Більярд о пів на десяту - Сторінка 31

Червоно-біла картата скатертина зморщилася в тому місці, і він розгладив її. Американець почервонів.

"Ні, ні,— сказав Роберт,— вибачте мою незграбність, я не хотів вас образити, просто відчув потребу подарувати вам на пам'ять цей хрест, на пам'ять про того, хто висадив у повітря абатство Святого Антонія і отримав за це орден, висадив, хоч знав, що генерал, який йому дав такий наказ, божевільний, і знав, що висаджувати абатство ні з тактичних, ні з стратегічних міркувань не було ніякого сенсу. Я залюбки візьму ваші сигарети і прошу вас, вважайте, що ми просто обмінялися подарунками як ровесники".

Може, він висадив абатство тому, що тоді на святі літнього сонцестояння п'ятеро чи шестеро ченців виїхали на конях на пагорб і, коли запалало багаття, заспівали: "Тремтять порох-пяві кістки". Багаття запалив Отто, і сам він теж стояв там із маленьким сином на руках, білявим, кучерявим Йозефом, що радісно заплескав у долоні, коли вгору шугнуло полум'я. Поряд із ним стояла Едіт і стискала його праву руку. А може, він висадив у повітря абатство ще й тому, що Отто не був йому чужий у цьому світі, де один порух руки коштує людині життя. Навколо святкового багаття, яке доручили розпалити Отто, стояла сільська молодь із Додрінгена, Шаклінгена, Кіслінгена й Денклінгена, на розпашілі обличчя хлопців і дівчат падали моторошні відблиски вогню, і всі співали ту пісню, яку почав простодушний чернець, ввігнавши остроги в боки простодушного селянського коня: "Тремтять порохняві кістки". Горлаючи, вони зі смолоскипами в руках зійшли з пагорба. Чи треба було сказати американцеві, що ченці не дотримувалися заповіді "Паси ягнят моїх", і тому він висадив у повітря абатство? І що він анітрохи не кається? Але вголос він сказав:

"Може, це був просто жарт".

"Дивні у вас тут жарти. І дивні ігри. Ви ж архітектор".

"Ні, я фахівець зі статики".

"Хай буде так, це ж майже те саме".

"Вибух — тільки протилежність статики,— пояснив він,— так би мовити, її зворотний бік".

"Вибачте,— сказав американець,— я ніколи не знав до пуття математики".

"А мені вона завжди давала велику втіху".

"Ваша справа починає вже цікавити мене приватно. Чи не означають ваші слова про любов до математики, що, висаджуючи абатство, ви якоюсь мірою задовольняли свою просЗзесійну цікавість?"

"Можливо. Фахівцеві зі статики, звичайно, дуже цікаво знати, яка сила потрібна, щоб припинити дію законів цієї науки. Погодьтеся, що все було зроблене на найвищому рівні".

"Невже ви не жартуєте? Невже справді в знищенні абатства грала якусь роль ця, так би мовити, абстрактна цікавість?"

"Ні, не жартую".

"Мені здається, що я все-таки повинен продовжити свій допит, дізнатися про ваші політичні погляди. Звертаю вашу увагу на те, що давати хибні свідчення не має сенсу, у нас є всі необхідні документи, щоб перевірити ваші слова".

Аж тієї миті він згадав, що абатство тридцять п'ять років тому побудував його батько. Вони дітьми стільки про це наслухались, так звикли до цих слів, що вже не сприймали їх, і тепер йому стало страшно — ану ж американець довідається про це й подумає, що знайшов пояснення його вчинкові: батьківський комплекс. Мабуть, краще було б таки сказати йому: "Я висадив у повітря абатство тому, що вони не пасли ягнят його". Тим самим він дав би цьому офіцерові вагому підставу вважати його*, Роберта, божевільним. Але він тільки дивився у вікно на струнку вежу собору Святого Северина як на здобич, що випорснула з його рук, і на всі запитання американця, не задумуючись, відповідав:

"Ні".

Дівчина відсунула від себе порожню тарілку і, взявши в праву руку обидві виделки, лівою поставила хлопцеву тарілку зверху на свою, потім поклала в неї виделки, стиснула вільною вже правою рукою зап'ясток хлопця і, всміхаючись, заглянула йому у вічі.

"То ви не належали до жодної організації? Любите Гельдерліна? Добре. Може, завтра мені доведеться викликати вас знов".

"Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде"

Коли батько з'явився в залі, Роберт почервонів, підійшов до старого, взяв у нього з рук важкого капелюха і сказав:

— Я забув привітати вас із днем народження, тату. Вибач те. Я вже замовив для вас пиво, думаю воно ще не степліло Чи...

— Дякую,— сказав батько,— дякую за вітання, а про пи во не турбуйся, мені байдуже, холодне воно чи ні.

Батько поклав йому руку на плече, і Роберт знову по черво нів, згадавши як воші обмінялися цим інтимним жестом на алеї перед лікарнею. Коли вони домовлялися зустрітись на вокзалі в Денклінгені, він раптом відчув потребу покласти батькові руку на плече, і старий відповів йому тим самим.

— Ходімо, сядемо до столика,— сказав Роберт.— До поїзда ще двадцять п'ять хвилин.

Воші підняли кухлі, кивнули один одному головою і випили

— Закурите сигару, тату?

— Ні, дякую. Між іншим, чи ти знаєш, що за п'ятдесят років розклад поїздів майже не змінився? Навіть емальовані таблички, на яких зазначено час приїзду й від'їзду, і досі ті самі, тільки на декотрих трохи облупилась емаль.

— І стільці, і столи, і знімки на стіні — все те саме, що було й колись, як ми сонячного надвечір'я приходили сюди пішки з Кіслінгена й чекали тут на поїзд,— мовив Роберт.

— Так,— погодився батько,— тут ніщо не змінилося. Ти теле4юнував Рут, вона приїде? Я її так давно не бачив.

— Так, приїде, я думаю, що вона вже в поїзді.

— Десь о пів на п'яту чи трішки пізніше ми будемо в Кіслінгені, вип'ємо там кави й до сьомої встигнемо вернутися додому. Ви ж прийдете на мій день народження?

— Звичайно, тату, невже ви думали, що не прийдемо?

— Ні, але я вже міркував собі, може, не влаштовувати ніякого свята, відмовитись від нього... Хоч хто зна, як би це сприйняли діти, я так довго готувався до нього.

Старий опустив очі на червоно-білу картату скатертину й почав виводити по ній кола своїм кухлем. Роберта вразила гладенька шкіра на батькових руках: наче в дитини, наче ці руки й досі зберегли свою невинність. Батько підвів очі й глянув Робертові в обличчя.

— Я думав про Рут і про Йозефа. Ти ж знаєш, що в нього є дівчина?

— Ні, не знаю.

Старий знов опустив очі й заходився водити кухлем по скатертині.

— Я завжди сподівався, що мої тутешні хутори стануть для вас ніби другою домівкою, але ви всі воліли жити в місті, навіть Едіт... Аж Йозеф, здається, здійснить мою мрію. Дивно, ви всі гадаєте, що він схожий на Едіт і нічого не успадкував від нас,— а він же такий подібний до Генріха, що мені часом аж страшно стає, коли я дивлюсь на нього. Такий би став Генріх, якби виріс... Ти пам'ятаєш його?

Наш пес звався Бром, і мені дали потримати віжки, чорні шкіряні віжки, потріскані по краях. Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай. Гінденбург.

— Так, пам'ятаю.

— Він віддав мені назад хутір, який я подарував йому. Кому я тепер його подарую? Иозес]юві чи Рут? Чи тобі? Ти хотів би, щоб він був твій? Хотів би мати корів і луки, центрифуги й січкарні, трактори й грабарки? Чи, може, віддати їх монастиреві? Я купив обидва ці хутори за свій перший гонорар. Мені було двадцять дев'ять років, коли я почав будувати абатство, ви собі навіть не можете уявити, що для молодого архітектора означає отримати таке замовлення. Скандал. Сенсація. Я так часто їжджу сюди не тільки тому, щоб пригадати минуле, яке тоді ще було майбутнім. Я завжди думав на старість стати немов би селянином. Але не став ним, я просто старий дурень, що грається в піжмурки зі своєю дружиною. Ми навпереміну заплющуєм очі й переставляємо дати, як переставляють діапозитиви в апаратах, що висвітлюють їх на стіні. Ось, будь ласка, тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рік — мати тримає за руки двох гарненьких синів, одному тринадцять років, другому одинадцять, поряд стоїть батько з сигарою в роті й усміхається. На задньому плані видно Ейс]эелеву вежу — чи то замок Святого Ангела, чи, може, Бранденбурзька брама? Вибери сам собі лаштунки до вподоби. А може, прибій в Остенде, чи вежу собору Святого Северина, чи ятку з лимонадом у Блесенфельдському парку? Ні, звичайно, за лаштунки править абатство святого Антонія, ти побачиш його в альбомі знятим у всі пори року. Міняється тільки мода одягу, який ми носимо: то на матері великий капелюшок, то малий, то вона з короткими косами, то з довгими, то в широкій спідниці, то у вузькій, то її синам три і п'ять років, то п'ять і сім. Потім там з'являється незнайома жінка, білява, молода, одну дитину вона тримає на руках, а друга стоїть біля неї, одній дитині рік, а другій три. Чи ти знаєш, що я так любив Едіт, як, мабуть, не полюбив би рідну дочку? Я не міг собі уявити, що в неї справді були батько, мати... і брат. Едіт була вістункою бога. Поки вона жила в нас, я знов міг подумки вимовляти його ім'я й не червоніти з сорому, міг молитися йому... Яке веління вона принесла, передала від нього? Веління мститися за ягнят? Сподіваюся, ти сумлінно виконував те веління, не дурив себе хибними осторогами, як завжди дурив себе я, не ховався за почуття своєї зверхності, зберігаючи його в холодильнику іронії, як завжди ховався я. В неї справді був брат? Він живий? Він справді десь є?

Втупивши очі в червоно-білу картату скатертину, він водив по ній кухлем. Потім ледь підвів голову.

— Скажи, він справді десь є? Він же був твій приятель. Я раз бачив його, стояв біля вікна в спальні й бачив, як він ішов подвір'ям до тебе. Відтоді я не міг його забути, часто думав про нього, хоч дивився на нього всього десять чи двадцять секунд. Я злякався його, наче він був чорним ангелом. Він справді десь є?

— Є.

— То він живий?

— Так. Ви боїтесь його?

— Боюся. І тебе також боюся. Хіба ти не знав цього? Я не питаю, яке веління передала тобі Едіт, скажи тільки, чи ти виконав його?

— Виконав.

— Ну, то добре. Ти здивований, що я боявся тебе... і ще й досі трохи боюся. Я сміявся з ваших дитячих змов, але сміх застряг мені в горлі, коли я прочитав у газеті, що вони вбили того хлопця. Він міг би бути братом Едіт. Але потім я довідався, що то ще був мало не гуманний вчинок, все-таки той твій приятель кинув бомбу і обсмалив ноги вчителеві гімнастики. А вбити хлопця, що вкидав нам у поштову скриньку твої записочки, чи поляка, що замахнувся рукою на того самого вчителя гімнастики... Досить було тільки невчасно моргнути, мати не такого кольору волосся й не такої с}х>рми носа, а потім уже навіть і цього не треба було — вистачало свідоцтва про народження батька чи бабусі.