Більярд о пів на десяту - Сторінка 17

Начальник контори запечатав пакет і креслення, витиснувши на гарячому сургучі герб Кільбів — ягня, з грудей якого цівкою б'є кров, а тим часом білява секретарка виписала квитанцію: "Отримано в понеділок

ЗО вересня 1907 року об 11.35 ранку від пана архітектора Генріха Фемеля..." Чи то мені здалося, чи її бліде привітне обличчя справді проясніло, ніби вона мене впізнала, коли віддавала квитанцію? Я зрадів: це було щось непередбачене, воно доводило мені, що все це відбувається в дійсності, що я не вигадав цього дня, цієї хвилини, це доводили не мої власні вчинки, хоч я справді спустився вниз, перетнув вулицю, зайшов через сіни до приймальні, це доводив навіть не учень, який глянув на мене, а тоді, згадавши, що треба оберігати таємницю, відвернувся до вікна, доводили не червоні як кров, схожі на рани, сургучеві печатки, а тільки ця непередбачена привітна усмішка секретарки, що ковзнула поглядом по моєму перелицьованому костюмі, а тоді, коли я взяв у неї з рук квитанцію, стиха сказала: — Бажаю вам успіху, пане Фемелю.

Ці слова вперше за три з половиною тижні зробили пролом у частоколі часу, нагадали мені, що в цій грі, яка тепер добігала кінця, було щось реальне, отже цей час був вибуду-ваний не тільки у світі мрій, де майбутнє ставало теперішнім, теперішнє— минулим, віддаленим на цілі сторіччя, а минуле — майбутнім, немов дитинство, в якому я шукав захистку, як малим шукав його в батька. Мій батько був тихий, роки обклали його шарами важкої, як свинець, тиші. Він грав на органі, співав на урочистій службі, а також на похоронах: на похороні за першим розрядом співав багато, за другим — мало, а за третім зовсім не співав. Він був такий тихий, що в мене щемить серце, коли я згадую про нього. Він доїв корів, косив сіно, молотив хліб, і полова, як мошка, обліплювала його мокре від поту обличчя. А ще він вимахував диригентською паличкою перед хлопчачим хором, перед хором підмайстрів, хором стрільців і хором спілки Святої Цецілії. Він ніколи не розмовляв, ніколи не лаявся, тільки співав, сік буряки, варив свиням картоплю і грав на органі, одягши чорний сУРДут пономаря, а поверх нього — білий церковний убір. Ніхто в селі не помічав, що він ніколи не розмовляє, бо всі його бачили тільки в роботі. З чотирьох його дітей двоє померло на сухоти. Лишилися тільки Шарлотта і я. Мати була тендітна, з тих, що люблять квітки, гарні завіски, люблять, прасуючи, сківати, а ввечері, коли в грубі горить вогонь, розповідати всілякі історії. Батько ж працював день і ніч, робив ліжка, напихав мішки соломою, різав курей. А тоді померла Шарлотта. Відправляли панахиду, церква була прибрана в біле, священик співав, але паламар не подавав голосу, не торкався регістрів, мовчав орган, ніхто не озивався на хорах, співав лише священик. Мовчав він і тоді, коли люди повиходили з церкви, щоб рушити на цвинтар. Збентежений священик спитав його:

— Фемелю, любий мій, дорогий Фемелю, чому ж ви не співали?

І тоді я вперше почув, що батько подав голос, і дуже здивувався, бо той голос, який умів бути таким ніжним на хорах перед органом, прозвучав гостро й суворо. Він тихо, наче аж сердито сказав:

— На похороні за третім розрядом не співають.

З пониззя Рейну накочувався туман, стелився пасмами, то ледь підіймаючись, то знов опускаючись над ланами буряків, крякали ворони, як тріскачки на карнавалі, збентежений священик читав панахиду. Відтоді батько більше не махав диригентською паличкою ні перед хлопчачим хором, ні перед хором підмайстрів, ні перед хором стрільців, ні перед хором спілки Святої Цецілії, вимовивши ту фразу, яку я почув від нього,— мені було шістнадцять років, коли померла дванадцятирічна Шарлотта,— він ніби сам уперше пересвідчився, що в нього є голос. Відтоді він говорив багато, говорив про коней і офіцерів, яких ненавидів, а раз погрозливо сказав: "Начувайтесь, якщо ви поховаєте мене за першим розрядом".

— Так,— ще раз сказала білява секретарка,— бажаю вам успіху.

Може, краще було б віддати їй назад квитанцію, забрати запечатаний пакет і скручені в рурку креслення, повернутися додому, одружитись з дочкою бургомістра або підрядчика, будувати пожежні, народні школи, церкви, каплиці, танцювати на святі після закінчення будівництва з господинею дому, тим часом як моя дружина танцювала б із господарем. Нащо було кидати виклик Бремокелеві, Грумпетерові і Волерзайно-ві, великим корж£>еям церковної архітектури? Нащо? Я ніколи не відчував у собі шанолюбства, мене не вабили гроші, мені ніколи не довелося б голодувати, я б грав у скат зі священиком, аптекарем, господарем заїзду і бургомістром, їздив би на полювання й будував би розбагатілим селянам "щось новомодне",— та учень уже відбіг від вікна й відчинив переді мною двері, я сказав: "Дякую", вийшов з приймальні, перетнув сіни, тоді вулицю, піднявся сходами до своєї майстерні і сперся ліктями на підвіконня, що двигтіло від гупання друкарських машин. Це було тридцятого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, десь за чверть до дванадцятої...

— Так, Леоноро, з цими друкарськими машинами нема ради, скільки вже в мене чашок розбилося, коли я забував пильнувати їх. Не спішіть, голубко, встигнете. Якщо ви й далі так працюватимете, то за тиждень упорядкуєте все, що я не зміг упорядкувати за п'ятдесят один рік. Ні, дякую, тістечка я не хочу. Можна ж мені вас звати голубкою? Нема вам чого червоніти, коли я хвалю вас, я вже старий. Я вже не людина, а пам'ятник, Леоноро, а пам'ятник не може нікому нічого заподіяти. Я, старий дурень, і досі щоранку ходжу до кав'ярні "Кронер" і їм там сир із перцем, хоч він мені давно остогид, бо вважаю за свій обов'язок підтримувати у своїх сучасників легенду про себе. Я побудую притулок для сиріт, а може, й школу, засную стипендію, і колись десь мене неодмінно виллють у бронзі і влаштують відкриття пам'ятника. Ви повинні бути присутні при цьому і сміятися, Леоноро. Ви вмієте так гарно сміятися, ви знаєте про це. Я вже не вмію сміятися, відучився, а думав, що це моя зброя. Сміх ніколи не був зброєю, я сам себе трохи дурив. Якщо хочете, я візьму вас із собою на університетський бал, скажу, що ви моя небога, ви там питимете шампанське, танцюватимете і познайомитеся з юнаком, якому сподобаєтесь і який покохає вас, я дам вам добрий посаг... Справді, подумайте про це на дозвіллі. Три метри на два — це загальний вигляд абатства Святого Антонія, він висить тут, у майстерні, вже п'ятдесят один рік, висів і тоді, як упала стеля, тому на ньому й з'явилося кілька плям від вологи, он там, бачите. Це було моє перше велике замовлення, величезне замовлення, завдяки йому я, мавши заледве тридцять років, уже здобув собі становище.

Тисяча дев'ятсот сімнадцятого року я знов не знайшов у себе мужності зробити те, що замість мене зробила Иоганна: вона вирвала з рук у Генріха вірш, який він мав вивчити напам'ять. Він стояв он там на даху біля альтанки й по-дитячому поважно проказував тоненьким голосом:

Вознісся наш Блюхер як світла зоря,

і бачить при брамі Петра-ключаря.

"Куди ж вас приткнути? — ие знає ключар.—

Піду, нехай скаже небесний наш цар"

І ось він вернувсь: "Не хиліть голови!

Довічну відпустку отримали ви.

Блюхер Гебгард Леберехт (1742—1819) — німецький військовий діяч, генерал-фельдмаршал. Очолював німецькі ійська в боротьбі проти Наполеона 1806—1913 рр

Звитяжте і далі в бою і в труді, не кине господь вас ні в якій біді".

Робертові не було ще й двох років, а Отто ще й не народився. Мені дали відпустку. Я давно вже з'ясував для себе те, про що раніше тільки здогадувався: самої іронії не досить і ніколи не було б досить, іронія — це наркотик для привілейованих. І я мав би зробити те, що потім зробила Йоганна: поговорити з хлопцем, поки на мені був капітанський мундир, а я тільки слухав, як Генріх проказував далі:

Він злинув із неба, наш Блюхер, наш стяг,

щоб нас повести від звитяг до звитяг.

Вперед кличе Гінденбург! 1 Слава йому!

Це з ним східні пру сси оперлись ярму!

І поки ростуть ще німецькі ліси,

і поки німецькі звучать голоси,

і прапор наш має, і слово бринить,

хай ім'я це наші серця полонить!

Вкарбоване в пам'ять, залізо і мідь,

воно перебуде навалу століть.

Наш Гінденбург! Він на чолі нас стоїть!

Йоганна вихопила з рук у хлопця аркуш із віршем, порвала його й викинула на вулицю. Білі клаптики паперу полетіли вниз, як сніжинки, й попадали перед крамницею Греца, де в ті дні не було дикого кабана, бо світом саме порядкувала вища сила.

1 Гінденбург Пауль фон (1847—1934) —німецький військовий та державшій діяч, генерал-фельдмаршал, з 1916 р.— головнокомандувач німецької армії. 1925—1934 рр.— президент Веймарської республіки. Сприяв приходові до влади фашизму

Коли мені відкриють пам'ятник, Леоноро, самого сміху буде замало, плюньте на нього, голубко, і в ім'я мого сина Генріха, і в ім'я Отто. Він був такий гарний хлопчик, такий добрий, і саме тому, що був такий гарний, такий добрий і слухняний, він став мені такий чужий, як ніхто на цьому світі. І в ім'я Едіт, єдиного ягняти божого, яке я будь-коли бачив. Я любив Едіт, матір моїх онуків, і не зумів допомогти їй, не зумів допомогти ні учневі столяра, якого бачив тільки двічі, ні тому хлопцеві, що приносив звістки від Роберта й кидав у поштову скриньку записочки, такі завбільшки, як папірці від цукерків, і за цей злочин загинув у концтаборі,— я його взагалі ніколи не бачив. Роберт завжди був розумний, холодний і не визнавав іронії, а Отто зовсім інакший, щиросердіший, і раптом він прийняв причастя буйвола і став зовсім чужий нам. Плюньте на мій пам'ятник, Леоноро, скажіть їм, що таке було моє прохання, я можу висловити вам це прохання письмово й завірити його в нотаря. Аби ви були побачили того хлопця. Я, угледівши його, зрозумів вислів: "Ангели сходили з небес і служили йому". Він був учнем столяра, і вони відрубали йому голову. Аби ви були побачили Едіт і її брата. Я сам бачив його один-однісінький раз, коли він перейшов наше подвір'я й піднявся до Роберта. Я стояв біля вікна в спальні і бачив його всього півхвилини, і мені стало страшно, бо він ніс із собою і щастя й нещастя, його прізвище було Шрелла, а ім'я я й досі не знаю. Він був немов судовий виконавець бога, що наліплював на будинки екзеку ційні листи за несплачені борги.