Більярд о пів на десяту - Сторінка 23

Так тхнуло від її братів Бруно і Фрідріха, коли вони злазили зі своїх велосипедів на високих колесах, думаючи тільки про хвилини й кілометри, а потім у саду з таким самим фанатизмом намагалися спеціальними вправами зняти напруження з м'язів на ногах. Так тхнуло від батька, коли він виконував вокальні вправи, ревно напружуючи груди,— віддих вони теж обернули у спорт, спів був уже не втіхою цих вусатих городян, а доказом їхньої ревної участі у громадському житті. Вони ревно співали, ревно їздили на велосипедах, ревно напружували м'язи на ногах, на грудях, навколо рота, судома креслила на шкірі їхніх ніг і щік огидні сині блискавки, холодними осінніми ночами вони годинами простоювали в полі, чатуючи на зайців, що поховалися між капустяними головками, і тільки під ранок, зглянувшись на свої закляклі м'язи, зважувались трохи побігати під дощем — нащонащо-нащо? Де дівся той, що носив у собі прихований сміх, ніби потаємну пружину в потаємному годинниковому механізмі, той, хто міг полегшити нестерпний гніт, зняти напруження, єдиний, хто не прийняв причастя буйвола? Вона сміялася в альтанці, читала "Підступність і кохання" і, перехилившись через поруччя, дивилася, як він виходить із брами друкарні, легким кроком простує до кав'ярні "Кронер". Він носив у собі прихований сміх, як пружину. Чи то він був її жертвою, чи вона стала його жертвою?

Обережно, обережно! Чому ти завжди так рівно тримаєш ся, ніколи не згинаєш колін? Раз ступиш не так і полетиш униз, у синій безкрай, розіб'єшся об бетонні стіни компостної ями. В'яле листя не пом'якшить удару, а гранітне облицювання сходів — аж ніяк не подушка. То це він? Хто? Санітар Гупертс покірно з'явився в дверях:

— Що принести вашому гостеві: чаю, кави, пива, вина чи коньяку ?

Постривайте хвилинку! Якби це був Фрідріх, то він нізащо не сів би в жовтий автобус, що, як жук, повз назад уздовж муру, а приїхав би верхи на коні. Бруно ж ніколи не ходив без ціпка, він убивав ним свій час, розрубував його на шматки, розтрощував ціпком на друзки або розтинав його картами, кидаючи їх день і ніч, немов кинджали. Фрідріх приїхав би на коні, а Бруно не приїхав би без ціпка, отже, не треба ні коньяку для Фрідріха, ні вина для Бруно, вони обидва загинули, нерозважні улани поскакали під Ербі-ле-Юетт просто під кулеметний вогонь. Вони гадали, що міщанські пороки можуть звільнити їх від міщанських чеснот, хотіли сороміцькими анекдотами пригасити свою роками набуту побожність, голі дівулі, що витанцьовували на столиках у клубі, не принижували пам'яті достойних предків, бо й ті предки не були такі достойні, якими вони здаються в портретній галереї. Коньяк і вино, любий Гупертсе, ви можете назавжди викреслити зі списку напоїв. Може, пиво? Ні, хода Отто була не така пружна, в ній відчувався ритм марщу. "Ворог, ворог" — вистукували його чоботи по плитках сіней і потім по цілій Модестгасе: він зарані прийняв причастя буйвола. Чи, може, його брат, помираючи, передав йому в спадок ім'я "Гінденбург"? Отто народився через два тижні після Генріхової смерті й загинув під Києвом. Я не хочу більше дурити себе, Гупертсе, вони всі повмирали: Бруно і Фрідріх, Отто й Едіт, Йоганна й Генріх.

Кави також не треба. Прийшов не той, чий прихований сміх я вчувала в кожному його кроці, той старший, для цього гостя принесіть чаю, Гупертсе, свіжого, міцного чаю з молоком, але без цукру, для мого сина Роберта, що завжди ходив рівно, ніколи не згинав колін, що не міг жити без таємниць, і тепер він носить у серці таємницю. Вони били його, пошматували йому всю спину, але він не зігнувся, не виказав таємниці, не зрадив Георга, мого брата в перших, що приготував йому в аптеці чорний порох. Він тепер завис між двома щаблями, летить, розгорнувши руки, немов Ікар, до входу. Він не впаде в компостну яму й не розіб'ється об граніт. Чаю, любий Гупертсе, свіжого міцного чаю з молоком, але без цукру, і сигарет, будь ласка, для мого архангела. Він приносить мені недобрі новини, що мають присмак крові, бунту й помсти. Вони вбили того білявого хлопця, що пробігав сто метрів за десять і дев'ять десятих секунди. Він завжди сміявся, коли я його бачила, а бачила я його всього тричі. В нього були вправні руки, він полагодив мені малесенький замочок від скриньки з коштовностями, з яким сорок років не могли нічого зробити ні столяр, ні слюсар, а він тільки взявся до нього, і замочок почав замикатися. Він був не архангелом, а лише ангелом, звався Ферді, мав біляве волосся й гадав, дурненький, що тих, хто прийняв причастя буйвола, можна перемогти лускавками. Він не пив ні чаю, ні вина, ні пива, ні кави, ні коньяку, він просто підставляв рота під кран з водою і сміявся. Якби він був живий, то дістав би мені гвинтівку. Або той другий, чорний ангел, якому заборонили сміятися, брат Едіт. Вони звали його Шреллою, він був із тих, кого ніколи не називають на ім'я. Ферді зробив би це, він заплатив би за мене викуп і зі зброєю в руках визво-

лив би мене з цього зачарованого замку, а так я й залишусь тут, вибратися звідси можна тільки драбиною, якою тепер спускається до мене мій син.

— Добрий день, Роберте, вип'єш чаю? Не здригайся, коли я цілую тебе в щоку. Ти скидаєшся десь на сорокарічного. Сивуваті скроні, вузькі штани, блакитний жилет. Чи цей твій вигляд не надто впадає в око? А може, й добре, що ти замаскувався під добродія середнього віку, ти став схожий на начальника, підлеглі якого хотіли б почути, як він кашляє, але він вважає, що становище не дозволяє йому кашлянути. Вибач, що я сміюся. Які теперішні перукарі вправні, твоя сивина ніби справжня, а на підборідді проступає щетина, наче в чоловіка, що мав би голитися двічі на день, а він голиться лише раз. Спритно все зроблено, тільки червоний шрам лишився такий, як і був. Вони впізнають тебе по ньому, хіба нема й на це якогось засобу?

Ні, не бійся, мене вони не зачепили, навіть не зняли гарапника зі стіни, тільки спитали:

— Коли ви бачили його востаннє? Я сказала їм правду:

— Вранці, коли він ішов на трамвай, яким доїздить до школи.

— Але він так і не з'явився в школі. Я промовчала.

— Він не пробував зв'язатися з вами? Я знов відповіла правду:

— Ні.

Ти залишав надто багато слідів, Роберте, якась жінка з бараків біля гравійного кар'єру принесла мені книжку з твоїм прізвищем і нашою адресою: Овідія з сіро-зеленими картонними палітурками, вимащеного в курячий послід, а за п'ять кілометрів звідти знайшли твою хрестоматію, в якій бракувало двох сторінок. її принесла мені касирка з якогось кінотеатру — прийшла до контори, назвавшись нашою клієнткою, і Йозеф привів її до мене нагору.

Через тиждень вони знов спитали мене:

— Він зв'язався з вами? І я відповіла:

— Ні.

Потім навідався один із них, Нетлінгер, що колись так часто користувався моєю гостинністю, й мовив:

— Для вас буде краще, як ви казатимете правду.

А я й казала правду, аж тоді я переконалася, що тобі пощастило втекти від них.

Місяцями ми нічого не чули про тебе, синку, а потім прийшла Едіт і сказала:

— Я чекаю дитини.

Я злякалася, коли вона додала:

— Господь благословив мене.

її голос лякав мене. Вибач, але я ніколи не любила сектантів, проте дівчина була вагітна й лишилася сама: батька її арештували, брат зник, ти також утік, а її два тижні протримали у в'язниці й допитували. Ні, вони її не били, так легко виявилося розігнати божих ягнят, лишилося тільки, одне — Едіт. Я взяла її до себе. Видно, ваша нерозважність, діти, була приємна богові, але вам треба було б убити хоча б того Вакеру. Тепер він став начальником поліції. Воронь нас боже від таких уцілілих мучеників. Колишній учитель гімнастики, а тепер начальник поліції, він їздить по місту на білому коні й особисто керує облавами на жебраків. Чому ви не вбили хоча б його? Але чим? Порохом у картонній обгортці? Лускавками нікого не вб'єш, синку. Треба було мене спитатися. Тільки метал несе в собі смерть: мідяна гільза, свинець, залізо. її несуть металеві скалки, вони свистять, розтинаючи нічне повітря, дощем сиплються на дах, торохтять по альтанці, летять, мов дикі птахи: "Крізь темінь линуть дикі гуси" — і нападають на ягнят. Едіт загинула. Перед цим я оголосила її божевільною, три відомі лікарі написали свій висновок вишукано-нерозбірливим письмом на білих бланках із солідними штампами, і це тоді врятувало Едіт. Вибач, що я сміюся: нічого собі ягня, у сімнадцять років народила першу дитину, а в дев'ятнадцять другу. В неї завжди на устах були слова: "Володар небесний зробив те", "Володар небесний зробив це", "Володар небесний дав", "Володар небесний узяв", володар та й володар! Вона не знала, що володар небесний — наш брат, із братами можна спокійно сміятися, а з володарями — не завжди. Я й гадки не мала, що дикі гуси роздирають ягнят, вважала їх мирними птахами, які їдять траву. Едіт лежала, наче то ожив наш родинний герб: ягня, з грудей у якого цебенить кров,— але ніхто не стояв біля її труни, ні великомученики й кардинали, ні схимники й лицарі, ні святі, ніхто не прийшов помолитися за неї, тільки я молилася. Вона загинула, синку, але не сумуй, спробуй усміхнутися, я пробувала, та мені не вдавалося, особливо, як ховали Генріха. Він грався з тобою, чіпляв тобі шаблю, надягав тобі на голову каску, ти мав бути то французом, то росіянином, то англійцем. Такий тихий хлопчик, а все співав: "Меж гвинтівку дай, мені гвинтівку дай". А помираючи,

прошепотів мені той страхітливий пароль, прізвище того священного буйвола: "Гіндснбург". Генріх хотів вивчати напам'ять вірша про Гіндснбурга, він був такий чемний і старанний, але я подерла папірець із віршем, і білі клаптики посипались, немов сніжинки, на Модестгасе.

П11 і і же, Роберте, чан захолоне, а ось сигарети, і підійди ближче, мені треба говорити дуже тихо, щоб ніхто не почув, а надто щоб не почув батько, він як дитина, не знає, який цей світ лихий, як мало в ньому людей із чистим серцем. У нього самого чисте серце, цить, хай жодна плямка не впаде на його чисте серце. Слухай, ти можеш мені допомогти: мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай, ти повинен дістати мені її, з квітника на даху я змогла б його застрілити, в альтанці триста п'ятдесят дірок, поки він їхатиме на білому коні повз готель "Принц Генріх" і зверне за ріг, я встигну спокійно прицілитись.