Більярд о пів на десяту - Сторінка 14

Добру, зручну білизну за системою доктора Ламана".

Час було починати танок.

Я перетнув трамвайну колію, поминув готель "Принц Генріх", пройшов по Модестгасе й зупинився перед кав'ярнею "Кронер". На мить я завагався. У скляних дверях, запнутих зсередини зеленим шовком, я побачив своє віддзеркалення: тендітний, майже дрібної будови юнак, що скидався чи то на молодого рабина, чи то на людину богеми, чорнявий, у чорному костюмі юнак, що чимось невловимим нагадував селюка. Я ще раз засміявся й відчинив двері. Офіціанти в зелених фартухах, чорних жилетах і білих сорочках із білими краватками саме ставили на столики вази з білими гвоздиками й підсовували на місце оправлені в зелену шкіру меню. Двоє дівчат, одна рожевощока й білява, а друга бліда й чорнява, викладали в кухонному буфеті кекси, цілі стоси бісквітів, поновлювали візерунки з крему, вишаровували до блиску срібні лопатки для тортів. У кав'ярні ще не було жодного відвідувача, всюди панувала чистота, як у лікарні перед обходом головного лікаря, офіціанти виконували свій балет, у якому я легким кроком протанцював своє сольне па. Статисти й лаштунки були до моїх послуг. Статисти були чудово вимуштровані, мені подобалося, як ці три офіціанти переходили від столика до столика й добре розрахованими порухами ставили сільничку, вазу з квітками, ледь поправляли меню, яке, видно, мало лежати під певним кутом до сільнички, ставили білі як сніг порцелянові попільнички з золотими берегами. Гарний танок, він мені подобався, приємно вражав мене, оце-то місто, куди тим провінційним закутням, у яких я досі жив.

Я пройшов у найдальший лівий куток зали, кинув капелюха на стілець, поклав поряд блокнот та коробочку з олівцями й сів. Офіціанти верталися від кухні, нечутно штовхаючи поперед себе столики на колесах,— тепер вони розставляли ріжки з підливою і вішали держаки для газет. Я розгорнув свій блокнот і прочитав — укотре вже? — вирізку з газети, яку наліпив із внутрішнього боку обкладинки: "Відкритий конкурс на побудову бенедиктинського абатства в долині річки Кіси між хуторами Штелінгерова Печера й Герлінгове Сідло, приблизно за два кілометри від села Кіслінген. Кожен архітектор, що вважає себе здатним здійснити цю будову, може взяти участь у конкурсі. Документацію можна отримати за 50 (п'ятдесят) марок у нотаріальній конторі доктора Кільба, Модестгасе, 8. Останній термін подання проекту — понеділок ЗО вересня 1907 року, 12 година дня".

Я лазив між купами цементу і стосами нової цегли, перевіряв, чи добре вона випалена, оглядав цілі гори базальтового каміння, бо вирішив облицювати ним двері й вікна. Холоші штанів у мене були заляпані болотом, а піджак — забризканий вапном, у бараках на будові лунали сердиті слова. Ще й досі не привезли мозаїчних плиток для зображення ягняти божого над головним входом? Крик, сварка. Кредит то закривали, то відкривали, у четвер після обіду перед моєю конторою десятники ставали в чергу, бо в п'ятницю треба було видавати платню робітникам. А ввечері я, геть виснажений, сідав у Кіслінгені в надто напалений вагон пасажирського поїзда, опускався на м'яке сидіння в купе другого класу, і поїзд віз мене через глухі села з нескінченними буряковими ланами. Кондуктор заспаним голосом вигукував назви станцій: Денклінген, Додрінген, Кольбінген, Шаклінген, на вантажних платформах лежали напоготові цілі гори буряків, сірі в темряві, наче гори черепів, а поїзд їхав далі через глухі села й бурякові лани, самі бурякові лани. На привокзальному майдані я падав на сидіння брички, що везла мене додому, а вдома падав в обійми дружини, яка цілувала мене, ніжно проводила рукою по моїх перевтомлених очах і гордо — по слідах вапна на рукавах мого піджака. Після кави я лежав, поклавши голову їй на коліна, курив омріяну сигару за шістдесят пфенігів і розповідав про мулярів, що лаються з будь-якого приводу. їх треба розуміти, вони не лихі, тільки грубуваті й трохи червоні за своїми поглядами, але я вмію з ними ладнати, їм треба часом поставити ящик пива й підкинути кілька жартів нижньонімецьким діалектом, але ні в якому разі не чіплятися до них, а то вони можуть перевернути тобі під ноги ціле корито розчину, як колись уповноваженому архієпископа в справах будівництва, або впустити з риштування колоду, як тоді, коли до нас приїздив архітектор з урядового нагляду: величезна колода гепнула просто перед ним.

— Думаєш, я не знаю, люба, що я залежу від них, а не вони від мене, бо тепер усюди будують? І, звичайно, вони червоні, чому б їм не бути червоними? Головне, що вони мурують, допомагають мені вкластися в термін. Підморгну їм, коли підіймаюся на риштування з черговою комісією, і вони роблять дива.

— Доброго ранку, пане. Вам сніданок?

— Так, будь ласка,— відповів я й похитав головою, коли офіціант підсунув меню. Я підняв олівця і, помахуючи ним за кожним словом, чітко перерахував складники свого сніданку, наче ціле життя снідав так, а не інакше: — Прошу, принесіть кавничок на три чашки кави, дві скибки підсмаженого чорного хліба, масло, помаранчеве повидло, варене яйце і сир із перцем.

— Сир із перцем?

— Так, звичайний сир, присмачений червоним перцем.

— Добре, пане.

Він нечутно подався зеленим килимом повз накриті зеленими обрусами столи до віконця кухні, не офіціант, а зелена примара, і зразу ж прозвучала саме та фраза, якої я сподівався,— статисти були добре вимуштровані, а з мене був добрий режисер.

— Сир із перцем? — перепитав у віконці кухар.

— Так,— мовив офіціант,— звичайний сир, присмачений червоним перцем.

— Спитай гостя, скільки йому покласти перцю в сир.

Я почав малювати фасад вокзалу. Коли офіціант повернувся, я саме впевненими лініями малював на невинному білому папері віконні лиштви. Він очікувально зупинився переді мною. Я здивовано підвів голову й перестав малювати.

— Дозвольте вас запитати, пане, скільки б ви хотіли перцю й на скільки сиру?

— Наперсток перцю на сорок п'ять грамів сиру, і все добре перетерти. А тепер послухайте, шановний, я снідатиму тут завтра, післязавтра, через три дні, через три тижні й через три роки, чуєте? І завжди в той самий час, десь о дев'ятій.

— Добре.

Це було те, що я хотів, усе відбувалося саме так, як я задумав. Мене потім часто лякало, що мої плани так докладно здійснювалися, ніколи не ставалося нічого непередбаченого. Через два дні я вже був "добродій, що замовляє сир із перцем", через тиждень—"молодий митець, що завжди снідає близько дев'ятої", а через три тижні —"пан Фемель, молодий архітектор, що виконує велике замовлення".

— Так, так, голубко, все це стосується абатства Святого Антонія, праця там тривала багато років, Леоноро, цілі десятиріччя, і досі триває: ремонт, розширення, а через сорок п'ять років — відбудова за давніми кресленнями. Святий Ан-тоній сам заповнив цілу полицю. Так, ви правду кажете, вентилятор тут не завадив би, сьогодні спека. Ні, дякую, я не сідатиму.

У рамі, в якій мінялися картини, тепер було блакитне надвечірнє небо шостого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, лінія дахів знов була без щербин, на застелецих барвистими скатертинами столиках у квітниках на дахах стояли чайники, жінки засмагали на сонці, лежачи в шезлонгах, на вокзалі кишіло молоддю, що верталася з канікул,— може, тому він ніяк не дочекається появи на даху Рут, своєї онуки? Може, вона відклала "Підступність і кохання" й кудись поїхала? Він обережно витер чоло хусточкою. Ніколи він не був дуже чутливий до спеки й холоду. В правому кутку рами вікна й досі скакали на захід на бронзових конях королі з династії Гогенцоллернів, вони нітрохи не змінилися за сорок вісім років, не змінився і його, Фемелів, верховний головнокомандувач, у тому, як він тримає голову, й далі видно його фатальне марнославство. Усміхаючись, я тоді, біля столика у кав'ярні "Кронер", коли офіціант приніс мені сир із перцем, рисував постамент, на якому ще не було пам'ятника. Я завжди був такий упевнений у своєму майбутньому, що теперішнє здавалося мені доконаним минулим. Чи то був мій перший, найперший сніданок у кав'ярні "Кронер", чи вже тритисячний? Щодня я о дев'ятій приходив снідати до кав'ярні "Кронер", тільки вища сила могла мені стати на заваді,— наприклад, коли мій верховний головнокомандувач, той дурень, що й досі скаче на захід на бронзовому коні, покликав мене під свої прапори. Сир із перцем? Чи я тоді вперше їв ту дивну, червонясто-білу кашку, не таку вже й погану на смак, чи справді придумав її годину тому в поїзді, який мчав із півночі до міста, придумав, щоб надати своєму незмінному сніданкові необхідної індивідуальної рисочки? Чи вже втридцяте намащував нею чорний хліб, поки офіціант забирав чарочку на яйце й відсовував убік повидло?

Увага! Я витяг з кишені єдиний надійний інструмент, який міг перевірити такі миттєві чіткі видива: кишеньковий календарик, що в лабіринті уяви нагадував мені місце, день і годину дії. То була п'ятниця шостого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, і сніданок із таких страв був перший у моєму житті: доти я не пив під час сніданку натуральної кави, а тільки ячну, ніколи не їв яйця, а тільки вівсяну кашу й сірий хліб із маслом та скибочкою свіжого огірка, проте міф, який я вирішив створити, вже під час свого виникнення був підхоплений, а зустрічне запитання кухаря: "Сир із перцем?" — свідчило, що той міф проклав собі дорогу туди, куди й треба було, до публіки. Мені лишалося тільки чекати, бути присутнім — до десятої чи до пів на одинадцяту. Кав'ярня тим часом помалу наповнювалась, а я, замовивши пляшку мінеральної води й чарку коньяку, розгорнувши на колінах блокнот, сидів із сигарою в роті й безперестанку малював.

Повз мене в кімнату для нарад проходили банкіри та їхні поважні клієнти, офіціанти несли за ними на зелених тацях пляшки з вином, священики зі своїми закордонними побратимами з'являлися в кав'ярні після огляду собору Святого Северина й каліченою латинською, англійською або італійською мовами вихваляли пам'ятки міста, службовці з урядової канцелярії демонстрували своє високе становище й незалежність, що дозволяють їм десь о пів на одинадцяту випити в кав'ярні чашку мокко й чарку вишнівки, дами, які поверталися з ринку, несучи в плетених шкіряних торбах капусту й моркву, горох і сливи й довівши своє щиро хазяйське виховання тим, що зуміли забалакати стомлених селянок і видурити в них за півдарма товар, витрачали тут на каву та на тістечка у сто разів більше, ніж заощадили на купівлі; вимахуючи ложечками, мов шпагами, вони обурено розмовляли про якогось ротмістра, що, "перебуваючи на службі — на службі!" — послав рукою поцілунок певній кокотці, яка стояла на балконі й від якої — це напевне відомо — він вийшов аж о пів на п'яту, скориставшись службовим ходом.