Більярд о пів на десяту - Сторінка 21

Всі були поважні, як радники в магістраті, здавалося, що зараз десь на задньому плані загупають барабани. З таким виглядом підіймаються на східці вівтаря і ешас|юта, на поміст, де їм мають повісити орден на шию або виголосити смертний вирок, а ще з таким виглядом актори на аматорській сцені зображають урочисті церемонії, але Бремокель, Грумпетер і Волерзайн, що йшли поряд зі мною, були не аматори, а просте іона ли.

1 Назарейці — група німецьких та австрійських художників початку XIX сторіччя (Ф. Овербек, П. Корнеліус, Ф. Пфор та ін.), що намагалися відродити в мистецтві духовність Середньовіччя й Раннього Відродження.

Музейні охоронці в парадній формі збентежено стояли перед Рембрандтом, Ван Дейком і Овербеком. Далі, біля мармурового поруччя перед залою засідань, я помітив у сутінку Мезера, що тримав напоготові срібну тацю з чарками коньяку, щоб пригостити нас перед тим, як оголосять рішення жюрі. Мезер усміхнувся до мене. Ми ні про що не домовлялися, але ж він міг би дати мені якийсь знак, кивнути або похитати головою, так або ні. Та він не дав ніякого знаку. Бремокель перешіптувався з Волерзайном, Грумпетер завів розмову з Мезером і тицьнув срібну монету в його короткопалі руки, які я ненавидів з дитинства: ми цілий рік разом із ним прислужували священикові під час ранкової служби, і я пам'ятаю, як десь ззаду, перебираючи пацьорки, мурмотіли старі селянки, вперто молячись не в лад зі священиком. Пахло сіном, молоком, теплом стайні, ми з Мезером схиляли голови, щоб, коли пролунають слова "mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa" *, ударити себе в груди, признаючись у своїх невисловлених гріхах, а коли священик підіймався східцями до вівтаря, Мезер тими самими руками, що тепер міцно стискали Грумпетерову срібну монету, робив сороміцькі жести. Тепер тим рукам довірено ключі від міського музею, ключі від Гольбейна і Гальса, Лохнера і Лейбля.

До мене ніхто не озивався, і я мовчки стояв, прихилившись до холодної мармурової балюстради. Я виглянув на внутрішнє подвір'я, де бронзовий бургомістр з непохитною самоповагою виставляв черево назустріч сторіччям, а мармуровий меценат, даремно намагаючись прибрати глибокодумного виразу, прикривав повіками свої жаб'ячі очі. В обох пам'ятників очі були порожні, наче в мармурових римських матрон, чиї очі свідчили про занепад пізньої античної культури. Мезер, човгаючи ногами, перейшов на другий бік до своїх колег, а Бремокель, Грумпетер і Волерзайн лишилися стояти разом. Грудневе небо над внутрішнім подвір'ям було холодне і ясне, на вулиці вже горлали п'яні, торохтіли брички, в яких жінки з ніжними обличчями, прикритими серпанком кольору резеди, їхали до театру, наперед втішаючись музикою "Травіати". Я стояв між Мезером і трьома ображеними, наче прокажений, від доторку до якого можна померти, й тужив за суворим розпорядком дня, який я завів, коли ще сам тримав у руках усі нитки гри, коли ще від мене залежало, прийти сюди чи не прийти, коли я ще міг керувати мі^Ьом про себе. Тепер уже гра не залежала від мене: сенсація, чутки, до моєї майстерні приходив абат, підрядчики присилали мені кошики з їжею, делікатесами й вином, золоті годинники в червоних оксамитових футлярах, а один написав: "...і я напевне не відмовив би вам, якби ви попросили руки моєї дочки..." Повна дарунків їхня правиця.

1 "Моя гаяа, моя вина, моя найбільша вина" (латин.) — формула каяття і сповіді у запровадженому в XI ст. релігійному обряді католиків.

Я не взяв би від них нічого, ані цеглини: я полюбив абата. Невже мені справді могло спасти на думку в його присутності скористатися трюком Домтреве? Я червонів від сорому, думаючи вро те, що таки могло, хай навіть на коротку мить, але сталося непередбачене — я полюбив Йоганну, дочку Кільба, й полюбив абата, я міг би вже під'їхати о пів на дванадцяту до будинку Кільбів із букетом квіток і сказати: "Я прошу руки вашої Йоганни",— і вона потім вийшла б і, перезирнув-шись зі мною, сказала б: "Так", не пошепки, а цілком виразно. Я й далі гуляв від п'ятої до шостої, і далі грав у більярд в офіцерському клубі, мій сміх, мій недоторканний запас, який я тепер використовував уже не так ощадно, став упев-неніший, відколи я перезирнувся з Йоганною, і я й далі співав щоп'ятниці "Том віршомаз" у хорі "Німецькі голоси ".

Я повільно рушив уздовж холодної мармурової балюстради до трьох ображених і поставив порожню чарку на тацю. Невже вони не відсахнуться від прокаженого? Вони не відсахнулися. Може, чекали, щоб я покірно підійшов до них? "Дозвольте відрекомендуватися: Фемель". Боже мій, та ж кожен із нас по-своєму приблуда. Хіба швейцарець Грумпе-тер не доїв замолоду корів у графа о}юн Тельма, не розвозив тачкою гній по нагрітому весняному полі, перше ніж відкрив у собі потяг до архітектури? Проказа виліковна, її виліковують на берегах Лаго Маджоре і в садах Мінузіо, навіть проказу удавано-простодушних підрядчиків, що купують на злам романські церкви разом із їхнім інвентарем, зі старими мадоннами й лавками, щоб потім оздобити ними салони нових і давніх багатіїв. Сповідальниці, біля яких покірні селяни протягом трьох сторіч пошепки признавалися у своїх гріхах, продають у салони кокоток. Проказу виліковують також у мисливських хижках і в купальнях Емса.

Коли двері зали засідань розчинилися, смертельно поважні лиця ображених застигли. У проймі дверей з'явилася чиясь темна постать, що поволі набула обрисів і кольору,— у вестибюль вийшов перший член жюрі Губріх, прооре сор історії мистецтва на теологічному факультеті, той, що казав "тільки через мій труп". У цьому освітленні його чорний сукняний сюрдут скидався на сюрдути рембрандтівських членів магістрату. Губріх підійшов до таці, взяв чарку коньяку, і я почув, як із грудей у нього вихопилось глибоке зітхання. Коли троє ображених хотіли кинутись до нього, він пройшов повз них у найдальший кінець вестибюля. Білий шарф пом'якшував суворість його священницького вбрання, а біляві кучері, що, як у дітей, спадали до самого коміра, підсилювали враження, яке Губріх намагався справити: він скидався на митця. Його можна було уявити собі з різцем над оцупком дерева або з тоненьким пензликом, умоченим у золоту фарбу, побожно схиленим над образом, на якому він вимальовує коси богоматері, бороди апостолів чи бадьоро закручений хвостик Тови-тового песика. Тихо ступаючи по лінолеумі, стомлено відмахнувшись від ображених, він пройшов темним вестибюлем до зали з Рембрандтом і Ван Дейком: ось на чиїх вузьких плечах лежала відповідальність за церкви, лікарні й притулки, де ще й через сто років черницям і вдовам, сиротам і злидарям, що користуються безкоштовною медичною допомогою, дітям, що відбилися від рук, і пропащим дівчатам доведеться терпіти кухонні запахи, залишені колишніми поколіннями, бачити темні коридори, понурі фронтони, що від бляклої мозаїки стануть іще похмурішими, ніж це передбачено проектом архітектора. Ось який він був, цей praeceptor et arbiter architecturae ecclesiasticae що вже сорок років із патетичним завзяттям і сліпою непоступливістю переконаного воював за неоготику. Він напевне ще хлопчаком, біжу чи підтюпцем пустельними околицями рідного промислового міста, де куріли фабричні труби, а стіни будинків були вкриті чорною кіптявою, переможно несучи додому п'ятірки, вирішив ощасливити людство й залишити слід на цій землі. І він справді залишить його: червонясті цегляні фасади, які стають із кожним роком похмуріші і в нішах яких непривітні святі з безнадійним смутком дивляться в майбутнє.

Мезер послужливо підніс тацю з чарками коньяку другому членові жюрі, Кролеві. Життєрадісний, червонощокий від вина, він любив сигари і м'ясо, але зберіг струнку фігуру. Кроль був незмінним архітектором собору Святого Северина: голуб'ячий послід і дим паровозів, хмари отруйних хімічних випарів зі сходу й гострі вологі вітри із західних околиць, сонце з півдня і холод із півночі, всі промислові і природні руйнівні сили гарантували йому та його наступникам довічний заробіток. Йому було сорок п'ять років, отже, він міг ще двадцять років утішатися тим, що справді любив: їжею, питвом, сигарами, кіньми й дівчатами особливого гатунку, яких можна зустріти поблизу іподромних стаєнь або пізнати під час полювання на лисів,— дужими амазонками з чоловг-чим запахом. Я добре вивчив своїх супротивників. Кроль прикривав свою цілковиту байдужість до проблем архітектури вишуканою, майже китайською ввічливістю, побожними манерами, перейнятими в єпископів, його рухи завжди були такі, наче він відкривав пам'ятник, а ще він знав кілька дуже добрих анекдотів, які завжди розповідав у певній послідовнос-

1 Учитель і законодавець церковної архітектури (латин.).

ті. Він уже в двадцять два роки вивчив напам'ять "Посібник з архітектури" Гандке й ще тоді вирішив ціле своє життя використовувати цей свій подвиг, тож коли йому треба було вжити якийсь архітектурний термін, він завжди цитував "безсмертного Гандке". На засіданні жюрі він безсоромно обстоював проект, автор якого пообіцяв йому найбільший хабар, а коли бачив, що той проект не має ніякої надії на успіх, переходив на бік можливого переможця, бо волів бути "за", а не "проти", оскільки легше вимовити дві літери, ніж п'ять, а крім того, слово "проти" треба вимовляти з рішучим виглядом, а слово "за" таких зусиль не вимагає. Кроль також зітхнув, також похитав головою і, поминувши трьох ображених, пройшов у протилежний кінець вестибюля, до зали назарейців.

Якусь мить у ясному чотирикутнику дверей було видно тільки стіл, накритий зеленим сукном, карафку з водою, попільничку і хмарки синього диму від сигари Кроля. Там усередині панувала тиша, не чути було навіть шепоту, в повітрі зависли смертельні вироки, народжувалась довічна ворожнеча. Перед Губріхом постав вибір: або зберегти честь, або втратити її, а він ще запеклим гімназистом п'ятого класу заприсягся собі не накликати ганьби на свою голову. Тепер він мусив піти на страхітливе приниження, признатись архієпископові, що він зазнав поразки. "Ну, а як же ваш труп, Губріху?" — спитає його насмішкуватий князь церкви. Кролеві загрожувала втрата вілли на озері Комер, яку пообіцяв йому Бремокель.

Охоронці музею загомоніли, і Мезер засичав на них, щоб вони замовкли.