Більярд о пів на десяту - Сторінка 27

Квітки, які ти мав покласти на Генріхову могилу, ти викинув з вікна карети. Ми залишили тебе перед брамою кладовища, дозволили тобі сісти на передок і потримати віжки. Ті віжки були з чорної шкіри, потріскані по краях. Бачиш, Роберте, ти пам'ятаєш і собаку, і віжки, і брата... А солдатів, силу-силен-ну солдатів, не пригадуєш. Вони йшли по Модестгасе, тягнучи за собою гармати, і перед готелем звертали на вокзал. Батько взяв тебе на руки і сказав:

— Війна скінчилася.

Плитка шоколаду коштувала більйон, потім цукерок став коштувати два більйони, гармата — стільки, як півхлібини, кінь — стільки, як яблуко, ціни все росли, а тоді в людей не лишилося навіть п'яти пфенігів, щоб купити найдешевший шматок мила. Це не могло довести до добра, Роберте, та вони й не хотіли, щоб це довело до добра. Солдати все йшли і йшли через Модестську браму і стомлено звертали на вокзал, ішли пристойно, і пристойно несли перед собою транспаранти з ім'ям великого буйвола — Гінденбурга. Він подбає, щоб знов настав лад, до останнього подиху дбатиме про лад. Він справді помер, Роберте? Не можу повірити цьому. "Вкарбоване в пам'ять, залізо і мідь, воно перебуде навалу століть". Коли я бачу на марках його відвислі буйволячі щоки, мені здається, що він закликає нас до єднання. Кажу тобі, Роберте, він ще завдасть нам клопоту, ще покаже нам, куди веде розважність політиків і розважність фінансистів. Кінь коштував стільки, як яблуко, цукерок коштував більйон, а тоді в людей не лишилося навіть п'яти пфенігів, щоб купити шматок мила. І все відбувалося пристойно. Я бачила й чула, як вони йшли з його ім'ям на транспарантах і на устах. Дурний, як чобіт, глухий, як тетеря, він дбав про лад. Пристойність і ще раз пристойність, честь і вірність, залізо і сталь, гроші і зруйноване сільське господарство. Будь обережний, синку, там, де парує рілля і шумлять ліси, прийматимуть причастя буйвола, будь обережний.

Не думай, що я божевільна, я добре знаю, де ми: в Денклін-гені, он там, бачиш, між деревами вздовж синьої стіни веде дорога до того місця, де повзуть, як жуки, жовті автобуси. Мене привезли сюди, бо я морила голодом твоїх дітей після того як птахи, що шугають у небі, вбили останнє ягня. Йде війна, час рахують за присвоєнням чергових звань, ти був лейтенантом, коли йшов на фронт, а через два роки став обер-лейтенантом. Ти ще не капітан? Цього разу вони тебе не підвищуватимуть у званні чотири роки, а може, й шість, тоді ти станеш майором. Вибач, що я сміюся, не зайди надто далеко з тими своїми с]юрмулами, якими ти забив собі голову, не втрачай терпцю й не користуйся ніякими привілеями. Ми не їмо ані на крихту більше від того, що видають на картки, Едіт згодна зі мною, їж те, що їдять усі, носи те, що носять усі, читай те, що читають усі, не дозволяй собі нічого понад те, що мають усі,— ні масла, ні одягу, ні віршів, які люб'язно пропонуватиме тобі буйвол. Повна дарунків їхня правиця, це завжди хабарі, хоч би якою монетою їх давали. Я не хотіла, щоб і твої діти користувалися привілеями, хай відчують на своїх устах смак правди. Але вони забрали мене від дітей. Цей дім зветься санаторієм, тут божевільних не б'ють, не ллють на них холодної води, не надягають на них без згоди родичів гамівної сорочки. Думаю, ви не погодитесь, щоб її надягли на мене. Я навіть можу виходити, коли захочу, бо я безпечна, цілком безпечна, синку, але я не хочу виходити, не хочу бачити, які надворі часи, не хочу щодня відчувати, що вони вбили в ньому прихований сміх, зламали потаємну пружину потаємного годинникового механізму. Він, скажу тобі, почав раптом надавати ваги своїй особі, став дуже врочистий. Скільки вимуровано тієї цегли, цілі гори, вирубано цілі ліси на будівельний матеріал, а бетону... тим бетоном можна було б засипати Боденське озеро. В будівництві вони шукають забуття, це як опіум. Ти собі не уявляєш, скільки такий архітектор може набудувати за сорок років,— я зчищала щіткою сліди вапна з його холош і гіпсові плями з капелюха, він курив сигару, поклавши голову мені на коліна, і ми без кінця проказували молитву, що звалася "А пам'ятаєш". "А пам'ятаєш, як тисяча дев'ятсот сьомого року, чотирнадцятого, двадцять першого, двадцять восьмого, тридцять пятого" —і завжди згадували або якесь будівництво, або чиюсь смерть. "А пам'ятаєш, як померла мати, пам'ятаєш, як помер батько, Йоганна, Генріх? Пам'ятаєш, як я будував абатство Святого Антонія, церкву Святого Серватія, церкву Святого Боніфація, церкву Святого Модеста, греблю між Гайлігенфельдом і Блесеж|)ельдом, пам'ятаєш, як я будував монастир для білих братів, і монастир для рудих братів, і будинки відпочинку для сестер-жалібниць",— і кожна згадка звучала для мене як "Господи, помилуй нас!" Будівництво йшло за будівництвом, смерть за смертю, він став рабом легенди, яку сам створив, не міг відступити від неї ні на крок: щоранку снідав у кав'ярні "Кронер", хоч волів би поснідати з нами, випити кави з молоком і з'їсти скибку хліба. Йому ж зовсім не треба було того звареного некруто яйця, грінки й огидного сиру з перцем, але він уже почав думати, що не може без них обійтися. Я боялася за нього. Він сердився, коли не отримував великого замовлення, а раніше радів, коли отримував, розумієш? Це складна математика, коли тобі добігає п'ятдесят, шістдесят і ти стоїш перед вибором: або задовольнити на власний пам'ятник свою природну потребу, або звести на нього очі з глибокою пошаною. Тут уже самої іронії не вистачить. Тобі тоді минув вісімнадцятий, а Отто шістнадцятий, і мені було страшно за вас. Я стояла з вами, як сторожкий птах із пильними очима, в альтанці на даху, тримала вас на руках, коли ви були немовлятами, тримала за руку, коли ви стали малими дітьми, трималася біля вас, коли ви переросли мене, і спостерігала, як на вулиці внизу проходила наша доба під звуки маршу. Все кипіло, люди билися одні з одними, платили більйон за цукерок, а потім не мали трьох по^енігів на булочку. Я не хотіла чути прізвища їхнього рятівника, але вони носилися з тим буйволом, наліплювали марки з його зображенням на листи і проказували свою молитву: пристойність, пристойність, честь, вірність, переможені, але непереможні, лад. Дурний, як чобіт, глухий, як тетеря, Жозефіна в батьковій конторі проводила ним по мокрій губці й наліплювала його у всіх кольорах на листи, а мій маленький Давид снав, він прокинувся аж тоді, коли ти зник, коли він побачив, як за те, що ти передаси з рук у руки пачечку грошей, загорнутих у газету, своїх власних грошей, хтось може заплатити життям, коли від його сина залишилась раптом сама оболонка — віра, честь, пристойність,— аж тоді він прокинувся. Я застерігала його від Греца, але він казав:

— Він людина безпечна.

— Ну певне,— відповіла я,— але ти ще побачиш, на що ті безпечні люди здатні. Грец може виказати рідну матір.

Я злякалася своєї прозірливості, коли потім Грец справді виказав свою матір. Так, Роберте, він віддав у руки поліції свою рідну матір, лише тому, що стара завжди казала:

— Це гріх і ганьба.

Більше нічого не казала, тільки це єдине речення, аж поки одного дня син заявив:

— Я більше не можу такого терпіти, мені не дозволяє цього моя честь.

Вони забрали її до притулку для старих і оголосили божевільною, щоб урятувати їй життя, але саме цим і занапастили її, старій дали відповідний укол. Ти не пам'ятаєш Грецової матері? Вона вам завжди кидала через огорожу порожні козубці з-під грибів, ви їх розплітали й будували з них собі очеретяні хижі. Коли довго йшов дощ, хижі руділи і облипали брудом, тоді ви чекали, поки вони висохнуть, і я дозволяла вам спалити їх. Невже ти не пригадуєш цього? Не пригадуєш старої, яку Грец виказав поліції, його рідної матері? Звичайно, він і досі стоїть за лядою і розкладає порізану на шматки печінку. Вони прийшли й по Едіт, але я не віддала її, я ошкірювалась на них, кричала, і врешті вони відступили. Я рятувала Едіт, аж поки птах, що шугав у небі, не вбив її, я пробувала оборонити її і від нього, чула, як шурхотять його крила, як він каменем падає вниз, знала, що він несе смерть, він переможно вдерся до нас крізь сінешнє вікно, я підвела руки, щоб упіймати його, але він прослизнув крізь шіх. Вибач мені, Роберте, я не зуміла врятувати ягня. І пам'ятай, що ти обіцяв мені дістати гвинтівку. Не забувай цього. Будь обережний, синку, коли підійматимешся вгору драбиною. Дай я тебе поцілую, і вибач, що я сміюся. Які ж теперішні перукарі вправні.

Зовсім не згинаючись, він підіймався вгору драбиною, ступав у сірий безкрай між щаблями, а назустріч йому спускався згори Давид, маленький Давид,— він міг би ціле життя носити ті костюми, що купив замолоду. Обережно! Чому ви зупинилися між щаблями, не могли хоча б сісти на них, коли вже захотіли поговорити, чого стояти так рівно! Вони справді обнялися, син поклав руку на батькове плече, а батько на синове?

Кави, Гупертсе, міцної, гарячої кави, і добре посолодіть її, мій володар любить пити після обіду міцну солодку каву, а вранці — ріденьку. Він виходить із сірого безкраю, в який сягнистими кроками йде той, що завжди тримається рівно, воші обидва мужні люди, і мій чоловік, і мій син, вони спускаються до мене вниз у зачарований замок, син двічі, а володар тільки раз на тиждень, він приносить із собою суботу, а в очах у нього — календар, і я навіть не можу втішити себе надією, що це спритні перукарі надали йому такого вигляду. Йому справді вісімдесят років, сьогодні його день народження, який урочисто відсвяткують у кав'ярні "Кронер", без шампанського, бо він завжди ненавидів шампанське, я так і не довідалась, чому.

Ти колись мріяв улаштувати цього дня велетенську учту, на неї мали прийти сім разів по сім онуків, та ще правнуки, невістки, жінки одружених онуків. Ти завжди почував себе мало не Авраамом, засновником могутнього роду, бачив себе в мріях із двадцять дев'ятим правнуком на руках. Хотів усе побільшувати й побільшувати рід, але сьогодні в тебе буде сумне свято, ти маєш тільки одного сина, білявого онука й чорняву онуку, яких тобі подарувала Едіт, а прамати роду сидить у зачарованому замку, в який можна спуститися тільки нескінченною драбиною з величезними щаблями.

— Заходь, старий Давиде, хай із тобою зайде щастя, ти й досі не потовщав, зберіг такий стан, як мав замолоду.