Більярд о пів на десяту - Сторінка 25

Я звала Дрешера Емом, це було скорочене ім'я від Еміль, такі скороченім вважали тоді шикарними. І ось тепер, через тридцять років, я надягла сірий костюм, сірий капелюшок із бузкового кольору серпанком, узула чорні шнуровані черевики, прийшла до нього й попросила доповісти про себе. Дрегаер сам вийшов до мене в приймальню, поцілував мені руку і сказав:

— Ох, Йоганно, називай мене Емом, як колись. І я мовила:

— Еме, я мушу знати, де мій син. Адже вам відомо, де він. Тієї миті мені здалося, Роберте, що настав льодовиковий

період. Я побачила з виразу його обличчя, що він усе знає, і відчула, який він став офіційний, як насторожився. Його товсті, ві вислі від вина губи враз потоншали зі страху, він оз рнувся, похитав головою і прошепотів:

— Вчинок твого сина не тільки негарний, а й політично не важний.

До чого доводить політична розважність, я бачу по тобі, відповіла я.

Я хотіла повернутись і піти, але він затримав мене. Боже мій, то що: ми повинні всі повіситись?

— Так,— відповіла я,— ви повинні повіситись.

— Будь же розважна,— сказав він,— такі справи вирішує начальник поліції, а ти ж знаєш, що йому зробив твій син.

— Так, знаю,— мовила я.— Він йому нічого не зробив. На жаль. Він йому тільки п'ять років вигравав усі матчі в бейсбол.

Тоді той боягуз прикусив губу і сказав:

— Спорт... За спорт завжди можна зачепитися.

Ми тоді ще й гадки не мали, Роберте, що один порух руки може коштувати людині життя. Вакера звелів засудити до страти якогось польського військовополоненого тільки за те, що той підняв на нього руку, навіть не вдарив, а тільки підняв руку.

А потім одного ранку я побачила в себе на тарілці записку від Отто: "Мені теж треба грошей. 12. Можете віддати їх мені в руки". Я пішла до батькової майстерні, взяла з сейфа дванадцять тисяч марок — вони лежали там напоготові на той випадок, якщо від тебе знов почнуть надходити записки,— і шпурнула їх на стіл перед Отто. Я вже збиралася поїхати в Амстердам і сказати тобі, щоб ти більше не присилав записок, бо хтось заплатить за них життям, але ти вернувся додому. Я збожеволіла б, коли б вони тебе не амністували. Лишайся тут, хіба не однаково, де жити у світі, в якому один порух руки може коштувати людині життя? Ти ж знаєш, які умови Дрешер виторгував для тебе: ніякої політичної діяльності і зразу ж після іспитів — служба в армії. Я заздалегідь приготувала все, щоб ти міг надолужити прогаяне й отримати атестат зрілості, а потім Клем, фахівець зі статики, проекзаменує тебе й зарахує стільки семестрів, скільки зможе. Ти хочеш обов'язково вчитися в університеті? Ну добре, як знаєш... Вивчати статику? Чому? Добре, як знаєш. Едіт зрадіє. Іди до неї нагору! Іди ж! Швидше, хіба ти не хочеш побачити свого сина? Я віддала їй твою кімнату, вона чекає там на тебе, йди ж!

Він піднявся сходами нагору і пройшов тихими коридорами повз руді шафи під самий дах, до кімнатки, за якою починалася комора. В кімнатці тхнуло застояним димом сигарет, які тут тайкома викурювали санітари, й вологою постільною білизною, яку розвішували сушитися в коморі. Навколо Стояла гнітюча тиша, що підіймалася вгору сходовою кліткою, наче димарем. Він визирнув крізь віконце на" тополину алею, що вела до зупинки автобуса. Виполоті грядки, теплиця, мармуровий водограй, каплиця праворуч біля муру,— все те здавалося ідилією і було ідилією, дихало нею. За огорожею, крізь яку був пропущений електричний струм, паслися корови, у недоїдках із кухні рилися свині, що самі колись стануть недоїдками, один із санітарів саме вилив відро масного пійла, і воно забулькало в кориті. Сільська дорога за лікарняним муром, здавалося, вела в країну безмежної тиші.

Скільки разів він уже стояв тут, у цій комірчині, до якої його знов і знов посилала мати, щоб докладно відтворити свої спогади? І завжди стояв тут двадцятидвохрічним Робертом, що повернувся додому, погодившись мовчати. Він мав привітатися з Едіт і своїм сином Йозес}юм. Імена Едіт і Йозефа були гаслом, почувши його, він мав іти до цієї комірчини. Вони були йому обоє чужі, і мати, й син. Він збентежився, зайшовши до кімнати, і Едіт також збентежилась, ще дужче за нього,— невже вони взагалі колись були на "ти"?

Коли вони після тієї гри в бейсбол прийшли додому до Шрелли, Едіт дала їм вечеряти: картоплю з якоюсь незрозумілою підливою і зелений салат, потім налила рідкого чаю, а він тоді ненавидів рідкий чай і мав свої погляди на це — жінка, з якою він одружиться, повинна вміти запарюва ти чай. Едіт явно не вміла цього, а проте він уже знав, коли вона ставила на стіл картоплю, що затягне її в кущі, як вони вертатимуться додому з кав'ярні "Цонз" Блесенфельдським парком. Едіт була білява, мала на вигляд років шістнадцять і не сміялася з кожного приводу, як сміються молоденькі дівчата, в її очах, що зразу ж поглянули на нього прихильно, не світилося даремне сподівання щастя. Перед вечерею вона проказала молитву: володар небесний, володар небесний І він подумав: треба було б їсти руками, виделка, яку він тримав, здалася йому безглуздою, а ложка дивною, і він уперше зрозумів, що таке їжа — благословення, дане для того, щоб заспокоїти голод, і більше нічого, лише королі і злидарі їдять руками. Вони не розмовляли, йдучи по Гру ельштрасе і Блесеж})ельдським парком до кав'ярні "Цонз" ому було страшно, як він присягався їй ніколи не приймати

причастя буйвола, по-дурному страшно, наче він прирікав себе на смерть. Та коли вони верталися парком, він узяв Едіт за руку й притримав її, пропустивши Шреллу вперед. Почекавши, поки його сіра постать розтанула на тлі вечірнього неба, він потяг Едіт у кущі. Вона не опиралась і не сміялася, набутий тисячами поколінь досвід підказав йому, як це треба робити, керував його устами й руками. Він запам'ятав тільки її біляві коси, що блищали від теплого дощу, віночок сріблястих крапель на її бровах, схожу на кістяк якоїсь тендітної морської тваринки, знайденої в рудому піску на березі, обрис її губ, що без кінця міняв с]юрму, наче миготлива тінь, коли вона шепотіла йому в груди:

— Вони тебе вб'ють!

Отже, вони все-таки були з нею на "ти" там у парку, в кущах, і в дешевій мебльованій кімнаті другого дня. Він ішов по місту, мов сліпий, якого вела чарівна паличка, тяг Едіт за собою, тримаючи її за зап'ясток, і інстинктивно знайшов потрібний будинок. Під пахвою він тримав пакуночок із порохом для Фердіг э яким домовився зустрітись увечері. Він виявив, що Едіт навіть уміє всміхатися, вона всміхнулася, дивлячись у дзеркало, найдешевше з усіх, які та звідниця могла роздобути в крамничці дешевих товарів, усміхнулася, наче й у ній прокинувся досвід, набутий тисячами поколінь. Він уже тоді знав, що пакуночок із порохом, який лежав на підвіконні,— дурість, але ту дурість треба було здійснити, бо розважність нічого не дає в цьому світі, в якому один порух руки може коштувати людині життя. Усмішка на обличчі Едіт, яке не звикло всміхатися, здавалася чудом, а коли вони потім єну стили ся вниз і зайшли до господині, його здивувало, що вона так мало взяла за кімнату. Він заплатив півтори марки, а коли хотів додати ще п'ятдесят пфенігів, господиня відмовилась їх узяти.

— Ні, пане, я не беру чайових, мені цього не треба. Отже, вони таки були з нею на "ти", з Едіт, що сиділа там,

у його кімнаті, з дитиною на руках, з його сином Йозсфом. Він узяв у неї хлопчика, хвилинку незграбно потримав на руках, а потім поклав у ліжечко, і ним, його устами й руками, знов заволодів досвід, набутий тисячами поколінь. Едіт так і не навчилася запарювати чай, навіть згодом, як вони вже мали власне помешкання з іграшковими меблями. Він приходив додому з університету або його, вже унтер-офіцера саперних військ, відпускали на ніч з казарми. Його вивчили на підривника, а потім він сам навчав команди підривників, сіяв 4юрмули, що несли в собі якраз те, що він хотів,— хмари куряви і руїни, помсту за Ферді Прогульске, за офіціанта на прізвище Гроль, за хлопця, що вкидав у поштову скриньку його записки. Едіт ходила з торбою і з книжечкою пільгових талонів купувати продукти, гортала кухарську книжку, давала хлопчикові пляшку з молоком, а Рут — груди. Він був молодим батьком, а Едіт молодою матір'ю, вона приходила по нього під браму казарми з дитиною у візочку, вони гуляли на березі річки, на луці, де школярі грали у бейсбол і футбол, гуляли і під час повені, і коли вода спадала, сиділи на дамбі, Йозеф грався в піску, а Рут пробувала робити свої перші кроки. Два роки тривала ця гра, що звалася "подружжя", але він так і не звик дивитися на себе як на одруженого чоловіка, хоч більше ніж сімсот разів вішав у шафу кашкет і шинелю, скидав кітель і сідав до столу. Він брав Йозефа на коліна, а Едіт проказувала молитву: володар небесний, володар небесний. Тільки ніяких привілеїв, ніякої нерозважності, він, доктор Роберт Фемель, обдарований математик, був фельдфебелем саперних військ і їв горохову юшку, а тим часом його сусіди приймали по радіо причастя буйвола. Відпускали його лише до ранку, першим трамваєм він повертався в казарму, Едіт цілувала його на порозі, а в нього було дивне почуття, наче він збезчестив цю маленьку біляву жінку в червоному халаті. Йозефа вона водила за руку, а Рут клала у візочок. Йому заборонили провадити політичну діяльність, а хіба він колись її провадив? Йому дали амністію, вибачили юнацьку дурість, вважали його одним із найздібніших кандидатів на офіцерське звання. Тупе начальство було зачароване ним, бо він сумлінно робив те, що воно хотіло від нього: сіяв куряву і руїни, втовкмачував у голови підлеглим формули, за якими будівлі висаджують у повітря. — Від Альфреда немає звісток?

Він не зразу похоплювався, про кого вона питає, забував, що колись її прізвище також було Шрелла. Час почали рахувати за присвоєнням чергових звань: півроку —єфрейтор, півроку — унтер-офіцер, півроку — фельдо^ебель, ще півроку — лейтенант, а потім сіра, отупіла, безрадісна маса солдатів посунула до вокзалу. їх проводжали без квіток, не усміхалися їм, стоячи на тротуарах, кайзер теж не дарував ім своєї усмішки, не було в них почуття зарозумілості, яке з'являється, коли довго триває мир; стривожена, а однаково тупо віддана маса.