Більярд о пів на десяту - Сторінка 15

Ротмістр і службовим ходом! Ганьба!

Я дивився на них усіх, дослухався до їхніх розмов, до розмов своїх статистів, і малював ряди стільців, ряди столиків і танок офіціантів, а за двадцять хвилин до одинадцятої попросив рахунок: він був менший, ніж я сподівався. Я вирішив показати себе "щедрим, але не марнотратним", я десь вичитав цю формулу, і вона здалася мені доброю. Я був стомлений, коли, попрощавшись з офіціантами й служниками і винагородивши того з них, чиї уста творили міф про мене, п'ятдесятьма пфенігами додаткових чайових, вийшов з кав'ярні. Вони провели мене уважним поглядом, але так і не здогадалися, що солістом у їхньому танку був я. Рівно тримаючись, я пружним кроком пройшов повз них, показуючи їм те, що вони й мали побачити: митця в чорному крислатому капелюсі, невисокого, тендітного, на вигляд не більше як двадцятип'ятирічного, що чимось невловимим нагадував селюка, а проте тримався дуже впевнено. Ще десять пфенігів хлопцеві, який відчинив мені двері.

Сюди, до будинку номер сім на Модестгасе, усього півтори хвилини ходи. Ремісничі учні, підводи, черниці — вуличне життя. Чи справді в брамі будинку номер сім тхнуло друкарською фарбою? Важелі друкарських машин рухалися вперед і назад, уперед і назад, наче поршні в машинному відділенні пароплава, друкуючи на білому папері щось повчальне. Портьє скинув кашкета.

— Пан архітектор? Речі вже нагорі.

Я тицьнув в його червонясті руки чайові.

— Завжди до ваших послуг, пане лейтенанте.— Він посміхнувся.— Сюди вже приходило двоє добродіїв, хочуть прийняти вас у тутешній клуб офіцерів запасу.

Знов я побачив майбутнє чіткіше, ніж теперішнє, яке, тільки-но наставши, зразу ж тонуло в темному небутті. Я побачив заяложеного портьє, оточеного газетярями, побачив набрані великими літерами заголовки: "Молодий архітектор перемагає на конкурсі корифеїв". Побачив, як портьє послужливо дає газетярям відомості про мене: "Він? Панове, він не визнає нічого, крім роботи. Вранці о восьмій годині йде на тиху службу до собору Святого Северина, потім до пів на одинадцяту снідає в кав'ярні "Кронер", від половини одинадцятої до п'ятої сидить у себе нагорі, в майстерні, і його ніхто не бачить, бо він нікого не приймає, там і обідає— так, смійтеся, як хочете,— їсть горохову юшку, яку сам собі варить. Горох, сало і навіть цибулю йому посилає стара мати. Від п'ятої до шостої він гуляє по місту, з пів на сьому до пів на восьму грає в більярд у готелі "Принц Генріх", а ще відвідує клуб офіцерів запасу. Дівчата? Ніяких дівчат, я про це знав би. У п'ятницю ввечері, панове, з восьмої до десятої, в нього репетиція в хорі с Німецькі голоси". І офіціанти в кав'ярні гребли чайові за відомості про мене. "Сир із перцем? Дуже цікаво! Навіть під час сніданку малює, як одержимий?"

Згодом я часто думав про той день, чув цокіт копит по брукові, бачив, як хлопці з готелю несли валізи, бачив жінку в рожевому капелюшку з серпанком, читав плакат: "Усім військовозобов'язаним рекомендую...", дослухався до свого сміху. З кого я сміявся, що означав мій сміх? Щоранку, вертаючись додому з церкви, забираючи свої листи й газети, я бачив уланів, що їхали верхи до учбового майдану на північній околиці міста, щоранку, коли цокіт копит віддалявся дорогою до того майдану, де вони мали, здіймаючи хмари куряви, мчати в атаку або вирушати в розвідку, я згадував про те, як мій батько ненавидів коней і офіцерів. Почувши звук сурми, колишні солдати, що постарілись на службі, зупинялися на вулиці, і в очах у них блищали сльози, але я згадував про свого батька. Серця кавалеристів і серце мого портьє також стукотіли дужче, служниці з ганчірками в руках завмирали, ніби живі картини, підставляючи ранковому вітрові свої щедрі на ласку груди, а тим часом портьє простягав мені пакунок від матері: горох, сало, цибуля й материнське благословення. Моє серце не билося дужче, коли я бачив на вулиці уланів.

У листах до матері я благав її не приїздити, не хотів, щоб і вона долучилася до статистів, хай приїде згодом, згодом, коли гра скінчиться. Мати була невисока, тендітна й чорнява, як і я, вона ділила своє життя між кладовищем і церквою, і її обличчя, весь її вигляд дуже пасували б до цієї гри. Вона ніколи не жадала грошей, їй на місяць вистачало золотого — на юшку та хліб, а ще кинути в церковну скарбничку десять пфенігів у неділю і по^еніг у будень. "Приїдете пізніше",— писав я їй, а виявилося, що запізно: її поховали поряд із батьком, поряд із Шарлоттою і Мауріцієм, вона так більше й не побачила того, чию адресу щотижня писала на конверті — "Модестгасе, 7, Генріхові Фемелю". Я боявся її мудрого погляду, боявся, що її уста можуть сказати непередбачене: "Нащо? Тобі дорожчі гроші чи честь, ти хочеш служити богові чи людям?" Я боявся її запитань, на які треба було відповідати тими самими словами, наче в катехізисі, тільки замість знаку запитання ставити крапку. Я не знав, нащо. Я ходив до церкви не з лицемірства й не тому, що цього вимагала моя роль, хоч вона подумала б саме так. Гра моя починалася аж у кав'ярні "Кронер" і кінчалася о пів на одинадцяту, а потім знов починалася о п'ятій годині після обіду й кінчалася о десятій. Мені легше було згадувати батька, ніж матір, поки улани не зникали нарешті за Модест-ською брамою. Катеринники, шкутильгаючи, поспішали в передмістя, вони хотіли опинитися там якнайраніше, щоб потішити серця самітних господинь і служниць: "Світе мій, світе мій",— на вечір вони пришкандибають назад до міста, щоб обернути в гроші меланхолію вільного від роботи вечора: "Анмарі, Розмарі", а по той бік вулиці Грец саме вивісив перед дверима забитого дикого кабана, і свіжа темно-червона кров скапувала на асфальт. Потім він розвісив навколо величезного кабана фазанів, куріпок і зайців, ніби оздобивши його ніжним пір'ям птахів і м'якеньким заячим хутром. Грец щоранку вивішував убитих тварин, і завжди так, щоб їхні рани було видно перехожим; заячі животи, груди голубів, розпанаханий бік кабана; кров мала бути в усіх перед очима. Рожеві руки пані Грец укладали шматки печінки між купками грибів, кав'яр мерехтів на кубиках криги перед величезними шинками, синюваті, наче перепалена цегла, лангусти рухалися наосліп, безпорадно тикаючись об стінки пласких акваріумів, і чекали тієї миті, коли вони опиняться у вправних руках господинь, чекали сьомого, дев'ятого, десятого, одинадцятого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, тільки восьмого, п'ятнадцятого і двадцять першого вересня, у неділю, на фасаді крамниці Греца не було кривавої декорації. Я бачив там убитих тварин і тисяча дев'ятсот восьмого року, і тисяча дев'ятсот дев'ятого — не бачив лише в ті роки, коли всім керувала вища сила. Я завжди бачив їх, п'ятдесят один рік поспіль, і бачу й тепер, цього суботнього надвечір'я, бачу, як спритні руки господинь вишукують останні ласі шматочки на недільний обід.

— Так, Леоноро, ви не помилилися: перший гонорар сто п'ятдесят тисяч марок. Немає дати? Мабуть, це було в серпні тисяча дев'ятсот восьмого року. Так, я певний, що тоді. Серпень тисяча дев'ятсот восьмого року. Ви ще ніколи не їли м'яса з дикого кабана? Ви нічого не втратили, повірте мені. Я його ніколи не любив. Зваріть ще трохи кави, запийте цю куряву й купіть тістечок, якщо ви їх так любите. Дурниці, від них не гладшають, не вірте, то все брехня. Так, це було тисяча дев'ятсот тринадцятого, будиночок для пана Кольгера, офіціанта з кав'ярні "Кронер". Ні, без гонорару.

Скільки разів я снідав у кав'ярні "Кронер"? Десять чи двадцять тисяч разів? Ніколи не рахував, щодня ходив туди, тільки тоді не ходив, як мені ставала на заваді вища сила.

Я бачив, як насувалася та вища сила, я стояв на даху будинку номер вісім по той бік вулиці, сховавшись за альтанку, й дивився вниз на вулицю, бачив, як величезна юрма рухалася до вокзалу, співала "Чати на Рейні" й вигукувала ім'я того дурня, що й досі ще скаче он там на захід на своєму бронзовому коні. І робітничі кашкети, й циліндри, й банкірські капелюхи були оздоблені квітками, квітки стирчали в петельках, а під пахвою в кожного був пакунок із стандартною білизною, виготовленою за системою професора Густава Єгера. їхній галас здіймався до мене, немов прибій, навіть повії з яток послали своїх сутенерів на призовний пункт, забезпечивши їх особливо доброю, теплою білизною,— а я дарма чекав, що мене опанує таке саме почуття, як тих людей унизу; я почував себе спустошеним і самітним, негідником, нездатним на такий захват, як вони, і не знав, чому я нездатний на нього, ніколи про це не замислювався. Я згадай про свій мундир лейтенанта саперних військ, що тхнув нафталіном, він і досі був добрий на мене, хоч я, коли шив його, мав двадцять років, а на той час мені минув тридцять шостий. Я сподівався, що мені більше не доведеться його надягати, хотів і далі бути солістом, а не опинитися серед статистів. Люди, що співаючи йшли вулицею на вокзал, подуріли, вони з жалем дивилися на кожного, хто залишався вдома, а ті, у свою чергу, почували себе жертвами, бо не могли піти разом із ними, я ж був згоден почувати себе жертвою і зовсім цим не журився. Внизу в будинку плакала моя теща, бо її обох синів призвали в армію першого ж таки дня, і вони поїхали на товарну станцію, де мали вантажити коней. Вони були горді улани, і моя теща лила за ними горді сльози. Я стояв за альтанкою, на ній ще цвіла гліцинія, і я чув, як унизу мій чотирирічний син співав: "Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай...* Мені треба було б зійти вниз і відшмагати його на очах у своєї гордої тещі, але я не зійшов і не заборонив йому співати, гратися уланським ківером, який йому подарували дядьки, тягати за собою шаблю й вигукувати: "Французові смерть! Англійцеві смерть! Росіянинові смерть!" І стерпів, коли комендант гарнізону жалісливо, майже тремтячим голосом сказав мені:

— Мені дуже шкода, Фемелю, що ми ще не можемо обійтися без вас, що ви ще не підете з ними, але батьківщині й тут потрібні люди, саме такі люди, як ви.

Я будував казарми, укріплення, лазарети, перевіряв уночі, у своєму мундирі лейтенанта, варту на мосту, підтоптані купці, які стали єфрейторами й рядовими, старанно віддавали мені честь, коли я підіймався сходами на міст, і в світлі свого ліхтарика я бачив сороміцькі малюнки, які нашкрябали на червонястому пісковику підлітки, вертаючись з купання.