Без сім'ї - Сторінка 34

І не для всіх...

Перш ніж ми побачили сонце на небі, перш ніж почули шум вітру у вітті дерев, нам довелося ще протягом довгих днів терпіти жорстокі муки і не раз у відчаї питати себе, чи ми побачимо коли-небудь вільний світ, чи почуємо його солодку музику.

Тепер я повинен розповісти тобі, читачу, як сталася ця жахлива катастрофа в шахті Трюйєр і яких заходів вжили інженери, щоб нас урятувати.

Коли ми в понеділок уранці спускалися в шахту, небо було вкрите чорними хмарами. Все провіщало грозу. Близько сьомої години вона таки почалася. Це був справжній потоп. Вода, не всотуючись у кам'яний ґрунт, стікала до Дівони.

За кілька хвилин Дівона та її притоки вийшли з берегів і розлилися по улоговині, під якою була шахта. Вода затопила місцевість буквально за мить. Робітники, які промивали руду на поверхні землі, сховалися від грози і уникли небезпеки. Шахту Трюйєр затоплювало вже не вперше. Оскільки три шахтні колодязі були на значній висоті, то всі вважали, що вода до них не підніметься. Турбувалися тільки про те, щоб не знесло купу стояків, приготовлених для кріплення галерей.

Цими стояками клопотався також інженер шахти. Раптом він побачив, як в одному місці вода завирувала, провалюючись у прірву, яку вона під собою вирила.

Було ясно: вода ринула в шахту, і рівень її на поверхні знижувався. Отже, шахту неминуче затопить, і шахтарі, які зараз там працюють, загинуть.

Інженер побіг до шахти Сен-Жюльен і наказав, щоб його опустили вниз. Але перед тим, як залізти в кліть, він прислухався. З глибини шахти долинав гуркіт. То ревіла вода.

— Не спускайтеся,— сказали робітники і хотіли його затримати.

Але він вийняв з жилета годинник і сказав:

— Якщо я не повернуся, віддайте цей годинник моїй доньці.

Інженер простяг годинник одному з шахтарів. Потім він звелів:

— Опускайте!

Кліть посунулася вниз.

— Скажеш їй, що батько цілує її і обіймає! — підвівши голову, крикнув інженер до шахтаря, якому віддав годинник.

Кліть спустилася. Інженер погукав. Прибігло п'ятеро шахтарів. Він наказав їм залізти в кліть. Потім він знову почав гукати, але його крик потонув у гуркоті каміння й ревищі води.

Вода ринула в галерею. Тим часом інженер помітив ще декілька ламп. Він кинувся туди, де вони блимали, і незабаром привів ще трьох шахтарів. Вода сягала вже до колін. Кліть ще раз спустилася. Інженер посадив у неї трьох шахтарів і хотів був знову бігти на світло ламп, яке побачив удалині. Але шахтарі силоміць за-тягли його в кліть, подавши водночас сигнал піднімати.

Рятувати людей в такий спосіб далі будо неможливо. Що робити? Адже вранці в шахту спустилися сто п'ятдесят шахтарів, бо було роздано сто п'ятдесят ламп. В лампарню повернуто тільки тридцять ламп. Тож під землею залишилося ще сто двадцять душ. Чи живі вони? Чи вдалося їм знайти якесь сховище?

Аж тут на поверхні землі залунали вибухи. Земля і камені злітали на значну висоту. Немов від землетрусу, дрижали будинки. Газ і повітря, витіснювані водою, скупчувались у вибоях, і там, де тиск землі був надто слабкий, проривали її поверхню, як стінки парового котла. Шахту затопило повністю. Катастрофа сталася.

Новина швидко облетіла Варе. До Трюйєра стали збігатися робітники, жінки, діти шахтарів, які були під землею, і просто цікаві. Вони розпитували, що сталося, вимагали відповіді, плакали і кричали:

— Від нас приховують правду! Це інженер винен! Смерть йому, смерть!

Юрба посунула до контори, де інженер, глухий до зойків і прокльонів, схилився над планом шахти, шукаючи місця, де могли сховатися робітники і звідки належало починати рятувальні роботи.

На щастя, з сусідніх копалень надбігли шахтарі та інженери, а також робітники з міста. Вони намагалися втихомирити юрбу, але все було намарне.

— Де мій батько? Де мій чоловік? Віддайте мені сина! — лунали відчайдушні крики впереміш із голосінням. Голоси в людей охрипли, слова їх здушувало ридання. Що відповісти цим дітям, жінкам, матерям?

— Ми шукатимемо, зробимо навіть неможливе,— говорили інженери, що зібралися на нараду.

І рятувальні роботи почалися. Вони були організовані саме так, як передбачав "учитель". Воду вичерпували величезними цебрами з трьох шахтних колодязів. Цієї роботи не припиняли ні вдень, ні вночі.

Водночас почали прорубувати хід. Куди він мав вести, ніхто до пуття не знав. Рубали навмання, але неухильно просувалися вперед. Інженери не дійшли в цьому питанні спільної думки. Деякі вважали, що не варто прокладати хід, не знаючи ні того, куди саме його вести, ні того, чи є в шахті хто живий. Але інженер шахти Трюйєр сподівався, що шахтарі сховалися в старих виробках, куди не могла досягти вода, і вимагав, щоб хід прорубували в напрямі до цих виробок.

Щоб заощадити час, хід прорубували дуже вузький. Туди влазив тільки один вибійник. Вугілля, яке він вирубував, кидали в корзини і з рук в руки передавали на-гора.

Коли вибійник втомлювався, його заступав інший. Отак, без відпочинку й перерви, вдень і вночі робили дві роботи водночас: вичерпували воду і прорубували хід.

Якщо час тягнувся" повільно для тих, хто працював на-гора, щоб визволити нас, то наскільки довшим здавався він нам, безпорадним в'язням! Залишалося єдине — сподіватись, що нас урятують. Та чи встигнуть добратись сюди раніше, ніж ми помремо?..

Шум цебрів, якими вичерпували воду, не довго тішив нас. Радість поступилася місцем тяжким роздумам. Нас не покинуто напризволяще, про наш порятунок турбуються — це вселяло надію. Але чи швидко вичерпають воду? Ось що сповнювало тривогою наші серця.

До душевних мук долучились тепер і фізичні. Ми дуже втомлювалися від того, що сиділи скоцюрбившись на наших площадках. Та і в головах у всіх гуло, мов у казанах.

Найдужче страждав Карорі.

— Я хочу їсти,— казав він час від часу.— "Вчителю", дайте мені хліба.

Кінець кінцем "учитель" вирішив одрізати мені й Карорі по скибочці від окрайця, реквізованого з хутряної шапки Карорі.

— Мені мало! — сказав Карорі.

— Треба, щоб хліба вистачило на якнайдовше.

Інші шахтарі з радістю схопили б нашу пайку, але вони поклялися слухатись "учителя" і не ламали клятви.

— Якщо нам не дозволено їсти, то пити, певно, не заборонено? — спитав Компейру.

— Пий, поки не луснеш. Води в нас удосталь.

— Випий хоч усю галерею.

Паже хотів спуститися вниз, але "вчитель" зупинив його.

— Ти обвалиш площадку. Ремі легший і спритніший за тебе. Він спуститься і набере води.

— У що?

— В мій чобіт.

Мені подали чобіт, і я зібрався сповзти вниз.

— Зачекай хвильку,— сказав "учитель",— я подам тобі руку.

— Не бійтеся за мене; якщо навіть я і впаду у воду, нічого страшного не станеться: я вмію плавати.

— Тримайся за мою руку.

Простягаючи мені руку, "учитель" нахилився вперед, і, чи він погано розрахував свій рух, чи, може, тіло його затерпло від сидіння, а може, й вугілля осунулося з-під ніг, але він ковзнув по схилу виробки і шубовснув у темну воду. Лампа, якою він мені присвічував, також зникла під водою. Ми опинилися в густій темряві. Всі ми враз зойкнули він несподіванки й жаху.

На щастя, я вже був готовий до спуску, тож ураз кинувся в воду і за якусь мить був біля "вчителя".

Мандруючи з Віталісом по світах, я навчився плавати й пірнати. У воді я почував себе як риба. Плавати мені було так само легко, як ходити по землі.

Але куди пливти у цій темній бездні? Кидаючись у воду, я про це не подумав. Я думав тільки про те, що "вчитель" може втопитися.

Де його шукати? В який бік простягти руку? Куди пливти?

Аж тут я відчув, що хтось судорожно схопив мене за плече і потяг під воду. Відштовхнувшися ногами, я рвучко випірнув на поверхню. Та рука не відпускала мене.

— Тримайтесь за мене міцніше, "вчителю", піднімайте голову! Ми врятовані.

Врятовані! Ні, ми ще не були врятовані, бо я не знав, у який бік пливти.

Раптом у мене сяйнула думка.

— Гей ви там, відгукніться! — крикнув я.

— Де ти, Ремі?

То обізвався дядько Гаспар. По його голосу я визначив, куди пливти. Треба взяти трошечки вліво.

— Засвітіть лампу.

Майже одразу засвітилося світло. Я вчепився однією рукою за виступ у стіні, а другою під тяг "учителя".

Це було саме вчасно, бо він уже наковтався води і почав задихатись. Я підтримував його голову, щоб вона була над водою, і він став дихати вільніше.

Дядько Гаспар і Карорі нахилилися вперед і простяг-ли нам руки. Паже присвічував лампою. Дядько Гаспар і Карорі схопили "вчителя" за руки й витягли на площадку. Я підштовхував його ззаду.

За мить я й собі видряпався на площадку.

Невдовзі "вчитель" повністю прийшов до тями.

— Підсунься до мене,— сказав він,— я хочу тебе поцілувати. Ти врятував мені життя.

— Ви ще раніше врятували нам життя...

— Та чого там рахуватися! — мовив Карорі, який не любив сентиментів.— Ото біда — мій чобіт потонув, і я й досі хочу пити.

— Хочеш, я розшукаю твого чобота? Але мені не дозволили цього зробити.

— Тоді дайте мені іншого чобота; я принесу води.

— Мені вже не хочеться пити,— сказав Компейру.

— Вип'ємо за здоров'я "вчителя".

І я ще раз зсунувся вниз, але на цей раз повільніше й обережніше.

Я і "вчитель" були мокрі до рубця. Спочатку ми не думали про це, але незабаром відчули, що нам дуже холодно.

— Треба дати Ремі куртку,— сказав "учитель". Ніхто не озвався на цю репліку. Отже, його слова не

зобов'язували нікого зокрема.

— Мені самому холодно,— мовив нарешті Карорі.

— А нам, виходить, жарко після купелі? — спитав "учитель".

— А на якого дідька ви падали в воду?

— Якщо так,— сказав "учитель",— потягнімо жеребок, кому що віддати із свого одягу.

Мені пощастило: я витяг куртку Компейру. Оскільки Компейру був цибатий, його куртка не намокла. Загорнувшись у неї, я швидко зігрівся.

Цей неприємний випадок на якийсь час відвернув нас од думок про трагічність нашого становища. Але незабаром ми згадали, в якій перебуваємо скруті, і розпач знову охопив нас. Безперечно, ці думки більше гнітили моїх товаришів, ніж мене, бо вони не могли спати, а я швидко заснув.

Місце, на якому я ліг, було незручне: я міг сонний впасти у воду. "Вчитель", побачивши це, підклав мені під голову руку. І я спав у нього на руці, як дитина на колінах у матері. Коли я прокидався, він тільки міняв положення своєї занімілої руки і шепотів:

— Спи, хлопчику, не бійся, я тримаю тебе.