Більярд о пів на десяту - Сторінка 13

Він завжди любив лад і ніколи не вмів підтримувати його. Аж Леонора дасть усьому лад. Вона розкладала за роками на просторій підлозі майстерні папери й креслення, листи й фінансові звіти. Минуло вже п'ятдесят років, а підлога й далі двигтіла від гупання друкарських машин. Тисяча дев'ятсот сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий. Уже з Леонориних стосиків було видно, що замовлення росли разом зі сторіччям, стосик за тисяча дев'ятсот дев'ятий був більший, ніж за тисяча дев'ятсот восьмий, за десятий — більший, ніж за дев'ятий. Леонора визначить криву його діяльності, її намуштровано на точність.

— Так,— сказав він,— питайте мене скільки завгодно, голубко. Це? Це лікарня у Вайденгамері, я її побудував тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року, у вересні її відкрили.

І вона написала на берегах креслення своїм чітким письмом: "1924— IX".

Стосики за роки війни, від чотирнадцятого до вісімнадцятого, були маленькі, по три-чотири креслення: дача для генерала, мисливський будиночок для обер-бургомістра, каплиця Святого Себастіана для спілки стрільців. Замовлення, взяті для того, щоб отримати відпустку, оплачувані дорогими днями: щоб побачитися з дітьми, він безкоштовно будував генералам палаци.

— Ні, Леоноро, це було тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого, францісканський монастир. Сучасний стиль? Звичайно, я будував і в сучасному стилі.

Велике вікно в майстерні завжди здавалося йому рамою, в яку вставляли щоразу нову картину: мінявся колір неба, дерева на внутрішніх подвір'ях ставали то сірі, то чорні, то зелені, квітки у квітниках на дахах цвіли і відцвітали. Діти, що бавилися на свинцевих дахах, виростали, самі ставали батьками й матерями, а їхні батьки й матері — дідами й бабами, і ось уже інші діти бавилися на дахах, тільки лінія тих дахів не мінялася, не мінявся міст, не мінялися гори, що ясного дня проступали на обрії,— та потім друга війна змінила лінію дахів, поробила в ній щербини, крізь які видно було Рейн, сріблястий у сонячну погоду й сірий у похмуру, і розвідний міст у Старій гавані. Але ті щербини давно вже знов заповнили, діти, як колись, бавляться на дахах, а навпроти, по даху будинку Кільбів, ходить його онука з підручником у руках, так само, як п'ятдесят років тому ходила його дружина,— чи, може, то й справді Йоганна, його дружина, читає там ясного надвечір'я "Підступність і кохання"?

Задзвонив телефон. Приємно, що трубку зняла Леонора, що її голос відповість незнайомому, який дзвонить до нього.

— Кав'ярня "Кронер"? Я спитаю пана таємного радника.

— Скільки осіб може прийти на вечерю? На святкування мого дня народження? — їх можна перерахувати на пальцях однієї руки.— Двоє онуків, син, я — і ви. Ви ж прийдете, Леоноро, зробите мені таку приємність?

Отже, п'ятеро. Справді можна перерахувати на пальцях однієї руки.

— Ні, шампанського не треба. Все, як ми домовилися. Дякую, Леоноро.

Мабуть, вона вважає мене за божевільного, але якщо я божевільний, то завжди був ним. Я все передбачив наперед, добре знав, чого хочу, і знав, що доможуся свого, лише одного не знав і досі не знаю: навіщо все це я робив? Задля грошей, задля слави чи тільки тому, що мені це подобалося? Чого я хотів того ранку, в п'ятницю шостого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, п'ятдесят один рік тому, коли вийшов он там з вокзалу? Я заздалегідь продумав кожну свою дію, кожен рух, склав докладний розпорядок дня від тієї миті, як увійду в це місто, опрацював план складного танцю, в якому буду солістом і балетмейстером в одній особі, а статистів і декорації мені дадуть задурно.

Лишилося десять хвилин до тієї миті, коли я зроблю своє перше па: перейду вокзальний майдан, помину готель "Принц Генріх", перетну Модестгасе і заверну до кав'ярні "Кронер". Я приїхав у це місто саме того дня, як мені минув двадцять дев'ятий рік, вересневого ранку. Коні, запряжені в бричку, охороняли своїх господарів, що дрімали на передках, хлопці в бузкових лівреях готелю "Принц Генріх" несли за гістьми валізи на вокзал, на дверях банків підіймалися жалюзі й з урочистим гуркотом зникали в проймах. Голуби, продавці газет, улани. Ескадрон уланів проїхав повз готель "Принц Генріх", ротмістр помахав рукою якійсь жінці в рожевому капелюшку з серпанком, що стояла на балконі, і вона у відповідь послала йому рукою поцілунок. Копита цокотіли по брукові, прапорці маяли на вранішньому вітрі, з відчинених дверей собору Святого Северина долинали звуки органа.

Я був схвильований. Діставши з кишені піджака план міста, я розгорнув його й почав розглядати червоне півколо, яке обвів круг вокзалу. П'ять чорних хрестиків позначали собор і чотири церкви. Я підвів очі і знайшов у ранковому тумані чотири церковні вежі, а п'яту, собор Святого Северина, не треба було шукати, вона стояла просто переді мною, від її величезної тіні в мене мурашки йшли по спині. Я знов опустив очі на план: усе збігалося, жовтий кружечок позначав дім, де я винайняв собі на півроку помешкання й майстерню, заплативши за все наперед: Модестгасе, 7, між собором Святого Северина й Модестською брамою. Мабуть, мій дім був он там, за майданом праворуч, де вулицю саме переходив гурт священиків. Радіус півкола, яке я окреслив навкруг вокзалу, дорівнював одному кілометрові: в межах цієї червоної лінії жила дівчина, з якою я мав одружитися, я ще не знав її, не знав, як вона зветься, знав лише, що вона належатиме до однієї з тих патриціанських родин, про які мені розповідав батько. Він три роки прослужив тут в уланах і просяк ненавистю, ненавистю до коней та офіцерів, яку я шанував, проте не поділяв її. Я був радий, що батькові не довелося побачити мене офіцером: лейтенантом запасу саперних військ. Я засміявся. Я часто сміявся того ранку п'ятдесят один рік тому. Я знав, що візьму собі дружину з котрогось із цих будинків, що її прізвище буде Бродем або Кузеа крім того,— ще й танцювати і плавати, згадував, як служив лейтенантом у восьмому батальйоні в Кобленці, як літніми вечорами сидів над Рейном, де в нього впадає Мозель, і вода обох річок здавалася мені однаково брудною, згадував двадцять три мебльовані кімнати, які змінив за своє життя, хазяйських дочок, яких звів я і які звели мене, згадував, як босий скрадався затхлими коридорами, щоб натішитися з ними взаємними пестощами, аж до найостанніших, що завжди виявлялися фальшивою монетою, згадував запах лавандової води й розсипані коси, згадував, як потім у страхітливих вітальнях, де в зеленкуватих вазах в'янула садовина, якої не можна було їсти, лунали суворі слова, такі як: "поганець", "честь", "невинність", і де вже не пахло лавандовою водою, я, здригаючись, читав своє майбутнє не на обличчі зведеної, а на обличчі її матері, на якому було написано, що на мене чекало. Я не був поганцем, жодній дівчині не обіцяв, що одружуся з нею, не хотів прожити цілий вік у вітальнях, де в зеленкуватих вазах в'янула садовина, якої не можна було їсти.

Повертаючись з вечірніх курсів, я й далі малював, робив обрахунки й малював від пів на десяту до дванадцятої: ангелів і дерева, хмари, церкви й каплиці, в стилі готичному й романському, в стилі барокко, рококо і бідермайєр, і, прошу, в сучасному стилі, малював жінок із довгими косами, їхні натхненні обличчя ширяли над вхідними дверима, довгі коси, немов завіси, спадали обабіч одвірків, а чітко проведений проділ на голові в жінок припадав саме на середину дверей. І, прошу, якраз у ті напружені вечірні години до мене приходили охоплені млістю хазяйські дочки, приносили ріденький чай або ріденький лимонад і заохочували мене до пестощів, що здавалися їм сміливими. Я все малював і малював, особливо деталі, бо знав, що вони — хоч би хто були ті "вони"—найшвидше ловляться на них: дужки до дверей, декоративні гратки, ягнята божі, пелікани, кітвиці й хрести, на які дарма пробували зіпнутися змії з висунутими жалами.

У пам'яті в мене закарбувалися також хитрощі, до яких надто часто вдавався мій останній шеф, Домгреве: він вирішальної миті впускав додолу пацьорки. Коли побожні селяни гордо показували йому ділянку, де вони ухвалили побудувати нову церкву, чи коли члени церковної ради в задній кімнатці містечкової пивнички з простодушною соромливістю ознаймували йому, що хочуть спорудити новий храм божий, він разом з дрібними грішми, годинником або ножем для сигар витягав з кишені пацьорки, впускав їх додолу і збентежено нахилявся по них. Ті смішні хитрощі ніколи не здавалися мені смішними.

— Ні, Леоноро, літера "А" на папках, кресленнях і кошторисах означає не "акти", а "Святий Антоній". Абатство Святого Антонія.

Тихо ступаючи по майстерні, вона давала всьому лад своїми гарними тендітними руками. Він завжди любив лад, але ніколи не міг дотримувати його, надто багато всього мав: замовлень і грошей.

Якщо я божевільний, то був божевільний уже й тоді, як, стоячи на привокзальному майдані, перевіряв, чи в мене в кишені є дрібні гроші, чи я не забув маленького блокнота для малювання й зеленої коробочки з олівцями, чи добре пов'язана в мене оксамитова хустка на шиї, потім провів руками по крисах чорного артистичного капелюха й по полах піджака, єдиного свого доброго піджака, успадкованого від дядька Марзіля, що був учителем і помер молодим на сухоти,— вже навіть устигла зарости мохом плита на його могилі в Мізі, де він двадцятирічним вимахував диригентською паличкою на помості перед органом, втовкмачував сільським дітям у школі потрійне правило, а вечорами, гуляючи в сутінку над болотом, мріяв про дівочі вуста, про хліб, вино і славу, яку сподівався здобути своїми чудовими віршами. Два роки він снував цю мрію, ходячи болотистими стежками, поки не почалася кровотеча й не понесла його до темного берега. Після нього лишився зошит з віршами, чорний костюм, що дістався мені, його хрещеникові, два золотих і кривава пляма на зеленавій завісі в класі, яку ніяк не могла вибавити дружина його наступника. Дитячі уста заспівали на могилі бідолашного вчителя: "Вежі, куди ластівки полетіли ?"

Я ще раз озирнувся на будівлю вокзалу, ще раз глянув на плакат, що висів біля виходу на перон, так, щоб його добре бачили новобранці: "Усім військовозобов'язаним рекомендую добру стандартну білизну, яку я виготовляю вже багато років за системою професора Густава Єгера, добру трикотажну білизну, запатентовану в усіх цивілізованих країнах світу.