч би там що. Ви могли легко розтоптати мене...

Бембі зніяковів.

— Вибачайте,— затинаючись, мовив він.— Я ненавмисне.

Ш — О, прошу! — відповіла фазанова дружина.— Звичайно, ви не хотіли заподіяти нам лиха. Але ми з чоловіком тепер такі нервові. Ви ж розумієте...

Бембі нічогісінько не зрозумів і пішов далі. Він уже трохи заспокоївся. Ліс співав навколо нього. Сонце позолотило й нагріло повітря, всюди приємно пахло листям, травою і подихом землі. Молода сила заграла в Бембі, розлилася по всьому тілу, він весь напружився і рушив уперед чітким, повільним кроком. Ось він підійшов до куща бузини і, високо піднімаючи коліна, став рити землю. Тонкі, гострі ратиці стесали траву, лісовий горох, пір, фіалки й проліски, що росли під кущем, і незабаром на всі боки полетіли грудки чорної землі.

Два кроти, що вовтузилися між корінням великого кУЩа вовчих ягід, з цікавістю стежили за Бембі.

— І що він тільки робить? Аж сміх бере! — прошепотів один.— Хіба так риють?

Інший глузливо скривив рога:

Він зовсім не тямить, як треба рити... Поглянь!

завжди виходить, коли беруться не за своє діло. Раптом Бембі підвів голову, прислухався й почав льно вдивлятися в зелені хащі. Крізь гілля замерех-

тіла

якась червона пляма, тьмяно блиснули зубці корони.

Бембі захропів. Хто ж це там крадеться: Ронно, Кару,, чи ще хтось? Бембі охопив гнів. "Покажи, що ти більше нікого не боїшся!—думав він.— Хай тебе бояться!" І він кинувся вперед.

Шелестіли кущі, тріщало й ламалося гілля, даючи Бембі дорогу. Він уже бачив супротивника близько перед собою, але, засліплений люттю, не пізнавав його. Ним володіла одна думка: вперед!

І Бембі помчав уперед, низько нахиливши корону, зібравши всю силу в шиї, готовий до удару. Він уже чув запах шерсті супротивника, бачив його червонуватий бік. Коли враз супротивник зробив ледь помітний рух, і Бембі, не зустрівши перешкоди, на яку сподівався, пролетів повз нього. Трохи не впав, проте враз опанував себе й миттю обернувся, готуючись до нового удару.

І тоді він упізнав старого ватажка.

Бембі був такий вражений, що зовсім розгубився. Йому було соромно просто втекти, хоч він залюбки втік би. І соромно було залишатись. Він стояв на місці наче вкопаний.

— Ну? — спокійно сказав ватажок.

Його рівний голос, такий незворушний і водночас владний, як завжди, пройняв Бембі до самого серця. Він мовчав.

— Ну? — знов сказав старий.

— Я гадав...— почав Бембі,— я гадав, це Ронно або... Він замовк і тільки несміливо глянув на старого,

але від того збентежився ще дужче.

Могутній ватажок стояв нерухомо. Його голова вже геть посивіла, але темні глибокі очі гордо світилися.

— Чом же ти не нападаєш на мене? — спитав він Бембі дивився на нього, сповнений невимовного захоп

лення і якогось незбагненного страху.

Йому хотілося гукнути: "Тому, що я люблю вас!1 Але натомість він сказав:

— Не знаю.

Старий дивився на нього.

— Давно я не бачив тебе. Ти виріс і змужнів. Бембі нічого не сказав. Він тремтів з радості. А старий усе не зводив з нього погляду.

Раптом він ступнув до Бембі, і той страшенно злякався.

— Будь хоробрим,— сказав старий.

Він повернувся і враз зник. А Бембі ще довго стояв йа місці.

Настало гаряче літо. І солодка туга знов охопила мбі. Вона кипіла в його крові, не давала спокою, дні й ночі ганяла лісом.

Якось він зустрів Фаліну. Зустрів зовсім несподівано і, прибитий своєю п'янкою тугою, спершу навіть не помітив її. І ось вона стоїть перед ним. Якусь мить Бембі мовчки розглядав її, погім зворушено сказав:

— Фалі но, яка ги стала гарна!

— Але ти ж пізнав мене? — спитала Фаліна.

— Хіба я міг тебе не впізнати? Хіба ми не разом росли? — скрикнув Бембі.

Фаліна зітхнула:

:— Ми так давно не бачились...— Потім невимушено, трохи насмішкувато, як і колись, додала:— Ми тепер зовсім чужі.

Воші СТОЯЛИ одне біля одного.

— Ось цією стежкою,— трохи помовчавши, сказав Бембі,— я ще малям ходив із своєю матір'ю...

— Вона веде на луг,— мовила Фаліна.

— На лузі я вперше побачив тебе,— палко мовив Бембі.— Ти пам'ятаєш?

— Так,— сказала Фаліна.— Мене й Гобо.— Вона тихенько зітхнула.— Бідолашний Гобо!

— Бідолашний Гобо! — промовив за нею Бембі. Воші почали згадувати минуле, раз по раз питаючи

одне одного: "А пам'ятаєш?"

Виявилось, що вони пам'ятають усе. Обоє були в захваті від цього.

— Там, на лузі,— згадав Бембі,— ми бігали наввипередки... Пам'ятаєш?

— Здається, це було ось так...— сказала Фаліна і швид-*°і як блискавка, майнула вперед.

Спочатку Бембі розгубився, потім кинувся за нею.

— Стривай! Стривай-бо! — гукнув він щасливим г°лосом.

— Я не можу7 чекати,— пустотливо кинула Фаліна.—

Я дуже поспішаю.— І легкими стрибками помчала через кущі й траву, виписуючи коло.

Нарешті Бембі наздогнав її і заступив дорогу. І ось вони знов спокійно стоять одне біля одного, веселі й радісні.

Раптом Фаліна підстрибнула вгору, наче вжалена, й знов кинулася тікати.