Білі ночі - Сторінка 10

- Федір Достоєвський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То зупинялися і довго розмовляли на одному місці, то знов рушали ходити й заходили бозна-куди, і знову сміх, знову сльози... То Настенька раптом захоче додому, я не смію затримувати і схочу провести її до самого дому; ми рушаємо йти і раптом за чверть години знаходимо себе на набережній біля нашої лавки. То вона зітхне, і знов слізка набіжить на очі; я злякаюсь, похолону... Але вона тут же тисне мою руку і тягне мене знову ходити, балакати, розмовляти...

— Час тепер, час мені додому; я гадаю, дуже пізно,— сказала нарешті Настенька,— годі нам так пустувати!

— Авжеж, Настенько, тільки я вже тепер не засну; я додому не піду.

— Я теж, здається, не засну; тільки ви проведіть мене...

— Неодмінно!

— Але тепер уже ми неодмінно дійдемо до квартири.

— Неодмінно, неодмінно...

— Слово честі?.. Бо треба ж колись повернутися додому!

— Слово честі,— відповів я сміючись.

— Ну, ходімо!

— Ходімо!

— Подивіться на небо, Настенько, подивіться! Завтра буде чудовий день; яке блакитне небо, який місяць! Подивіться: оця ось жовта хмара тепер засуває його, дивіться, дивіться!.. Ні, вона проминула його. Дивіться ж, дивіться!..

Та Настенька не дивилась на хмару, вона стояла мовчки, мов укопана; за хвилину вона стала якось боязко, тісно пригортатися до мене. Рука її затремтіла в моїй руці; я поглянув на неї... Вона сперлася на мене ще дужче. ;

В цю хвилину повз нас пройшов молодий чоловік. Він раптом зупинився, пильно, подивився на нас і потім знову ступив кілька кроків. Серце в мені затремтіло...

— Настенько,— мовив я стиха,— хто це, Настенько?

— Це він! — відповіла вона пошепки, ще ближче, ще тремтливіше пригортаючись до мене... Я ледве встояв "на ногах.

— Настенько! Настенько! Це ти! — почувся голос за нами, і ту ж мить молодий чоловік ступив до нас кілька кроків...

Боже, який крик! Як вона здригнулась! Як вона вирвалася з рук моїх і пурхнула устріч до нього!.. Я стояв і дивився на них, як убитий. Але вона ледве простягла йому руку, ледве кинулася в його обійми, як раптом знов обернулася до мене, опинилася біля мене, мов вітер, моз блискавка, і, перше ніж устиг я отямитися, обхопила мою шию обома руками й міцно, палко поцілувала мене. Потім, не мовивши до мене й слова, кинулася знов до нього, взяла його за руки й потягла його за собою.

Я довго стояв і дивився їм услід... Нарешті обоє вони зникли з моїх очей.

Ранок

Мої ночі скінчилися ранком. День був негарний. Ішов дощ і журливо стукав у мої шибки; в кімнатці було темно, надворі хмурно. Голова мені боліла й паморочилась; гарячка прокрадалася по моїх членах.

— Лист до тебе, батечку, з міської пошти поштар приніс,— промовила надо мною Мотрона.

— Лист! Від кого? — закричав я, схоплюючись із стільця.

— А не відаю,-батечку, подивись, може, там і написано від кого.

Я зламав печатку. Це від неї!

"О, простіть, простіть мене! — писала мені Настенька.— Навколішках благаю вас, простіть мене! Я обдурила і вас, і себе. Це був сон, примара... Я змучилася за вас сьогодні; простіть, простіть мене!.. — Не винуватьте мене, бо я нічим не змінилася перед вами; я сказала, що любитиму вас, я й тепер вас люблю, більше ніж люблю. О боже! якби я могла любити вас обох разом! О, якби ви були він!"

"О, якби він були ви!" — пролетіло в МОЇЙ ГОЛОВІ, Я згадав твої жхлова, Настенько!

"Бог бачить, що я тепер для вас зробила б! Я знаю, що вам важко й сумно. Я образила вас, але ви знаєте — чи ж довго пам'ятаєш образу, коли любиш. А ви мене любите!

ДякуюЕ так! дякую вам за цю любов. Бо в пам'яті моїй, воиа відбилась, як солодкий сон, котрий довго пам'ятаєш, прокинувшись; бо я довіку пам'ятатиму ту мить, коли ви так по-братньому відкрили мені своє серце і так великодушно прийняли в дар моє, вбите, щоб його берегти, леліяти, вилікувати його... Якщо ви простите мене, то пам'ять про вас буде піднесена в мені вічним, вдячним почуттям до вас, яке ніколи не згладиться з душі моєї... Я берегтиму цю пам'ять, буду вірна їй, не зраджу її, не зраджу свого серця: воно занадто постійне. Воно ще вчора так хутко повернулося до того, кому належало навіки.

Ми зустрінемося, ви прийдете до нас, ви нас не покинете, ви будете вічно другом, братом моїм... І коли ви побачите мене, ви простягнете мені руку... так? ви простягнете мені її, ви простили мене, правда ж? Ви мене любите, як і досі?

О, любіть мене, не залишайте мене, бо я вас так люблю цієї хвилини, бо я гідна любові вашої, бо я заслужу її... друже мій любий! На тому тижні я виходжу за нього. Він повернувся закоханий, він ніколи не забував про мене... Ви не розгнівайтесь за те, що я про нього написала. Я-бо хочу прийти до вас разом із ним; ви його полюбите, правда ж?..

Простіть нас, пам'ятайте й любіть вашу

Настеньку".

Я довго перечитував цього листа; сльози просилися з очей моїх. Нарешті він випав у мене з рук, і я затулив обличчя.

— Голубе мій! — озвалася Мотрона.

— Чого, стара?

— А я павутиння все з стелі змела; тепер хоч женись, гостей клич, то впору...

Я подивився на Мотрону... Це була ще бадьора, молода старуха, але, не знаю чому, вона раптом уявилася мені із згаслим поглядом, зі зморшками на обличчі, згорблена, старезна... Не знаю чому, мені раптом уявилося, що кімната моя постаріла, як і Мотрона. Стіни й підло-

га вилиняли, все потьмяніло, павутиння розвелося ще більше. Не знаю чому, коли я глянув у вікно, мені здалося, що будинок насупроти теж .постарів і потьмянів, що штукатурка на колонах облупилась і обсипалась, що карнизи почорніли й потріскалися 5 стіни темно-жовтого яскравого кольору стали строкатими...

Чи то промінь сонця, виглянувши раптом з-за хмари, знову сховався під дощову хмарину, і все знов потьмяніло в очах моїх; а чи, може, перед мене майнула так непривітно й сумно вся перспектива мого майбутнього, і я побачив себе такого, як я тепер, рівно за п'ятнадцять років, постарілим, у тій самій кімнаті, таким же самотнім, з тією ж самою Мотроною, котра нітрохи не порозумнішала за всі ці роки.

Але щоб я пам'ятав образу мою, Настенько! Щоб я нагнав темну хмарку на твоє ясне, безтурботне щастя, щоб я, гірко попрікнувши, нагнав тугу на твоє серце, уразив його таємною гризотою й змусив його тоскно битися в хвилину блаженства, щоб я зім'яв бодай один з цих ніжних квітів, що ти вплела в свої чорні кучері, коли пішла разом із ним до вівтаря... О, ніколи, ніколи! Нехай буде ясне твоє небо, нехай буде світла й безтурботна мила усмішка твоя, нехай будеш ти благословенна за хвилину блаженства й щастя, яке ти дала іншому, самотньому, вдячному серцю!

Боже мій! Ціла хвилина блаженства! Та хіба цього мало бодай і на все життя людське?..