Без сім'ї - Сторінка 28

Коли ж кілька днів пече сонце і дме вітер, над містом здіймаються хмари куряви, що запорошує людям очі. Всі будинки — чорні від болота і куряви. Чорні вони й від диму печей та домен, який з-понад дахів осідає на вулицях. Небо, земля і навіть води, що спливають Дівоною,— геть усе чорне. Та чорніші за все люди, що сновигають вулицями. Вони чорніші за все довкола: за чорних коней, чорні екіпажі, почорніле листя дерев. Можна подумати, що одного дня сюди впала хмара сажі або розлилася повінню вугільна смола і вкрила місто аж до самісіньких дахів. Вулиці вимощені не для повозів і пішоходів, а для потреб залізниці, для шахтних вагонеток. Скрізь на землі снуються рейки, вгорі — висячі мости, приводні ремені, стояки трансмісій, які рухаються з оглушливим гуркотом. Просторі споруди, повз які проходять люди, дрижать біля підмурків. Глянувши в їхні двері чи вікна, можна побачити потоки розплавленого чавуну, що рухаються, як величезні метеорити, а також величезні молоти — залізні баби, від яких розсипаються снопи іскор. Немає у Варсі архітектурних пам'яток, парків, статуй. Все збудовано одноманітно й однаково. Церкви, суди, школи — все це куби з вікнами.

Ми прибули в околиці Варса десь о другій-третій годині пополудні. В чистому небі сяяло сонце; але чим ближче ми підходили до міста, тим темніше ставало повітря. Між небом і землею проляг густий шар диму; дим сунув над будинками, шматуючись об їхні димарі.

Вже більш як годину ми чули потужний гуркіт, схожий на шум моря, і глухі удари. Це гуркотіли вентилятори і били парові молоти та довбешки.

Я знав, що Алексісів дядько — шахтар; він працює на шахті Трюйєр. Оце й усе. Я не знав навіть, чи він живе у Варсі, чи в його околицях.

Увійшовши в місто, я спитав, де шахта Трюйєр. Мене послали на лівий берег Дівони, в невеличку долину, яку перетинав потік, що дав назву шахті.

Коли місто виглядало непривабливо, то ця долина була просто лиховісною. Вона була оточена голими горбами. На ній не росли ні дерева, ні трави; червону землю перетинали довгі смуги з сірого каміння. При вході в долину стояли шахтні будівлі, навіси, стайні, склади, контори, височіли труби парових машин.

Скрізь здіймалися купи вугілля й каміння.

Коли ми наблизилися до будівель, назустріч нам вийшла, тримаючи за руку маленького хлопчика, молода жінка з нестямним поглядом, з розпущеними по плечах косами. Вона зупинила мене.

— Чи не могли б ви мені сказати, як потрапити на затінену дорогу?

Я з подивом глянув на жінку.

— На дорогу, обабіч порослу деревами, що кидають на неї прохолодну тінь. А збоку дзюрчить струмок: дзюр-дзюр-дзюр... В густому листі щебечуть пташки...

І жінка весело засвистіла.

— Ви не бачили цієї дороги? — повела вона далі.— Дуже шкода. Значить, до неї ще далеко. Праворуч чи ліворуч? Скажи мені, хлопче. Я її шукаю і не знаходжу.

Вона говорила неприродно швидко, весь час розмахуючи рукою, а другою погладжуючи по голові хлопчика.

— Я розпитую тебе про цю дорогу тому, що сподіваюсь зустрітися там з Маріусом. Ти знав мого Маріуса? Ні? Це батько мого синочка. Коли його обпалило в шахті рудниковим газом, він подався на ту дорогу. І тепер він гуляє по тінистих алеях; це вгамовує біль від опіків. Ось чому я не можу з ним зустрітися вже півроку. Півроку, півроку!

Жінка повернулась до будівель і, показуючи на труби паровиків, що викидали із жерл густі клуби диму, несамовито закричала:

— Робота під землею — диявольська робота! Пекло, поверни мені батька, брата Жана, поверни мені Маріуса! О, будь ти прокляте, прокляте!

— Ти не з цих країв, авжеж? — знову звернулась вона до мене.— 3 твоєї куртки й капелюха видно, що ти прийшов здалека. Піди на кладовище. Полічи їх — один, другий, третій... Всі вони загинули в шахті...

Схопивши на руки хлопчика й пригорнувши його до себе, жінка вигукнула:

— Ти ніколи не спустишся туди, мій маленький П'єре, ніколи!

Потім вона забурмотіла:

— Водичка солодка, водичка холодна... Як дійти до неї? Ти не знаєш... Тож ти такий самий поганий, як ті, що сміються мені в обличчя. Чого мене затримуєш? Мене чекає Маріус...

Жінка повернулась до мене спиною і пішла сягнистим кроком, весело посвистуючи.

Я зрозумів — це божевільна; її чоловік загинув від вибуху рудникового газу.

Зустріч з цією нещасною жінкою біля входу в шахту, серед цього похмурого краєвиду, під цим чорним небом дуже нас пригнітила.

Люди показали мені будинок дядька Гаспара. Алексісів родич жив неподалік од шахти, на звивистій вуличці, що круто спадала з горбка до річки. Коли я підійшов до будинку і спитав дядька Гаспара, на порозі побачив жінку. Вона стояла, прихилившись спиною до дверей, і розмовляла з іншою жінкою, що стояла в дверях сусіднього будинку.

— Що ти тут шукаєш? — спитала мене жінка.

— Я хотів би побачити Алексіса.

Жінка оглянула мене з ніг до голови, потім подивилася на Капі.

— Ти часом не Ремі? Алексіс говорив нам про тебе. Він знає, що ти маєш прийти, і чекає тебе. А це хто? — Вона показала на Маттіа.

— Це мій товариш.

То була Алексісова тітка. Я думав, що вона запросить нас перепочити, бо, дивлячись на наші припалі пилом ноги і обсмалені сонцем обличчя, можна було здогадатися, які ми втомлені. Але вона не запросила нас, а запропонувала прийти сюди після шостої години: тоді ми побачимо Алексіса, бо зараз він у шахті.

Я чемно подякував жінці, і ми поплентались у місто — пошукати якоїсь булочної, бо не їли з самого рання і дуже зголодніли. За весь день ми зжували хіба що по невеличкому шматочку хліба, який залишився від учорашнього обіду. Мені було дуже соромно перед Маттіа за негостинну зустріч. І чого ото було тьопати в таку далеч?

Мені здавалося, що в Маттіа складеться погана думка про моїх друзів, і коли я йому говоритиму щось гарне про Лізу, він мене вже не слухатиме. А мені дуже хотілося, щоб він уже тепер полюбив Лізу.

Перед шостою годиною ми подалися до шахти, щоб зустріти Алексіса.

В околиці Трюйєр вугілля видобували з трьох шахт. Одна з них називалася Сен-Жюльєн, друга — Сен-Альфосін, третя — Сен-Панкрас. У вуглекопів заведено здавна давати нововідкритим шахтам імена святих. Ці три колодязі не використовувались для спуску чи підйому робітників, що ставали до праці. Спускалися й піднімалися через галерею, яка була недалеко біля лампарні. Цією галереєю робітники спускалися до першого рівня виробок, а далі галерея була зв'язана з іншими частинами шахти численними переходами. Завдяки їй можна було уникнути нещасливих випадків, що так часто трапляються в шахтах. Буває, обриваються линви або, зачепившись за щось, перевертається кліть, і люди провалюються в діру двісті чи триста метрів завглибшки.

Нам сказали, що робітники підніматимуться цією галереєю, і ми втрьох — я, Маттіа і Капі — стали біля її входу. За кілька хвилин по шостій я помітив у темній глибині галереї миготливі вогники, що помалу наближались. То після зміни піднімалися на-гора шахтарі з лампочками в руках.

Шахтарі йшли повільно, важкою ходою, начебто в них боліли коліна. Згодом, коли й сам я набігався по сходах і налазився по драбинах, опускаючись у найнижчий ярус шахти, я зрозумів, чому вони так ходять. Обличчя в них були чорні, як у сажотрусів, одяг і кашкети вкриті вугільним пилом і вимазані грязюкою. Проходячи повз лампарню, кожен з шахтарів вішав на гвіздок свою лампу.

Хоч як уважно я придивлявся — не помітив, коли Алексіс вийшов з шахти. І якби він не кинувся мені на шию, я не впізнав би його. Брудний з голови до ніг, він був тепер зовсім не схожий на давнього мого товариша, який бігав колись по квітнику в чистій сорочці з підкасаними по лікті рукавами і розстебнутим коміром, з-під якого виднілася біла шия.

— Це Ремі,— мовив Алексіс, звертаючись до чоловіка років сорока, що йшов поруч із ним. Чоловік вирізнявся поміж усіх щирим, добрим обличчям. Таке обличчя було і в батька Акена.

Я зрозумів, що це дядько Гаспар.

— А ми давно вже чекаємо тебе,— сказав він добродушно.

— З Парижа до Барса дорога довга.

— А ноги в тебе короткі,— засміявся він.

Капі, щасливий, що знову побачив Алексіса, смикав зубами його за куртку.

Я познайомив дядька Гаспара з Маттіа і сказав, що це мій товариш та компаньйон, славний хлопець, і що він грає на корнеті, як ніхто в світі.

— А це Капі,— мовив дядько Гаспар.— Завтра, коли ви добре відпочинете, ви нам покажете виставу.

Наскільки я почував себе ніяково перед дядьковою дружиною, настільки було мені легко розмовляти з дядьком. Це був по-справжньому гідний брат нашого батька.

— Погомоніть один з одним, дітки. Адже ви довго не бачилися, і вам є про що побалакати. А я тим часом порозмовляю з оцим хлопчиною, який так гарно грає на корнеті.

Щоб наговоритися досхочу, нам, певне, не вистачило б і тижня. Алексісові хотілося дізнатись про нашу подорож. Мені кортіло довідатись, як йому тут ведеться. Ми закидали один одного запитаннями, не встигаючи відповідати. Ми йшли повільно; робітники, що поверталися до своїх домівок, обганяли нас. Вони йшли довгою вервечкою.

Всі були чорні від вугільного пилу.

Недалеко біля дому дядько Гаспар сказав:

— Хлоп'ята, ходімте до нас вечеряти.

Я дуже зрадів. Адже я так боявся, що біля хвіртки нам доведеться розлучитися — тітчин прийом не вселяв у мене добрих надій.

— Ось Ремі,— сказав дядько Гаспар, заходячи в дім,— а це його приятель.

— Я їх уже бачила. Чудово!

— Вони повечеряють із нами.

Звичайно, я був радий, що повечеряю з Алексісом, але, щиро кажучи, я зрадів також і з того, що попоїм по-людськи. З того часу, як ми вийшли з Парижа, ми їли, де прийдеться — скоринку тут, окраєць там.

Рідко доводилось нам обідати чи вечеряти по-справжньому — сидячи за столом, перед паруючою тарілкою супу. Ми заробляли стільки, що могли б побенкетувати в першому-ліпшому заїзді. Але нам треба було збирати гроші, щоб купити "корову принца". Маттіа був такий добрий хлопець, що думка купити корову тішила його майже так само, як мене.

Проте й цього вечора нам не довелося побенкетувати. Я сидів за столом, на стільці, але супу нам не подали. Шахтні кампанії повідкривали довкола чимало продовольчих крамниць, де шахтарі не за дорогу ціну могли купити необхідний провіант. Отже, деякі жінки шахтарів не варили на вечерю гарячої страви, а обходилися купленою в крамниці ковбасою.