Без сім'ї - Сторінка 36

Піді мною рейки, позад мене — голоси товаришів. Ні, я не заблудився.

Голоси слабшали, а рипіння цебрів гучнішало. Значить, я просуваюся вперед. Нарешті я побачу денне світло! І мої товариші будуть урятовані з моєю допомогою. Це додавало мені снаги.

Пливучи серединою галереї, я тільки те й робив, що опускав ногу та торкався рейок. І ось, вкотре опустивши ногу, я не намацав їх. Я пірнув, щоб помацати руками. Нема!.. Поплиер від одної стінки галереї до другої. Немає рейок!

Я заблудився!

На якийсь час я застиг на місці, щоб обдумати становище. Голоси товаришів долинали до мене ледве чутно.

Я набрав повні груди повітря і пірнув ще раз, але знову марно. Рейок не було.

Очевидно, я непомітно заплив не в ту галерею...

Треба повертатися назад.

Але куди? Мої товариші більше не кричали або, точніше, я їх не чув. Мене охопив страх. В який бік пливти? Невже мені кінець? Невже я не виберуся з цієї темряви, з цієї крижаної води, з-під цього важенного склепіння?

Раптом до мене знову долинули голоси.

Яке щастя! Тепер я знаю, куди повертати!..

Я поплив назад. Пропливши трохи, я знову пірнув і намацав рейки. Ага, тут розгалуження. Я став шукати поворотний круг — і не знайшов. Став шукати виходи з галереї, плив у один бік, плив у інший — скрізь наштовхувався на стіни. Де ж рейки?

Я заходився їх промацувати. Раптом вони зникли. Я зрозумів — вода, ринувши в шахту, зірвала й поперевертала рейки. Отже, мені нема по чому орієнтуватися.

Треба повертатися назад.

Дорогу я вже знав. Я поплив швидко, щоб скоріше дістатися до вибою. Голоси товаришів указували мені напрям.

Незабаром я був уже біля вибою і крикнув:

— Я не знайшов виходу!

— То байдуже,— відповів мені "вчитель".— Рятівники вже близько. Вони чують нас, а ми — їх. Незабаром зможемо розмовляти.

Я швидко видряпався у вибій і прислухався.

Справді, кайла цюкали зовсім близько. Долинали й голоси рятівників — негучні, але досить виразні.

Трохи опам'ятавшися, я відчув, що дуже змерз. А що теплого одягу в нас не було, то мене закопали по шию у вугільну потеруху, яка завжди зберігає тепло. Дядько Гаспар і "вчитель" притулились до мене. Я розповів їм про те, як загубив рейки.

— Ти наважився пірнати?

— Чом би й ні? Жаль тільки, що не знайшов рейок. Але, як сказав "учитель", тепер це було байдуже. Нас

визволять або через галерею, або через пробитий хід.

Голоси ставали дедалі виразнішими. А незабаром ми почули повільні слова:

— Скільки вас?

Серед нас усіх найгучніший голос був у дядька Гаспара. Отож він відповів:

— Семеро.

Запала мовчанка. Мабуть, вони сподівалися, що нас багато більше.

— Поспішайте! — гукнув дядько Гаспар.— Ми ледь живі.

— Ваші імена?

Дядько Гаспар назвав усіх.

Для тих, хто чекав нагорі, був найтрагічніший момент. Коли дізналися, що з нами незабаром можна буде розмовляти, поприбігали всі родичі й друзі шахтарів, які не вийшли з шахти після затоплення; солдати насилу стримували їх біля входу в галерею.

Коли інженер оголосив, що нас тільки семеро, людей охопив розпач. Але разом з тим у кожного жевріла надія, що серед цих сімох є той, на кого вони чекають.

Інженер повторив наші імена.

Сто двадцять матерів і жінок були нагорі. І тільки четверо з них почули щасливу звістку. А решта... Скільки горя, скільки сліз!.. Ми теж думали про те, чи врятувався ще хтось, крім нас.

— Скільки всього врятувалося? — спитав дядько Гаспар.

Ніхто не відповів.

— Спитай, де Маріус,— сказав Паже.

Дядько Гаспар спитав знову, але відповіді не було.

— Вони не почули.

— Ні, їм просто нічого відповісти.

— Скільки днів ми тут сидимо? — спитав я.

— Чотирнадцять.

— Чотирнадцять днів! А ми гадали, що минуло п'ять, щонайбільше шість днів...

— Вам уже недовго залишилось пробути у вашій в'язниці. Будьте мужні! Не треба більше розмовляти. Це затримує роботу. Потерпіть іще кілька годин.

Ці години були найдовшими за все наше ув'язнення. Кожен удар кайла здавався нам останнім. Та за цим ударом лунав другий, за другим третій — і так без кінця...

Час від часу до нас озивалися:

— Ви дуже голодні?

— Так, дуже.

— Можете ще трохи потерпіти? Якщо ви надто ослабли, ми просвердлимо отвір, спустимо вам бульйону, але це затримає ваше визволення. Якщо можете, то потерпіть. Швидше будете на волі.

— Ми потерпимо. Але благаємо вас — поспішайте. Вичерпування води цебрами також не припинялося

ні на мить. Рівень води неухильно нижчав.

— Скажи їм, що вода спадає,— сказав "учитель".

— Ми це знаємо. Хоч через наш хід, хоч через галерею — ми все одно дістанемося до вас.

Удари кайл стали не такими сильними. Мабуть, сподівалися пробити отвір, але побоювалися обвалу землі. Адже ми могли покалічитися або й загинути.

"Учитель" застеріг нас, що слід також боятися повітряного поштовху. Як тільки отвір буде пробито, повітря прорветься крізь нього з силою гарматного пострілу.

Дивна річ: чим швидше наближався час нашого визволення, тим більше ми слабшали. Я не міг навіть підвестися, навіть піднести руку. Мене трусило, хоч холоду я не відчував.

Нарешті від стелі відкололося кілька великих шматків вугілля. Нас засліпило світло ламп. Отвір був пробитий!

За мить запала темрява. Потужний струмінь повітря погасив лампи.

— Не бійтеся! Зараз ми знову засвітимо лампи. Почекайте трошки.

Чекати! Знову чекати!

Аж тут почувся сильний сплеск води в галереї. Обернувшись, я побачив яскраве світло, що наближалося до нас.

— Тримайтеся! Тримайтеся!

Крізь отвір нам простягали руки; водночас до нас підходили знизу.

На чолі рятувальної команди йшов інженер. Він першим піднявся у виробку. Я не встиг вимовити й слова, як він схопив мене на руки.

Це було саме вчасно, бо я вже зовсім знемігся. Однак пам'ятаю, як мене несли, а потім закутали в ковдру.

Я заплющив очі, але трохи згодом мене щось наче осліпило; я знову їх розплющив.

Ми були на свіжому повітрі. Це світло дня засліпило мене. Раптом щось біле кинулося до мене. Капі! Він скочив на руки інженера і став лизати мені обличчя. Водночас я почув, що хтось узяв мене за праву руку й поцілував.

— Ремі! — озвався тихий голос. То був Маттіа.

Я поглянув навколо себе і побачив величезну юрбу. Люди мовчали, бо їм наказано не хвилювати нас криками. Але їхні погляди говорили більше, ніж слова.

До мене простяглися десятки рук, але інженер, гордий і щасливий, сам поніс мене до контори, де для нас були приготовлені ліжка.

Через два дні я вже гуляв вулицями Варса з Маттіа, Алексісом і Капі. Люди зупинялися, щоб подивитися на мене. Деякі підходили і з сльозами на очах тиснули мені руку.

А деякі з людей відверталися. Вони були в жалобі. Я знав: це родичі загиблих.

Були й такі, що запрошували мене на обід або в кав'ярню.

— Розкажеш нам усе, що з тобою було,— говорили вони.

Я дякував їм і відмовлявся. Не хотілося розповідати про свої тяжкі пригоди людям байдужим, які гадали, що відплатять мені за це обідом...

До того ж, я більше любив слухати, ніж розповідати. Отож я слухав Алексіса, Маттіа. Вони розповідали мені, що діялося тут, у Варсі, в той час, як ми були під землею.

— Як тільки я, було, подумаю, що ти загинув через мене,— говорив Алексіс,— у мене терпли руки й ноги. Я був певен, що ти помер...

— А я не вірив, що ти загинув! — казав Маттіа.— Я не знав, чи вийдеш ти живим із шахти, чи доберуться до вас вчасно і встигнуть врятувати, але я не вірив, що ти потонув. І я був певен: якщо рятувальні роботи посуватимуться досить швидко, то тебе неодмінно знайдуть. Отож, поки Алексіс оплакував тебе, я підбадьорював себе словами: "Він не загинув!" І я питав усіх: "Скільки днів людина може прожити не ївши? Чи довго вичерпуватимуть воду? Коли продовбають хід до старих виробок?" Але ніхто не відповідав так, як мені хотілося. Коли вас спитали, як вас звати, і коли я почув твоє ім'я, то впав на землю і заплакав...

Я був дуже гордий з того, що Маттіа так вірив у мене і не хотів навіть подумати про те, що я помер.

РОЗДІЛ VII. УРОК МУЗИКИ

На шахті у мене тепер з'явилися друзі. Спільні тривоги, горе й страждання єднають серця.

Дядько Гаспар і особливо "вчитель" полюбили мене як рідного сина. Інженер, дарма що не ділив з нами ув'язнення, теж прив'язався до мене, як до дитини, що її врятував од смерті. Він запросив мене до себе, познайомив зі своєю донькою.

Всі хотіли, щоб я залишився жити у Варсі.

— Я знайду тобі вибійника,— казав дядько Гаспар,— і ми більше не розлучимось.

— Якщо хочеш працювати в конторі,— пропонував інженер,— я знайду тобі місце.

Але мені не подобалось працювати під землею. Я любив світ широкий і вільне життя...

Маттіа весь час був похмурий і стурбований. Я питав, що з ним, але він відповідав, що він такий, як завжди. І коли я сказав, що ми через три дні йдемо звідси, Маттіа кинувся мені на шию і признався, чому був такий зажурений.

— То ти не покинеш мене? — вигукнув мій друг. Замість відповіді я дав йому доброго стусана — щоб

знав, як сумніватися в мені, а ще, мабуть, тому, що хотів приховати почуття, які охопили мене після цього свідчення найщирішої приязні з боку Маттіа.

Маттіа міг прожити і без мене, міг заробити собі на життя. Він мав неабиякий хист до гри на музичних інструментах, до співу, танців; мав він і акторський талант. До того ж, своєю усмішкою, лагідним поглядом, своїм відкритим обличчям він зворушував навіть най-черствіші серця. За той час, що я працював у шахті відкатником, а він мандрував із Капі по околицях, Маттіа заробив вісімнадцять франків — немалі гроші.

Сто двадцять вісім уже зароблених нами франків і вісімнадцять франків Маттіа складали разом сто сорок шість франків. Нам бракувало тільки чотирьох франків, щоб купити корову матінці Барберен.

Хоч я й відмовився працювати в шахті, Варе я покидав із щемом у серці. Мені не хотілося розлучатися з Алексісом, дядьком Гаспаром і 4вчителем". Але така вже була моя доля — покидати тих, кого я любив і хто любив мене...

Вперед!

Арфа через плече, торба на спині — і ось ми знову простуємо по дорозі. Щасливий Капі качається в пилюці.

Як гарно йти по второваній дорозі, на якій відлунює кожний твій крок! Яке сліпуче сонце! Які чудові дерева!

Перед тим, як вирушити, я і Маттіа довгенько обмірковували наш маршрут. Я навчив Маттіа читати карту, і він уже не дивувався, що віддалі між містами, які треба відміряти ногами, набагато довші від віддалей на карті, що ми їх промірювали пальцем.