Більярд о пів на десяту - Сторінка 22

У дверях з'явився Швебрінгер. Він був невисокий на зріст, тендітний, як і я, і не тільки мав славу непідкупного, а й був ним. Він носив витерті штани до колін і зацеровані панчохи, голова в нього була поголена й на ній витикався чорний чуб, а в очах, схожих на родзинки, причаїлась усмішка. Швебрінгер порядкував національними г{х)нда-ми, захищав не тільки інтереси капіталу, інтереси промисловців і короля, але й інтереси крамарчука, що вклав у цінні папери десять по^нігів, чи старої бабусі, що вклала в них тридцять пфенігів. Швебрінгер відкривав рахунки, виписував чеки, контролював бухгалтерські книги, з кислою міною давав дозвіл на завдатки. Він був вихрестом, мав таємну пристрасть до барокко, любив ангелів, що ширяють у небі, позолочені стільці, фігурні казальниці, полаковані в білий колір кафедри, запах ладану, спів хлоп'ячого хору. Цей чоловік із чорними, схожими на родзинки, пронизливими очима втілював у собі владу, йому корилися консорціуми банків, як сторожеві в будці залізничний шлагбаум, він визначав курс на біржі, командував сталевими концернами, але вигляд мав такий, наче без жодних наслідків перепробував усі можливі проносні ліки й тепер чекав, коли вже нарешті винайдуть справжні, що таки допоможуть йому. Він узяв чарку коньяку, не поклавши на тацю чайових, і зупинився за два кроки від мене. У своїх штанях до колін і зацерованих панчохах він скидався на велогонщика, якого спіткала аварія. Зненацька він глянув на мене, всміхнувся, поставив на тацю порожню чарку й пішов до зали з нідерландцями, де вже раніше зник Губріх. Швебрінгер також не озвався до трьох ображених жодним словом.

Із зали засідань долинув шепіт, мабуть, абат розмовляв із Гральдуке. У дверях і далі видно було тільки зелений стіл, попільничку й карафку з водою. Страту відклали, але в повітрі пахло суперечкою, певне, колегія суддів ще й досі не прийшла до однієї думки.

Гральдуке вийшов, узяв із Мезерової таці дві чарки коньяку, на мить нерішуче зупинився і глянув у той бік, куди пішов Кроль. Гральдуке був високий, тілистий чоловік, скромніший, ніж можна було подумати, дивлячись на мішки в нього під очима. Він заступав право, дбав, щоб під час голосування не був порушений закон, і вів протокол. Колись Гральдуке сам мало не став ченцем, він два роки співав грегоріанську літургію, яку й досі ще любив, а потім повернувся до світського життя, одружившись із дуже гарною дівчиною, яка народила йому п'ять дуже гарних дочок, а тепер був начальником окружного управління земельних справ. Він затверджував купівлю земельних ділянок, ціною довгої, копіткої праці з'ясовував заплутані випадки щодо володіння ланами, луками й лісами, вмовляв упертих бургомістрів, скасовував право риболовлі в жалюгідних калабанях, викупляв заставні листи, залагоджував суперечки з банками і страховими товариствами.

Члени жюрі помалу верталися до зали засідань. Тонка абатова рука поманила туди Мезера. На мить він зник за дверима, тоді з'явився знов і гучно крикнув:

— Панове члени жюрі, мені доручено повідомити вам, що перерва скінчилася.

Перший вийшов із зали назарейців Кроль, на його обличчі вже було написане "за". Із зали нідерландців перший з'явився Швебрінгер і швидко зайшов до зали засідань. Останній був Губріх, блідий як смерть; сумно похитуючи головою, він мовчки пройшов повз трьох ображених. Мезер зачинив за ним двері, глянув на тацю, де стояло дев'ять порожніх чарок, і зневажливо згріб мідяки, яких було менше, ніж він сподівався. Тоді я підійшов до нього й кинув на тацю таляр. Він брязнув так гучно й різко, що троє ображених злякано підвели очі. Мезер посміхнувся, вдячно приклав руку до кашкета й пошепки мовив:

— А ти ж усього лише син схибленого паламаря.

На вулиці давно вже не чути було торохтіння бричок, "Травіата" почалася. Ряд охоронців завмер між легіонерами й матронами, між уламками колон давніх храмів. У холодну тишу ввірвався гамір, ніби теплий вітер. Газетярі змели першого охоронця, другий безпорадно підняв руки, а третій глянув на Мезера, що сичав, пробуючи втихомирити їх. Якийсь молодий журналіст, прослизнувши повз Мезера, підійшов до мене, витер носа рукавом і тихо сказав:

— Перемога явно ваша.

Віддалік двоє поважніших журналістів, бородаті, в чорних капелюхах, виснажені сентиментальними віршами, стримували неповажну газетярську масу: дівчину в окулярах і худого соціаліста. Та ось абат відчинив двері, швидко, майже підбі-гом, як хлопчак, підійшов обняти мене. Чийсь голос крикнув:

— Фемель! Фемель!

Унизу почувся гомін, минуло десять хвилин, як підвіконня перестало дрижати, робітниці, сміючись, виходили з брами, і на їхніх обличчях виразно було написано, що вони чекають утіх вільного суботнього вечора. Такого теплого осіннього дня трава під цвинтарним муром особливо пахуча. Грец сьогодні не продав кабана, закривавлене рило було темне й сухе. В рамі вікна видно було квітник на даху будинку навпроти: білий стіл, дерев'яна лавка, альтанка з прив'ялою красолею. Колись там походжатимуть діти Йозефа, діти Рут і читатимуть "Підступність і кохання". Чи він бачив там коли-небудь Роберта? Ні, той або сидів у себе в кімнаті, або тренувався в парку, квітники на дахах були надто малі для тих видів спорту, якими він захоплювався,— для бейсболу й бігу на сто метрів.

Я завжди трохи побоювався Роберта, чекав від нього чогось незвичайного, навіть не здивувався, коли той юнак із похилими плечима взяв його в заручники. Хотів би я знати, як звався хлопець, що вкидав нам у поштову скриньку малесенькі запиоочки від Роберта. Я так і не довідався цього, і Йоганні також не вдалося випитати його ім'я в Дрешера. Пам'ятник, який мені колись поставлять, треба було б поставити тому хлопцеві. Я не зважився вигнати Нетлінгера й заборонити тому Вакері ходити до Отто, це вони принесли в мій дім причастя буйвола, зробили з хлопця, якого я любив, брав із собою на будівництво, з яким лазив по риштуваннях, чужу мені людину. Таксі? Яке таксі? Те, що ним я тисяча дев'ятсот тридцять шостого року їздив з Йоганною до "Кітви-ці" у Верхню гавань, чи те, що ним тисяча дев'ятсот сорок другого року відвозив її до лікарні в Денклінген? Чи те, яким я тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року їздив у долину Кіси з Йозефом, щоб показати йому будівництво, де він, мій онук, син Роберта й Едіт, мав замінити мене? Там, де було абатство, лежали величезні купи цегли й тиньку, над якими вітер здіймав куряву. Бремокель, Грумпетер і Волерзайн напевне тріумфували б, дивлячись на них, але я не тріумфував, коли тисяча дев'ятсот сорок п'ятого вперше побачив ті руїни. Я задумливо ходив по них, спокійніший, ніж, мабуть, чекали від мене. А чого від мене чекали — сліз, обурення?

— Ми знайдемо винного.

— Навіщо? — спитав я.— Не треба нікого шукати.

Я віддав би двісті абатств за те, щоб повернути Едіт, Отто або того невідомого хлопця, який укидав записочки в нашу поштову скриньку й так дорого заплатив за те. І хоч такий обмін не міг відбутися, я був радий, що бодай чимось заплатив: "витвір моєї молодості" став купою цегли. Я віддав його Отто й Едіт, тому хлопцеві й учневі столяра, хоч знав, що їм уже нічим не допоможеш, вони всі загинули. Може, й ці купи каміння були тим непередбаченим, що його я так палко прагнув? Ченців дивувала моя усмішка, а мене дивувало їхнє обурення.

— Таксі? Я вже йду, Леоноро. Пам'ятайте, що я вас запросив на дев'яту годину до кав'ярні "Кронер" на свій день народження. Шампанського не буде. Я ненавиджу шампанське. Заберіть у портьє внизу квітки, скриньки з сигарами, вітальні телеграми й не забудьте, голубко, плюнути на мій пам'ятник.

У понаднормові години вони друкували на білому папері передвиборчі плакати, ними були забиті весь коридор, усі сходи, аж до самих його дверей, на кожну паку зверху був наліплений взірець. Панове на тих взірцях усміхалися до нього, всі добре вбрані, навіть на плакатах було видно, що їхні костюми пошито з доброї тканини, їхня міщанська поважність і міщанські усмішки вимагали довіри й пошани до себе. Серед них були молоді й старі, проте молоді здавалися йому ще страшнішими за старих. Він відмахнувся від портьє, що кликав його до своєї комірчини помилуватися розкішними букетами, розпечатати телеграми й оглянути подарунки, сів у таксі, дверці яких відчинив йому водій, і тихо сказав: — Будь ласка, в Денклінген, до лікарні.

5

Синє небо, пофарбована стіна, вздовж якої тополі, ніби щаблі драбини, вели нагору до майданчика перед будинком, де сторож скидав у компостну яму листя. Стіна була надто висока, а відстань між щаблями надто велика — три або й чотири кроки. Обережно! Чому жовтий автобус піднявся попід стіною так високо вгору, чому він повзе, мов жук, він же сьогодні привіз тільки одного пасажира — його. То це він? Хто? Якщо таки він, то хай добре тримається за драбину, перелазячи зі щабля на щабель! Але ні — треба завжди ходити рівно, не згинаючись, не принижуючись. Він і ходив рівно, тільки в церкві й на старті згинав коліна. То це він? Хто?

На деревах у саду і в Блесенфельдському парку були розвішані таблички з чітко вималюваними цифрами: "25", "50", "75", "100". Він згинав коліна на старті, мурмотів сам до себе: "На старт, готовий, рушай!",— біг, потім уповільнював темп, вертався назад, дивився на секундомір, записував час у зошит з рябими палітурками, що лежав на кам'яному садовому столі, знов згинав коліна на старті, мурмотів сам собі команду й біг, тільки ледь збільшуючи пройдену дистанцію. Часто йому дуже довго не вдавалося перейти за цифру "25", ще більше часу минало, поки він досягав цифри "50", а наостанці він раз пробігав усю дистанцію до цифри "100" й записував у зошит досягнутий результат: "11,2". То була ніби фуга, точна, бентежна, і все-таки в тих дистанціях було щось дуже нудне, сама вічність зяяла з них у ті літні дні в саду або в Блесенфельдському парку: старт — повернення, старт — невеличке збільшення темпу, повернення. Навіть його пояснення, коли він сидів поряд із нею, роблячи підсумки своїм записам і коментуючи їх, вихваляючи свою систему, здавались їй одночасно бентежними й нудними. Його тренування тхнули фанатизмом, а дуже, струнке юнацьке тіло — ревним потом тих, хто ще не спізнав кохання.