Більярд о пів на десяту - Сторінка 24

Треба глибоко вдихнути повітря, я читала про це, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Я вже тренувалася з ціпком Бруно, поки він заверне за ріг, я матиму дві з половиною хвилини, не знаю тільки, чи встигну застрілити ще й того другого. Коли він упаде з коня, зчиниться шарварок, і я не зможу ще раз глибоко вдихнути повітря, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Треба тільки вирішити, кого застрілити: вчителя гімнастики чи того Нетлінгера,— він їв мій хліб, пив мій чай, і батько завжди казав про нього: "Який бадьорий хлопець". Бач, який він бадьорий: нападав на ягнят божих, тебе й Шреллу бив гарапником із колючого дроту. Ферді заплатив високу ціну й так мало домігся — присмалив ногу вчителеві гімнастики й розбив дзеркало в шафі. Ні, тут потрібен не норох і картон, синку, а порох і метал...

Ну, випий же нарешті чай, синку, чи він тобі не подобається? Може, тютюн у сигаретах занадто сухий як на твій смак? Вибач, я ніколи на цьому не розумілася. В тебе гарний вигляд, тобі личить маска сорокарічного чоловіка з сивими скронями, ти наче народився, щоб бути нотарем. Мені смішно стає, коли я уявляю собі, що ти справді міг би мати такий вигляд. Які ж тепер вправні перукарі.

Не будь такий насуплений, усе минеться, ми знов почнемо їздити за місто, в Кіслінген,— бабуся й дідусь, діти, онуки, весь рід, твій син пробуватиме руками спіймати 4>орель, ми будемо їсти чудовий монастирський хліб, пити монастирське вино, слухати вечірню: "Rorate coeli desuper et nubes plurant

]шгит" . Передріздвяна пора, в горах випав сніг, струмки замерзли... Вибери сам собі пору року, синку... Едіт найдужче сподобається передріздвяна пора, від неї самої віє передріздвяним духом, вона ще не зрозуміла, що володар небесний прийшов до нас як брат. її чисте серце втішить чернечий спів у темній церкві, яку збудував твій батько, в церкві Святого Антонія в долині Кіси, між хуторами Штелінгерова Печера й Герлінгерове Сідло.

Мені ще не було й двадцяти двох, як освячували абатство, я ще тільки недавно дочитала "Підступність і кохання", сміх із мене так і лився, як ллється з молоденької дівчини, я, вбрана в зелену оксамитову сукню, куплену в Терміни Гору шки, й на вигляд була, як молоденька дівчина, що повертається з уроку танців. Я вже була не дівчина, але ще й не зовсім жінка, більше скидалася не на одружену даму, а на зведеницю. Того дня я надягла білий комірець і чорний капелюшок, була вже вагітна, й на очі мені весь час набігали сльози. Кардинал шепнув мені:

— Вам треба було залишитися вдома, шаіювна пані. Сподіваюся, що ви витримаєте церемонію.

1 "Спустіть росу згори, небеса, а з хмар хай спливе справедливість" (Біблія, Книга пророка Ісайї, 45, 8).

Я витримала її, бо хотіла бути з ним. Коли відчинили церковні двері й почалося освячення, я злякалася: він побілів, як крейда, мій маленький Давид, і я подумала — тепер він уже ніколи не сміятиметься, вони вб'ють його сміх своєю урочистістю, він надто тендітний і надто молодий, він не так ревно гартував свої м'язи, як годиться чоловікам. Я знала, що була гарна — темноока, в зеленій сукні, з білим комірцем. Я вирішила ніколи не забувати, що все на світі — лише гра. А ще мені було смішно, коли я згадувала, як учитель німецької мови казав: "Ви маєте отримати в мене найвищу оцінку". Але я так і не отримала найвищої оцінки, весь час думала тільки про нього, називала його Давидом, маленьким Давидом із пращею, думала про його сумні очі і схований глибоко в серці сміх. Я кохала його, щодня чекала на ту хвилину, коли він з'явиться у великому вікні майстерні, дивилася йому вслід, як він виходив з брами друкарні, прокрадалася на репетицію хору, щоб побачити, чи він теж надимає й опускає груди, ревно віддаючись тому чоловічому спортові, й побачила з його обличчя, що він не такий, як вони. Бруно потай провів мене до готелю "Принц Генріх", де члени клубу офіцерів запасу збиралися пограти в більярд, я дивилась, як він згинав і розгинав руки, як білі кулі котились по зеленому полі, як червоні кулі котились по зеленому полі, й бачила, що за кожним його рухом глибоко ховався сміх. Ні, він ніколи не приймав причастя буйвола, і я боялася, що він не витримає останнього, найостаннішого і найважчого випробування; випробування військовим мундиром у день народження того дурня, в січні, коли вони мали пройти під звуки маршу до пам'ятника біля мосту і взяти участь у параді перед готелем, на балконі якого стоятиме генерал. Який він матиме вигляд, коли мірятиме крок біля того пам'ятника під брязкіт литавр і гупання барабанів, під звуки горнів, що гратимуть сигнал атаки,— адже йому теж забили голову історією і балачками про нашу велику місію. Мені було страшно, я боялася, що він матиме смішний вигляд, а я не хотіла, щоб він був смішний, не треба, щоб вони з нього сміялися, хай завжди він сміється з них. І ось я побачила його на параді — господи, шкода, що ти його не бачив, він кожним кроком наче підгилював голову кайзера.

Потім я багато разів бачила його в мундирі, час почали рахувати за присвоєнням чергових звань: два роки — обер-лейтенант, ще два роки — капітан. Я брала його шпагу і як могла споганювала її, видряпувала нею бруд за світильником у сінях, іржу із залізних садових лавок, копала нею ямки для розсади, навіть чистила б картоплю, якби вона була зручніша.

1 Де мель Ріхард (1863—1920) — німецький поет. На початку творчого шляху перебував під впливом натуралізму, писав вірші на соціальні теми. Пізніше — один із найяскравіших представшіків символізму в німецькій поезії.

Шпаги треба здіймати й топтати ногами, як і всі привілеї, синку, вони для того існують, це хабарі. Повна дарунків їхня правиця. їж те, що їдять усі, читай те, що читають усі, носи такий одяг, як носять усі, тоді ти найшвидше дійдеш до істини. Шляхетне походження зобов'язує, воно зобов'язує їсти хліб із тирси, коли всі його їдять, читати патріотичну базгранину в місцевих газетах, а не журнали для освічених: Демеля 1 й таке інше. Ні, Роберте, не бери нічого, ні Грецо-вих паштетів, ні абатового масла й меду, ні золотих і заячої печені, пащопащонащо, коли інші не мають цього. Неприві-лейовані люди можуть собі спокійно їсти мед і масло, це не зіпсує їм шлунку й не заб'є мозку, але ти не їж, Роберте, ти повинен задовольнятися цим глевтяком. Тоді перед очима в тебе постане правда, і носи вбрання з дешевої тканини, якщо хочеш бути вільний.

Я лише раз скористалася своїми привілеями, єдиний раз, ти вже вибач мені, я не могла більше витримати, пішла до Дрешера, щоб виклопотати тобі амністію, ми вже всі не могли витримати: батько, я, Едіт. Тоді вже народився твій син, ми знаходили звістки від тебе в поштовій скриньці, малесенькі папірці, такі завбільшки, як ті, що в них загортають цукерки від кашлю. Перша звістка прийшла через чотири місяці після того, як ти зник: "Не турбуйтесь, я пильно вчуся в Амстердамі. Цілую маму, Роберт". Через тиждень прийшла друга записочка: "Мені треба грошей, загорніть їх у газету й передайте чоловікові на прізвище Гроль, офіціантові "Кітвиці" у Верхній гавані. Цілую маму, Роберт".

Ми віднесли гроші, офіціант на прізвище Гроль мовчки приніс нам пиво й лимонад, мовчки взяв пакунок, мовчки відмовився від чайових, наче взагалі не бачив нас і не чув наших запитань.

Ми вклеювали твої записочки в нотатник, їх довго не було, а потім вони почали надходити частіше. "Гроші отримав усі три рази: 2, 4 і 6. Цілую маму, Роберт". А Отто раптом перестав бути самим собою, в ньому відбулася страшна зміна: він був Отто і вже не Отто, він приводив додому Нетлінгера і вчителя гімнастики. Отто... Я зрозуміла, що це означає, коли кажуть: "Від людини лишилася сама її оболонка". Від Отто лишилася сама його оболонка, що швидко наповнилась іншим змістом, він не тільки прийняв причастя буйвола, а йому й прищепили його, з нього виссали давню кров і наповнили його новою. В погляді його світилася жадоба вбивства, і я злякано ховала від нього записки.

Цілі місяці ми не отримували ніяких звісток, я лазила навколішки по сінях, обшукувала кожну шпарку, кожен сантиметр холодної підлоги, відсунула світильник і вишкрябала за ним весь бруд, думала, що, може, скручена в кульку записочка впала за нього або її занесло туди вітром, уночі відкручувала зі стіни поштову скриньку й розбирала її, а Отто вертався додому, притискав мене дверима до стіни, наступав мені на пальці й сміявся. Місяцями я не знаходила записок і цілі ночі простоювала за завісою в спальні, чекаючи світанку, дивилася, чи не з'явиться хтось на вулиці й не зайде в під'їзд, мчала вниз, побачивши листоношу, але звісток від тебе не було. Я перешукувала пакунки з булочками, обережно переливала молоко в каструлю, відліплювала наліпки від пляшок, але й там нічого не було. А ввечері ми йшли до "Кітвиці", пробиралися повз людей, одягнених у мундири, в найдальший куток до столиків, які обслуговував Гроль, але він і далі мовчав, наче не впізнавав нас. Аж за кілька тижнів, після того як ми багато разів просиділи в "Кітвиці", чекаючи, що Гроль дасть якийсь знак, він написав нам на краєчку паперової підставки під кухоль з пивом: "Будьте обережні! Я нічого не знаю!" Потім перекинув повний кухоль і стер усе так, що лишилася тільки велика чорнильна пляма, а нам приніс другий кухоль пива, за яке не схотів брати грошей. Він був молодий, довгобразий, той Гроль, офіціант у "Кітвиці ".

Ми, звичайно, не знали, що хлопця, який кидав нам записочки в поштову скриньку, давно заарештовано, що за нами стежать, і Гроля теж ув'язнили б, якби не сподівалися, що він усе-таки озветься до нас. Хто може збагнути цю вищу математику вбивць? Вони обидва загинули, і Гроль, і хлопець, що приносив записочки, а ти, Роберте, не даєш мені гвинтівки, не хочеш визволити мене з цього зачарованого замку.

Ми перестали ходити до "Кітвиці", п'ять місяців нічого не чули про тебе, я не могла більше витримати цього і вперше скористалася своїми привілеями, пішла до Дрешера, доктора Еміля Дрешера, начальника окружної управи. Я вчилася в школі з його сестрою, а з ним ходила на уроки танців, ми вибиралися разом на прогулянки за місто, вантажили в брички барильця а пивом і розпаковували на узліссі бутерброди з шинкою, танцювали на скошених луках повільний вальс, мій батько допоміг його батькові вступити до академічної спілки, хоч він не мав університетської освіти,— це все дурниці, Роберте, не надавай цьому значення, коли йдеться про важливі речі.