Без сім'ї - Сторінка 35

Спи, голубе...

І я знов спокійно засинав.

Час минав. Ми чули рівномірний шум — це опускалися й піднімалися цебри, вичерпуючи воду.

РОЗДІЛ VI. ПОРЯТУНОК

Сидіти, скоцюрбившись на вузеньких площадках, ставало чимдалі важче. Було вирішено розширити площадки, і кожен узявся до роботи. Знову ми заходилися ножами довбати вугілля і відгрібати уламки.

Нам було легше працювати, бо під ногами ми мали надійну опору. Отож ми досить швидко розширили нашу в'язницю. Тепер ми мали можливість лежати, а не сидіти, звісивши ноги. Це було для нас величезне полегшення.

Хоч на які дрібні шматочки ділив "учитель" окраєць хліба Карорі, його вистачило ненадовго. До речі, останню пайку ми з Карорі з'їли вчасно, бо по очах вибійників було видно, які вони голодні: якби при наступному паюванні їм не дали хліба, вони взяли б його силою.

Після цього про хліб більше не було мови. Наскільки ми були балакучими на початку нашого ув'язнення, настільки стали мовчазними тепер. Ми говорили тільки про те, що роблять нагорі для нашого порятунку, і про те, чи довго триватиме наше ув'язнення.

Скільки днів ми гибіємо тут, поховані живцем — два чи шість? Ми дізнаємось про це, як вийдемо на волю. Чи ж вийдемо? Я сумнівався в цьому чимраз більше.

Проте сумнівався не тільки я. Мої товариші також були охоплені сумнівами.

— Мене тішить тільки те,— сказав Вергуну,— що компанія виплачуватиме моїй жінці та дітям пенсію. Принаймні їм не доведеться йти з торбами...

"Учитель" як міг намагався нас підбадьорити.

— Ти не залишишся тут довше, ніж ми всі. Воду вичерпують безперестану. Її рівень падає.

— Де він падає?

— В шахтних колодязях.

— А в галереї?

— Впаде і в ній. Треба зачекати...

— Вергуну,— урвав "учителя" Карорі,— а якщо компанія збанкрутує, то твоя жінка залишиться без жодного сантима.

— Замовч. Компанія не з бідних.

— Так, вона була багатою, бо мала шахту. Але тепер, коли шахта опинилася під водою?.. Хотів би я подивитися на директорів та інженерів...

— А то чому?

— Далебі, вони вже не гнутимуть кирпу...

— Та хіба цебрами вичерпаєш усю воду з шахти?

— Я вже двадцять разів казав вам, що це можливо. Потерпіть трохи.

— Скільки можна терпіти?..

Якщо рятувальні роботи посувалися досить повільно, то вини інженерів та шахтарів у цьому не було.

Хід прорубували безперервно, але працювати було дуже важко. Вугільний пласт, через який прокладали хід, виявився надзвичайно твердим. Шахтарі називають таку породу жилавою.

До того ж, дедалі важче стало провітрювати хід. Вибійники, заглиблюючись під землю, вставляли бляшані труби, шви яких було обмазано гончарною глиною. І хоч потужні ручні вентилятори нагнітали в ці труби свіже повітря, лампи горіли тільки біля отворів

труб.

Усе це неабияк затримувало проходку, і на сьомий день після нашого затоплення було прорубано тільки двадцять метрів.

Цього дня один з вибійників, що заступив товариша і почав рубати вугілля, почув якийсь невиразний шум — наче слабкі удари. Він відклав кайло і приклав вухо до землі. Потім покликав товариша, щоб послухати вдвох. Вони стали дослухатися. За хвилину почули слабкі удари, повторювані через рівні проміжки часу.

Новина блискавично облетіла всіх рятівників. Одні повірили, інші висловлювали сумніви.

Почувши її, інженер кинувся до проходки. Кілька шахтарів подалися слідом за ним.

Інженер став прислухатися, але він був такий схвильований, що нічого не почув.

— Я не чую! — розпачливо вигукнув він.

— Це дух шахти,— сказав один з шахтарів,— він стукає, щоб ввести нас в оману.

Проте двоє вибійників, які перші почули стук, стояли на своєму. Вони твердили, що не могли помилитися. Це були досвідчені робітники, які все життя працювали в шахтах, їхнім словам можна було вірити.

Інженер звелів вийти всім, хто прийшов із ним, а також тим робітникам, що виносили на-гора корзини з уламками вугілля, і залишився тільки з двома робітниками.

Ті вдарили кілька разів кайлами, а потім, затамувавши подих, припали до землі.

За хвилину вони почули у відповідь слабкі, але ритмічні удари.

— Постукайте ще! — наказав інженер.

Вибійники постукали ще раз. У відповідь — ті самі удари. Сумніву більше не було: там живі люди, і їх можна врятувати!..

Ця звістка покотилася містом. До шахти знову збіглася юрба, ще більша і схвильованіша, ніж у день катастрофи. Жінки, діти, матері, батьки поприбігали в своєму жалобному одязі, опромінені надією.

Інженера хотіли розцілувати.

Але він, байдужий до їхньої радості, так само, як раніше до насмішок і погроз, думав тільки про порятунок тих, хто був під землею.

Удари були такі слабкі, що годі було визначити, звідки саме вони долинають. Єдине здавалося певним: шахтарі, які рятувались, перебувають в одному з трьох вибоїв старих виробок. Отже, треба пробивати не один, а три ходи. Згодом, коли стане ясно, де сховалися потерпілі, можна буде покинути два ходи і далі прорубувати один, потрібний.

Тепер до роботи взялися іще з більшим завзяттям. Сусідні шахти прислали своїх найкращих вибійників.

Крім того, з'явилася надія добратися до потерпілих і через стару галерею, бо рівень води в шахтних колодязях неухильно падав.

Коли до нас долинули удари кайл, ми зраділи так само, як і тоді, коли почули брязкіт цебрів у шахтних колодязях.

Ми врятовані! Нам простягають руку допомоги!

А потім надія знову змінилася відчаєм. Із стукоту кайл можна було здогадатися, що вибійники ще дуже далеко від нас — можливо, за двадцять, а то й за тридцять метрів. Скільки треба часу, щоб пройти ці метри? Місяць, тиждень, шість днів? Як можна витримати місяць, тиждень, шість днів? Хто з нас ще житиме через шість днів? Скільки днів ми вже прожили, нічого не ївши?

Тільки "вчитель" намагався бадьоритися, але й він кінець кінцем занепав духом. Крім того, він дуже ослаб.

Пити ми могли досхочу, але їсти в нас було нічого. Голод став таким дошкульним, що ми жували гниле дерево, розмочене у воді.

Карорі, який мучився найдужче, порізав свій чобіт і безупинно жував шматки шкіри.

Наші лампи гасли одна за одною: в них вигоряла олія. Від цього ставало ще моторошніше. Коли олія залишилася тільки в двох лампах, "учитель" сказав, що засвічувати їх будемо в разі крайньої необхідності.

Нас огорнула непроникна темрява. Це було не тільки страшно, а й небезпечно: при найменшому необережному русі ми могли впасти у воду.

Час від часу ми стукали в стіну вибою, щоб дати знати нашим рятівникам, що ми ще живі; ми чули, як їхні кайла безперестану довбають вугілля. Але звуки були слабкі. Це свідчило: вони ще далеко.

Якось я спустився вниз набрати в чобіт води. Мені присвічували лампою. І я побачив, що рівень води став ніби нижчий.

— Вода спадає.

— Та невже?!

І знову надія повернулася до нас. Ми не хотіли гасити лампу, щоб бачити, як спадає вода, та "вчитель" не дозволив.

— Лампи будуть потрібні згодом. У нас ще є тринадцять сірників. Світіть їх по одному, коли вам заманеться. Нас урятують! Наберіться тільки мужності й терпіння.

Лампу погасили. Ми напилися води і протягом до-вгих-довгих годин — а може, й днів — лежали нерухомі. Наше життя підтримували лише глухі удари кайл і рипіння цебрів у шахтних колодязях.

Рятівники наближалися до нас. Але чи встигнуть вони прийти вчасно? Адже ми з кожною хвилиною слабшали тілом і духом. Від дня катастрофи мої товариші не мали й ріски в роті. Та найгірше було те, що ми дихали отруєним повітрям. На щастя, атмосферний тиск зменшувався, а то б ми, напевне, задихнулися.

Удари кайл дедалі гучнішали. Рятівники наближалися.

"Учитель" сказав, що нам уже недовго залишається терпіти, що рятівники вже зовсім близько.

Але ми заперечили:

— Коли б вони були так близько, як ти гадаєш, то ми чули б їхні голоси.

— Вони можуть бути всього за кілька метрів од нас. А що не чути голосів, то це залежить від породи, яку пробивають...

— Або ж од відстані...

Вода весь час спадала, і незабаром ми переконалися, що вона вже не сягає склепіння галереї.

Щось зашкряботіло об сланець. Потім захлюпотіла вода — так, наче в неї падали грудочки вугілля.

Ми засвітили лампу й побачили: униз вздовж вибою біжать пацюки. Як і ми, вони знайшли собі сховище в повітряному ковпаку. А коли вода спала, вони покинули вибій, щоб пошукати їжі. Пацюки добралися аж сюди — отже, вода більше не заповнювала галереї.

Я спустився вниз, щоб подивитись, як швидко спадає вода, і побачив, що простір між водою та склепінням галереї досить значний.

Раптом мені сяйнула думка.

— "Вчителю"! Якщо пацюки біжать у галерею, значить, туди можна пробратися. Тож я підпливу до драбини і буду кричати. Рятівники почують і дістануться до нас швидше, ніж через хід.

— Я забороняю тобі пливти.

— Але ж, "учителю", я плаваю не гірше, ніж ви ходите! Почуваю себе у воді як риба.

— А загазоване повітря?

— Раз пацюки бігають, значить, газу нема. Хіба повітря, яким вони дихають, гірше для нас, ніж для них?

— Пливи, Ремі! — гукнув Паже.— Я подарую тобі свій годинник.

— А ти що скажеш на це, Гаспаре? — спитав "учитель".

— Нічого. Якщо він гадає, що добереться до драбини, хай пливе. Я не маю ніякого права йому перешкоджати.

— А якщо він утопиться?

— А якщо врятується замість умерти тут, лежачи? На хвилину "учитель" замислився. Потім, узявши

мене за руку, сказав:

— У тебе добре серце, хлопчику. Роби, як знаєш. Мені здається, що ти задумав неможливе. Але, буває, і неможливе здійснюється. Обнімімося на прощання.

Я поцілував його і дядька Гаспара. Тоді, скинувши одяг, спустився у воду.

— Гукайте до мене весь час,— попросив я перед тим, як кинутись уплав.— Ваші голоси будуть для мене дороговказом.

Який простір між склепінням галереї і водою? Чи досить він великий, щоб вільно рухатись у ньому? Ось що турбувало мене.

Після кількох змахів руками я збагнув, що пливти зможу, але дуже повільно, а то вдарюся. Що чекає мене попереду: визволення чи смерть?

Я оглянувся і побачив світло лампи, що відбивалося в темній воді. Ось мій маяк...

— Як ти там? — гукнув "учитель".

— Добре.

Я обережно поплив далі.

З нашого вибою нелегко було добратися до драбини, не заблукавши, бо я знав: десь тут галереї сходяться докупи. А як орієнтуватися в темряві? Стіни і склепіння галереї — ненадійний орієнтир. Проте під ногами в мене — рейки. Пливучи вздовж них, я, напевно, дістануся до драбини.

Вряди-годи я опускав ноги і, намацавши залізні штаби, знову випростувався й поволі плив далі.