Більярд о пів на десяту - Сторінка 32

Роками мене підтримував сміх, та потім він утратив свою силу, перестав діяти. Я відчинив холодильник, іронія скисла, і я викинув її, як зіпсовану їжу, що колись була добра. Раніше я думав, що люблю й розумію твою матір,— та лише тоді я її зрозумів і полюбив, а також зрозумів і полюбив вас, хоч до кінця усвідомив це пізніше. Коли скінчилася війна, я пішов угору, став уповноваженим у справах будівництва цілої округи. Ми дочекалися миру, думав я, все минулося, починається нове життя. Аж ось одного дня англійський комендант вирішив, так би мовити, вибачитися переді мною за те, що вони розбомбили церкву Святого Гонорія і знищили скульптурну групу "Розп'яття" з дванадцятого сторіччя. Він вибачився не за Едіт, а тільки за скульптурну групу з дванадцятого сторіччя. Sorry Я знов засміявся, вперше за десять років, але то був недобрий сміх, Роберте... І я відмовився від своєї посади. Уповноважений у справах будівництва? Навіщо це? Я ж віддав би всі скульптурні групи всіх сторіч, щоб ще раз побачити усмішку Едіт, відчути дотик її руки. Що важили для мене зображення господа в порівнянні зі справжньою усмішкою його вістунки? А за хлопця, який приносив твої записочки, якого я ніколи не бачив, імені якого ніколи так і не взнав, я віддав би собор Святого Северина, і то це була б сміховинно мала ціна, так само як медаль — сміховинно мала ціна за врятування життя. Ти бачив ще в когось усмішку Едіт або усмішку учня столяра? Хоч маленький відблиск її? Ох, Роберте, Роберте! — Він відставив кухоль і сперся ліктями на стіл.— Бачив ти її ще в когось? — промурмотів він крізь долоні, якими затулив обличчя.

— Бачив,— відповів Роберт,— так усміхається один бой у готелі. Його звати Гуго... Я вам покажу його.

— Я подарую тому хлопцеві хутір, якого не взяв Генріх. Напиши його прізвище і адресу на підставці з-під пива. На цих підставках пишуть найважливіші повідомлення. І скажеш мені, коли довідаєшся щось про брата Едіт. Він іще живий?

— Живий. Ви й досі боїтеся його?

— Боюсь. У— ньому не було нічого такого, що могло б викликати жаль, і це відлякує. Коли я побачив його на подвір'ї, то зрозумів, що він має сильну вдачу і в усіх своїх вчинках керується не тим, що інші люди: для нього не має значення, багатий він чи бідний, гарний чи поганий, била його в дитинстві мати чи ні, не має значення жодна з тих причин, через які хтось інший будує церкви чи вбиває жінок, стає добрим учителем чи кепським органістом. Я збагнув, що жодною з тих причин не можна було б пояснити його вчинків. У той час я ще вмів сміятися, проте не знайшов у ньому ані найменшої смішної рисочки, і це злякало мене, ніби нашим подвір'ям пройшов чорний ангел, виконавець вироку

Перепрошую (англ.).

господа бога, пройшов, щоб узяти тебе заручником. І він так і зробив, узяв тебе заручником. У ньому не було нічого такого, що могло б викликати жаль, навіть як я почув, що вони катували його й хотіли вбити, мені не стало шкода його.

— Пане раднику, я аж тепер упізнав вас. Який я радий, що ви живі и здорові. Багато років минуло відтоді, як ви були тут востаннє.

— Ага, це ви, Мулю? А ваша мати ще жива?

— Ні, пане раднику, вона покинула нас. Похорон був розкішний. Вона гарно прожила свій вік, мала семеро дітей, тридцять шість онуків і дванадцять правнуків. Дай боже кожному так прожити своє життя. Зробіть мені таку ласку, панове, випийте зі мною, пом'яніть мою небіжку матір.

— Залюбки, дорогий Мулю, вона була чудова жінка. Господар підійшов до ляди й налив пива в кухлі. Старий,

а за ним і Роберт підвелися. Вокзальний годинник показував іще тільки десять хвилин на п'яту. Коло ляди двоє селян знуджено запихали в рот намащені гірчицею фрикадельки, а потім, задоволено сопучи, заливали їх пивом. Господар повернувся з тацею до столу. Обличчя в нього почервоніло, очі зволожились. Він виставив кухлі на стіл і взяв один із них.

— Хай вашій матері земля буде пером, Мулю,— сказав старий Фемель.

Вони підняли кухлі, кивнули один одному, надпили пива й знов поставили кухлі на стіл.

— А чи знаєте ви,— спитав старий,— що ваша мати одного разу п'ятдесят років тому нагодувала й напоїла мене наборг, коли я прийшов сюди голодний із Кіслінгена? Залізницю саме лагодили, а мені тоді ще було за іграшки пройти чотири кілометри. За ваше здоров'я, Мулю, і за вашу матір. Це мій син, ви ще не знайомі з ним?

— Фемель... дуже приємно.

— Муль... дуже приємно.

— Вас тут знає кожна дитина, пане раднику, всі знають, що ви побудували наше абатство, а старі баби ще розповідають про вас різні історії: як ви замовляли для мулярів цілі вагони пива, як на святі після закінчення будівництва танцювали краще за всіх. За ваше здоров'я, пане раднику.

Вони, стоячи, допили пиво. Господар повернувся до ляди, засунув брудні тарілки, з яких їла парочка, в кухонне віконце, потім почав розраховуватися з юнаком. Роберт стояв із порожнім кухлем у руці й пильно дивився на нього. Батько смикнув його за полу піджака.

— Сідай уже,— сказав він.— Ми ще маємо десять хвилин. Вони чудові люди, щирі й порядні.

— І їх ви не боїтеся, правда ж, тату?

Старий пильно глянув на сина. На його довгобразому гладенькому ще обличчі не було й тіні усмішки.

— Ці люди мучили Гуго,— сказав Роберт,— може, котрийсь із них був і катом Ферді!

— Поки тебе не було тут і ми чекали від тебе звісток, я боявся кожного... Але боятися Муля? А ти боїшся його?

— Я кого б не побачив, то завжди питаю себе, чи я хотів би опинитися під його владою. І мало є таких, про кого я міг би сказати: "Так, хотів би".

— Ти був під владою брата Едіт?

— Ні. В Голландії ми жили з ним в одній кімнаті, ділили все, що мали, півдня грали в більярд, а півдня вчилися — він вивчав німецьку мову, а я — математику. Ні, не був, але хоч коли погодився б опинитися під його владою... і під вашою також, тату.— Роберт вийняв із рота сигарету.— Я б хотів вам щось подарувати на день народження, тату... висловити... та ви, мабуть, і самі знаєте, що я хотів би висловити.

— Знаю,— мовив старий і поклав йому руку на плече.— Не треба нічого казати.

Я б залюбки подарував вам кілька сльозинок каяття, але не можу видушити їх із себе, я й далі дивлюся на вежу собору Святого Северина як на здобич, що випорснула з моїх рук. Шкода, що абатство було вашим юнацьким витвором, великим виграшем, першою великою грою. І воно було добре побудоване, солідні мури, бездоганні з погляду статики. Мені довелося замовити аж дві машини вибухівки. Я обійшов усе абатство, надписуючи крейдою свої о^ормули й позначки на стінах, на колонах, на опорах склепінь, навіть на великому образі Таємної вечері, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра. Я ж бо дуже добре знав абатство, ви водили мене по ньому і як я ще був дитиною, і як підріс, і як став юнаком. Я робив свої позначки на стінах, а за мною бігав абат, єдиний, хто залишився там, і волав до мого розуму й до моєї віри,— на щастя, то був новий абат, що не знав мене. Він волав до мого сумління, та все дарма. Він не знав, що я архітекторів син, який приїздив сюди на неділю в гості, їв стругів, чистий тутешній мед і спечений у монастирській пекарні хліб з маслом, він дивився на мене як на божевільного, і тоді я прошепотів йому: "Тремтять порохня ві кістки". Мені тоді було двадцять дев'ять років, саме стіль ки, як вам, коли ви будували абатство, і я вже чигав на нову здобич, що видніла на обрії, сіра і струнка: на вежу собору Святого Северина, але потрапив у полон, і тут, на вокзалі в Денклінгені, мене допитував молодий американський офі цер, он біля того столика, де тепер нікого немає.

— Про що ти думаєш? — спитав старий.

— Про абатство Святого Антонія, я там так давно не був

— Ти радий, що їдеш туди?

— Я радий, що зустрінуся з Йозее}юм, я дуже давно не бачив його.

— Я навіть трохи пишаюся ним,— мовив старий, він такий безпосередній, життєрадісний, і з нього колись вийде добрий архітектор. Хоч він трохи засуворий з робітниками надто нетерплячий, та хіба будеш терплячий у двадцять два роки. А крім того, його підганяє термін, ченці дуже хочуть відправити передріздвяну службу вже в новій церкві. Звичай но, нас усіх запросять на освячення.

— У них ще й досі той самий абат?

— Котрий?

— Грегор.

— Ні, він помер сорок сьомого року, не міг пережити того що абатство зруйнували.

— А ви? Ви змогли пережити це?

— Коли я почув, що його зруйновано, мене це дуже засму тило. Та потім я приїхав туди, побачив руїни та схвильова них ченців, які хотіли створити комісію, щоб знайти винного, і мені перехотілося мститись за свою будівлю. Я відрадив їх шукати винного, боявся, що він буде вибачатися переді мною, у мене ще й досі лунало у вухах страхітливе "sorry" того англійця. І, зрештою, кожну споруду можна знов відбудува ти. Так, Роберте, я пережив це. Ти не повіриш, але я завжди був досить байдужий до споруд, які проектував і які будува ли під моїм керівництвом. На папері вони мені подобались, я працював над ними, можна сказати, з запалом, але ніколи не був митцем, розумієш, і знав, що я не митець. Коли вони запропонували мені відбудувати абатство, в мене ще були давні креслення. Для твого сина це чудова нагода перевірити свої знання на практиці, навчитись узгоджувати між собою всі деталі й трохи приборкувати своє нетерпіння. А нам не пора вже йти до поїзда?

— Ще чотири хвилини, тату. Але можна вийти на перон

Роберт підвівся, махнув рукою господареві й витяг гаманця. Але той вийшов з-за ляди, поминув його і, всміхаючись, поклав старому руку на плече.

— Ні, ні, пане раднику,— сказав він.— Ви мої гості, я нізащо не візьму грошей, ми з вами пом'янули мою матір.

Надворі було ще тепло, білі стяги диму з паровоза здіймалися вже над Додрінгеном.

— У тебе є квитки? — спитав старий.

— Є,— відповів Роберт.

Він дивився на поїзд, що спускався до них із пагорба за Додрінгеном, наче з блакитного неба, чорний, старий і зворушливий. Із службового приміщення вийшов начальник станції, він усміхався, теж, мабуть, радий, що робочий тиждень скінчився.

— Сюди, тату, сюди! — загукала Рут.

У дверях майнула її зелена шапочка й рожевий пух светра. Вона простягла руки дідові, допомогла йому піднятися на східці, обняла його, обережно провела до відчинених дверей купе, тоді допомогла батькові й поцілувала його в щоку.

— Я страшенно рада,— сказала вона,— справді страшенно рада, що ми відвідаємо абатство й що в нас сьогодні буде такий вечір.

Начальник станції засвистів і дав знак машиністові рушати.

7

Коли вони підійшли до віконця, Нетлінгер вийняв сигару з рота й підбадьорливо кивнув головою Шреллі.