Більярд о пів на десяту - Сторінка 30

Батько давав йому кишенькові гроші, гордо всміхався, коли він приносив додому спортивні грамоти й гарні оцінки. Часом вони, обидва збентежені, заводили розмову про архітектуру, їздили разом до абатства Святого Антонія. Батько не сказав жодного слова, коли він зник, і так само нічого не сказав, коли він повернувся. Потім були гнітючі обіди в присутності Отто, при якому не можна було розмовляти навіть про погоду. Вони різали м'ясо срібними ножами, брали підливу срібними ложками, мати ціпеніла, ніби кролик перед удавом, батько поглядав у вікно, кришив хліб і машинально підносив ложку до рота, в Едіт тремтіли руки, а Отто, зневажливо кривлячись, вибирав собі найбільші шматки м'яса, єдиний біля столу віддавав належне кожній страві, Отто, батьків пестунчик, що колись так любив родинні прогулянки й подорожі, був життєрадісним хлопцем із ясним майбутнім, готовим на всяку витівку, ніби створений для того, щоб батько, дивлячись на нього під час народних свят, відчував, що недаремно прожив своє життя на землі. Тепер Отто час від часу весело казав: "Можете мене вигнати". Ніхто йому не відповідав. Після обіду Роберт ішов із батьком до його майстерні, великої порожньої майстерні, де ще стояли креслярські столи для п'ятьох архітекторів, яких уже давно не було, він поринав у світ с]юрмул, а батько стомлено надягав робочий халат і порпався у скручених у рурку кресленнях, раз по раз зупиняючись перед проектом абатства Святого Антонія. Потім він ішов гуляти, пити каву, відвідував своїх давніх колег, давніх ворогів,— у тих домах, де він уже сорок років був бажаним гостем, здавалося, настав льодовиковий період, в одних через старшого сина, в других через молодшого, а проте старий і далі був веселий, йому сама природа призначила жити веселим життям, пити вино й каву, мандрувати, а зустрівши гарну дівчину на вулиці чи в поїзді, уважно оглядати її як можливу невістку. Часто він годинами гуляв з Едіт, що котила перед собою дитячий візочок. Старий тоді не мав багато роботи, він був щасливий, коли йому доручали проект невеликої перебудови та нагляд за її виконанням у тих лікарнях, які він колись споруджував, або коли випадала нагода поїхати в абатство Святого Антонія й полагодити там стіну. Він вважав, що Роберт сердиться на нього, а Роберт вважав, що, навпаки, старий сердитий на нього. Але тепер Роберт став зрілою людиною, батьком двох дорослих дітей, пережив тяжкий удар долі — смерть дружини, побував в еміграції, повернувся додому, пішов на війну, зазнав зради й тортур, здобув самостійність, своє помітне місце в житті: "Доктор Роберт Фемель. Контора статичних розрахунків. Після обіду зачинена". Нарешті вони могли поговорити як рівний з рівним.

— Іще кухоль пива, пане? — спитав господар.

Він стер із нікельованої ляди піну, дістав з холодильної вітрини дві тарілки фрикадельок з гірчицею і подав їх розпашілій після прогулянки на свіжому повітрі парочці, що сиділа в кутку, стомлена і щаслива.

— Так, дайте, будь ласка, ще кухоль,— сказав Роберт. Він відсунув завіску на вікні й побачив, що батько звернув

праворуч, поминув браму кладовища, перетнув вулицю і зупинився біля квітника начальника вокзалу, милуючись синіми, щойно розквітлими айстрами. Видно було, що вій зволікав.

— Стривайте,— сказав Роберт господареві за лядою,— дайте мені, будь ласка, два кухлі пива й десять сигарет "Віргінія".

Біля того столика, де тепер розташувалась парочка, сидів тоді американський офіцер. Він мав білявий, коротко підстрижений чуб і через те здавався ще молодшим, ніж був насправді. Його блакитні очі випромінювали віру, віру в майбутнє, в якому все можна буде пояснити, він уже поділив його на квадрати, як карту, тільки ще не з'ясував, який та карта матиме масштаб: один до одного чи один до трьох мільйонів. На столі, над яким оо}нцер крутив у руках тонкого олівця, лежала топографічна карта округи Кіслінген. За ці тринадцять років стіл нітрохи не змінився, на його правій ніжці, у яку тепер пробували впертися запорошені сандалі хлопця, й досі залишилися вирізані ініціали якогось знудженого учня шоферських курсів—"Й. Д.". Мабуть, він звався Йозеф Додрінгер. І скатертина була така сама: в червоно-бі-лу кратку. Стільці пережили дві світові війни, чисте, без жодного сучка дерево обернулося в міцні сидіння, на яких уже сімдесят років ждали поїздів селянські гузна. Нова була тільки холодильна вітрина, де обсмажені фрикадельки, холодні котлети і м'ясний салат із яйцями та майонезом чекали на голодних або знуджених пасажирів.

— Прошу, пане, два кухлі пива й десять сигарет.

— Дуже дякую.

Навіть знімки на стіні не помінялися. На одному було зображене абатство Святого Антонія, сг|ютографоване згори ще з допомогою скромної пластини й чорного покривала, мабуть, із поближнього пагорба: галерея і трапезна, величезна церква й господарські будівлі. Поряд висіла зблякла олеографія: пара закоханих відпочиває на межі в полі, колоски, волошки, глиняста, жовта, висохла на сонці дорога. Сільська красуня грайливо лоскоче соломинкою за вухом свого коханого, що поклав голову їй на коліна.

"Ви мене не так зрозуміли, пане капітане, ми дуже хотіли б дізнатися, чому ви це зробили, ясно? Ми, звичайно, знайомі з наказом про випалену землю... Не залишати ворогові нічого, крім руїн і трупів, правда ж? Але я не вірю, що ви просто виконували наказ. Вибачте, ви надто інтелігентні для цього. То чому, чому ви висадили в повітря абатство? Воно по-своєму було першорядною культурно-історичною пам'яткою. Тепер тут воєнних дій уже немає, і ви наш полонений, то ж навряд чи вам випаде нагода розповісти своїм про наші вагання, і я можу признатися вам, що наш командир швидше зважився б відтягти наступ на два або на три дні, ніж зачепив би абатство. Чому ви висадили в повітря ці будівлі, хоч ні з тактичного, ні зі стратегічного погляду в цьому явно не було ніякого сенсу? Ви не тільки не припинили цим нашого наступу, а навіть пришвидшили його. Ви курите?"

"Так, дякую".

Сигарета сподобалась йому. "Віргінія", пахуча й міцна.

"Думаю, ви розумієте, що я маю на увазі. Будь ласка, скажіть же хоч що-небудь. Я бачу, що ми з вами майже одного віку, вам двадцять дев'ять, мені двадцять сім. Невже ви не можете зрозуміти, що я хотів би збагнути причину вашого вчинку? Чи ви боїтеся, що ваші слова можуть мати для вас прикрі наслідки, з нашого боку або з боку ваших співвітчизників?"

Але якби він сказав, чому зробив це, в його словах було б уже мало правди, а якби їх ще й запротоколювали, вони стали б зовсім неправдою. Як він міг сказати, що чекав на ту мить п'ять з половиною років війни, чекав, коли абатство ніби сам бог віддасть йому в здобич? Він хотів спорудити пам'ятник із пороху й руїн тим, хто не мав культурно-історичної вартості, тим, кого ніхто не беріг: Едіт, убитій скалкою бомби, Ферді, за замах на вчителя гімнастики "законно" засудженому на смерть, тому хлопцеві, що кидав малесенькі записочки від нього в поштову скриньку, Шреллиному батькові, що зник без сліду, самому Шреллі, який мусить жити так далеко від тієї країни, де жив Гельдерлін, Гролеві, офіціантові з "Кітвиці", і багатьом іншим, що, задурманені, співали: "Тремтять порохняві кістки". За них ніхто ні в кого не вимагав звіту, їх ніколи не вчили чогось кращого. Він міг споруджувати їм пам'ятники тільки з допомогою динаміту й кількох с}х>рмул, а ще він мав команду підривників, відомих своєю сумлінною роботою: Шріта, Гохбрета й Кандерса.

"Ми добре знаємо, що ви не могли сприймати поважно свого начальника генерала Отто Кестерса. Наші військові психіатри одностайно — а ви собі навіть не уявляєте, як важко домогтися одностайності серед американських військових психіатрів,— визнали його божевільним, що не відповідає за свої вчинки, отже, відповідальність падає на вас, пане капітане, бо ви безперечно не божевільний і, признаюся вам, дуже скомпрометовані свідченнями своїх товаришів. Я не хочу питати вас про ваші погляди, всі німці запевняють, що вони невинні, я звик до таких запевнень, і, щиро визнаю, вони мені набридли. Я вже казав своїм товаришам, що ми в цій чудовій країні знайдемо тільки п'ятеро або шестеро, ну щонайбільше дев'ятеро винних, і нам хоч-не-хоч доведеться запитати себе, проти кого ж ми, власне, провадили цю війну — невже проти самих лише розважних, милих, інтелігентних, навіть високоосвічених людей... прошу, дайте відповідь на моє запитання! Чому, чому ви зробили це?"

Там, де сидів американський офіцер, тепер молода дівчина їла фрикадельки, пригублювала пиво й хихотіла. На обрії видно було темно-сіру струнку вежу собору Святого Северина, вона вціліла.

Може, треба було б сказати, що повага до культурно-історичних пам'яток здається йому такою ж зворушливою, як їхнє сподівання побачити в цій чудовій країні не милих, розважних людей, а самих лише тварюк? Він спорудив пам'ятник Едіт і Ферді, Шреллі і його батькові, Гролю і хлопцеві, що кидав його записочки в поштову скриньку, полякові Антону, що підняв руку на Вакеру й заплатив за це життям, і всім тим, що співали "Тремтять порохняві кістки", бо їх не навчили нічого кращого, пам'ятник ягнятам, яких ніхто не пас.

Якщо його дочка Рут хоче ще встигнути на поїзд, то вона тепер саме пробігає в зеленій шапочці, з-під якої вибиваються чорні коси, і в рожевому светрі повз портал собору Святого Северина, розпашіла, щаслива, що зустрінеться з батьком, братом і дідусем, що вони поїдуть разом до абатства Святого Антонія, де вип'ють кави перед великим родинним святом, призначеним на вечір. Батько стояв у затінку біля вокзалу й вивчав розклад поїздів. Його тонке обличчя порожевіло, він завжди був люб'язний, великодушний, привітний і ніколи не приймав причастя буйвола, не озлився на старість. Чи він знав усе? Чи ще взнає? А його син Йозеф? Як він зможе йому пояснити це? Мовчати було краще, ніж

висловлювати свої думки й почуття, які потім запротоколюють і покажуть психологам.

Не зміг він цього пояснити й привітному молодому американцеві, що дивився на нього, хитаючи головою, а потім підсунув йому по столі почату пачку сигарет. Він узяв пачку, подякував, сховав її до кишені, а сам зняв із грудей свій Залізний хрест і підсунув його по столі американцеві.