Білі ночі - Сторінка 9

- Федір Достоєвський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ім'ям того, що вам тепер завдає страждань, заздалегідь благаю вас, простіть мене!..

— Ну, що, що? — питала вона, переставши плакати й пильно дивлячись на мене, тоді як чудна цікавість блищала в її здивованих оченятах.— Що з вами?

— Це химерно, але я люблю вас, Настенько! Ось що! Ну, тепер усе сказано! — промовив я, махнувши рукою.— Тепер ви побачите, чи можете так говорити до мене, як допіру говорили, чи можете ви, врешті, слухати те, що я вам казатиму...

— Ну, що ж, що ж? — перебила Настенька.— Що ж з • цього? Ну, я давно знала, що ви мене любите, та тільки мені все здавалося, що ви мене так, просто, як-небудь любите... Ой боже мій, боже мій!

— Спочатку було просто, Настенько, а тепер, тепер... я так само, як ви, коли ви прийшли тоді до нього з вашим вузликом. Гірше, ніж як ви, Настенько, бо він тоді нікого не кохав, а ви кохаєте.

— Що це ви мені кажете! Я, врешті, вас зовсім не розумію. Але слухайте, навіщо ж це, тобто не навіщо, а чому ж це ви так, і так раптом... Боже! Я кажу дурниці! Але ви...

І Настенька зовсім зніяковіла. Щоки її спалахнули; вона опустила очі.

— Що ж діяти, Настенько, що ж мені діяти! Я винен, я зловжив.., Але ж ні, ні, не винен я, Настенько; я це чую, відчуваю, бо моє серце мені каже, що я правий, бо я нічим не можу вас скривдити, нічим образити! Я був друг вам: ну, ось я й тепер друг; я нічого не зраджував. Ось у мене тепер сльози течуть, Настенько. Нехай вони течуть, нехай течуть — вони нікому не заважають. Вони висхнуть, Настенько...

— Та сядьте ж, сядьте,— мовила вона, саджаючи мене на лавку,— ох, боже мій!

— Ні! Я не сяду, Настенько; я вже більше не можу бут^и тут, ви вже мене більше не можете бачити; я все скажу й піду. Я тільки хочу сказати, що ви ніколи б не знали, що я вас люблю. Я б зберіг свою таємницю. Я б не став мучити вас тепер, цієї хвилини, моїм егоїзмом. Ні! Але я не міг тепер витерпіти; ви самі заговорили про це, ви винні, ви в усьому винні, а я не винен. Ви не можете прогнати мене від себе...

— Та ні ж, ні, я не відганяю вас, ні! — казала На-стенька, ховаючи, як тільки могла, своє збентеження, бідненька.

' — Ви мене не женете? Ні! А я сам був хотів тікати від вас. Я й піду, тільки я все скажу спершу, бо коли ви тут говорили, я не міг усидіти, коли ви тут плакали, коли ви мучилися тому, ну тому (я вже назву це, Настенько), тому, що вас відкидають, тому, що відштовхнули ваше кохання, я відчув, що в моєму серці стільки любові для вас, Настенько, стільки любові!.. І мені стало так гірко, що я не можу допомогти вам цією любов'ю... що серце розірвалося, і я, я — не міг мовчати, я мусив говорити, Настенько, я повинен був говорити!..

— Так, так! Говоріть мені, говоріть до мене так! — сказала Настенька з незбагненним рухом.— Вам, може, дивно, що я з вами так говорю, але... говоріть! Я вам потім скажу! Я вам усе розкажу!

— Вам шкода мене, Настенько; вам просто шкода мене, друзятко моє! Що вже пропало, те пропало! Що вже сказано, того не вернеш! Правда? Ну, то ви тепер знаєте все. Ну, ось це відправна точка. Ну, гаразд! Тепер усе це дуже добре; тільки послухайте. Коли ви сиділи й плакали, я сам собі думав (ох, дайте мені сказати, що я думав!), я думав, що (ну, вже цього, звичайно, не може бути, Настенько), я думав, що ви., я думав, що ви якось там... ну, якимсь зовсім стороннім побитом, більш уже його не кохаєте. Тоді — я це й учора й позавчора вже думав, Настенько,— тоді я зробив би так, я неодмінно зробив би так, що ви б мене полюбили: ви ж бо сказали, ви ж самі казали, Настенько, що ви мене майже зовсім уже полюбили. Ну, що ж далі? Ну ось сливе й усе, що я хотів сказати; лишається; додати тільки, що було б тоді, коли б ви мене полюбили, тільки це, та й годі! Слухайте ж, друже мій,— бо все-таки ви друг мій,— я, звісно, людина проста, бідна, така незначна, тільки не в тому річ (я все якось не про те кажу, це від збентеження, Настенько), а тільки я б вас так любив, так любив, що коли б ви ще кохали його та й далі кохали того, котрого я не знаю, то все-таки не помітили б, що моя любов якось там для вас важка.-Ви б тільки чули, ви б тільки почували кожну мить, що біля вас б'ється вдячне, вдячне серце, гаряче серце, котре за вас... Ох, Настенько, Настенько! Що ви зо мною зробили!..

— Не плачте ж, я не хочу, щоб ви плакали,— мовила Настенька, хутко підводячись з лавки,— ходімо, встаньте, ходімо зо мною, не плачте ж, не плачте,— казала вона, утираючи мої сльози своєю хусткою,— ну, ходімо тепер; я вам, може, скажу щось... Та вже коли тепер він покинув мене, коли він забув мене, хоч я ще й кохаю його (не хочу вас обманювати)... але, слухайте, відповідайте мені. Коли б я, наприклад, вас покохала, тобто коли б я тільки... Ох, друже мій, друже мій! Як подумаю я, як подумаю, що я вас ображала тоді, що сміялася з вашого кохання, коли хвалила вас за те, що ви не закохались!.. О боже! Та як же я цього не передбачила, як я не передбачила, як я була така дурна, але... ну, ну, я зважилась, я все скажу...

— Послухайте, Настенько, знаєте що? Я піду від вас, ось що! Просто я вас тільки мучу. Ось у вас тепер докори совісті за те, що ви насміхалися, а я не хочу, так, не хочу, щоб ви, крім вашого горя... я, звичайно, винен, Настенько, але прощайте!

— Стійте, вислухайте мене: ви можете ждати?

— Чого ждати, як?

— Я його кохаю; але це мине, це повинно минути, це не може не минути; вже минає, я чую... Як знати, може, сьогодні ж скінчиться, бо я його ненавиджу, бо він з мене насміявся, тоді як ви тут плакали разом зо мною, тим-то ви не відкинули б мене, як він, бо ви любите, а він не любив мене, бо я вас, зрештою, люблю сама... так, люблю! люблю, як ви мене любите; я ж сама вам це перше ще сказала, ви самі чули,— тому люблю, що ви кращий за нього, тому, що ви благородніший за нього, тому, тому, що він...

Бідолашна так хвилювалася, що не скінчила, поклала свою голову мені на плече, потім на груди й гірко заплакала. Я втішав, умовляв її, та вона не могла перестати; вона все тисла мені руку й казала поміж риданнями: "Почекайте, почекайте; я ось зараз перестану! Я хочу вам сказати... ви не думайте, щоб ці сльози — це так, від слабості, почекайте, поки мине..." Нарешті вона перестала, втерла сльози, і ми знову пішли. Я хотів був говорити, але вона довго ще все просила мене почекати. Ми замовкли... Нарешті вона набралася духу й пбчала говорити...

— Ось що,— почала вона слабким і тремтячим голосом, в' якому, проте, раптом забриніло щось таке, що загналося мені просто в серце й солодко занило в ньому,— не думайте, що я така мінлива й легковажна, не думайте, що я можу так легко й скоро забути й зрадити... Я цілий рік його кохала і богом присягаюсь, що ніколи, ніколи навіть думкою не була йому невірна. Він знехтував це; він насміявся з мене,— бог з ним! Але він уразив мене й образив моє серце. Я — я не люблю його, бо я можу любити тільки те, що великодушне, що розуміє мене, що благородне; бо я сама така, і він невартий мене — ну, бог з ним! Він краще зробив, ніж коли б я потім обманулась у своїх сподіваннях і дізналася, хто він такий... Ну, все! Але звідки знати, добрий друже мій,— вела вона далі, тиснучи мені руку,— звідки знати, може, і все кохання моє було обман почуттів, уяви, може, почалось воно пустощами, дурницями, тому, що я була під наглядом у бабусі? Може, я повинна кохати іншого, а не його, не таку людину, іншого, котрий пожалів би мене і, і... Ну, лишімо, лишімо це,— перебила себе Настенька, задихаючись від хвилювання,— я вам хотіла тільки сказати... я вам хотіла сказати: коли, невважаючи на те, що я кохаю його (ні, кохала його), коли, невважаючи на це, ви ще скажете... коли ви почуваєте, що ваше коханий таке велике, що може, врешті, витіснити з мого серця попереднє... коли ви схочете зглянутися на мене, коли ви не схочете покинути мене саму в моїй долі, без утіхи, без надії, коли ви схочете кохати мене завжди, як кохаєте мене тепер, то присягаюся, що вдячність... що кохання моє буде, врешті, гідне вашого кохання... Чи візьмете ви тепер мою руку?

— Настенько,— закричав я, задихаючись від ридань,— Настенько!.. О Настенько!..

— Ну, годі, годі! Ну, тепер зовсім годі!—заговорила вона, ледве пересилюючи себе.— Ну, тепер уже все сказано, правда ж? Так? Ну й ви щасливі, і я щаслива; ні слова ж про це більше; почекайте} пожалійте мене... Говоріть про щось інше, бога ради!..

— Так, Настенько, так! Годі про це, тепер я щасливий, я... Ну, Настенько, ну, заговорімо про інше, мерщій, мерщій заговорімо; так! я готовий.!.

І ми не знали, що казати, ми сміялися, ми плакали, ми вимовляли тисячі слів без зв'язку й думки; ми то ходили тротуаром, то раптом поверталися назад і починали переходити через вулицю; потім зупинялися і знов переходили на набережну; ми були як діти...

— Я тепер живу сам, Настенько,— починав я,— а завтра... Ну, звичайно, я, знаєте, Настенько, бідний, у мене всього тисяча двісті, та це нічого...

— Звісно, ні, а в бабусі пенсіон; то вона нам не стане на заваді. Треба взяти бабусю.

— Звичайно, треба взяти бабусю... Тільки от Мот-рона...

— Ой, та й у нас теж Фекла!

— Мотрона добра, одна тільки вада: в неї нема уяви, Настенько, ніякісінької уяви; та це нічого!..

-г— Байдуже; обидві вони можуть бути разом; тільки ви завтра до нас переїздіть.

— Як це? До вас! Добре, я готовий...

— Авжеж, ви найміть у нас. У нас, там, нагорі, мезонін; він порожній; пожилиця була, старенька, дворянка, вона виїхала, а бабуся, я знаю, хоче молодого чоловіка пустити; я кажу: "Навіщо ж молодого чоловіка?" А вона каже: "Та так, я вже стара, а тільки ти не подумай, Настенько, що я за нього тебе хочу заміж висватати". Я й догадалась, що це для того...

— Ой Настенько!..

І ми обоє засміялись.

— Ну, годі ж, годі. А де ви живете? Я й забула.

— Там біля —ського мосту, в будинку Баранникова.

— Це такий великий будинок?

— Еге, такий великий будинок.

— О знаю, гарний будинок; тільки ви, знаєте, киньте його й переїздіть до нас швидше...

— Завтра ж, Настенько, завтра ж; я там трошки винен за-квартиру, та це нічого... Я незабаром одержу платню...

— А знаєте, я, може, уроки даватиму; сама вивчусь і даватиму уроки...

— Ну от і чудово... А я незабаром нагороду одержу, Настенько...

— То от ви завтра й будете мій пожилець...

^ — Еге, і ми поїдемо на "Севільського цирульника", бо його тепер зхову дадуть скоро.

— Авжеж, поїдемо,— сказала, сміючись, Настенька,— ні, краще ми слухатимемо не "Цирульника", а щось інше...

— Ну, добре, щось інше; звичайно, це буде краще, а то я не подумав...

Кажучи це, ми обоє ходили мов у чаду, тумані, мов самі не знали, що з нами діється.