Більярд о пів на десяту - Сторінка 7

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В батька йому запам'яталася хода, грайлива крива лінія, яку за кожним кроком описувала його права холоша, так швидко, що темно-синій рубчик, яким вона була підшита зісподу, показувався тільки на мить,— він часто спостерігав батькову ходу, коли той уранці простував повз Грецову крамницю снідати до кав'ярні "Кронер". У матері він пам'ятав складну фігуру, яку описували її руки, коли вона покірно складала їх на грудях, перше ніж вимовити котрусь із своїх утертих фраз: "Який поганий цей світі або "Як мало є людей із чистим серцем",— її руки ніби писали ці слова в повітрі, а тоді вже вона вимовляла їх. Від Отто в його пам'яті лишилися ноги в чоботях, що карбували крок, коли він ішов коридором і далі вулицею, "ворог, ворог" — вистукували ті ноги по кам'яних плитах, хоч кілька років тому вони вистукували інше слово: "братик, братик". Від бабусі йому запам'ятався порух, який вона робила цілих сімдесят років і який він тепер багато разів на день спостерігав у своєї дочки, порух сторічної давності, що передався в спадок і кожного разу лякав його: Рут ніколи не бачила своєї прабаби, звідки в неї цей порух? Ні про що й гадки не маючи, вона відкидала волосся з лоба так само, як її прабаба.

Пам'ятав він і свої рухи, пам'ятав, як нахилявся над купою биток, щоб вибрати з них свою, як перекочував у лівій руці м'яча, поки той лягав так, щоб у вирішальну мить його можна було підкинути саме на таку висоту, як йому хотілося, аби м'яч падав рівно стільки часу, скільки треба було, щоб він і лівою рукою встиг обхопити битку, розмахнутися і з усієї сили вдарити, тоді м'яч летів далеко, аж за крайню позначку.

Він бачив себе на березі річки, в парку, в садку, пам'ятав, як нахилявся, випростувався, бив по м'ячеві. Все залежало тільки від обрахунку, вони, йолопи, й гадки не мали, що час падіння м'яча можна обрахувати, що з допомогою того самого секундоміра можна визначити, скільки часу потрібно, щоб схопити битку й другою рукою, і що все решта — тільки справа координації і тренування. Він тренувався після уроків до самого вечора, на луці, в парку, в саду. Вони не знали, що є формули, які можна застосувати до удару м'яча, терези, на яких можна зважити м'ячі. Для цього треба було трохи знати фізику й математику і тренуватися, а вони зневажали обидва ці предмети, від яких усе залежало, зневажали й тренування, воліли до всього доходити кривою стежкою, день у день перетирали на зубах брехливі сентенції, все перекручували, робили з цього казна-що, навіть Гельдерліна перекручували, навіть таке слово як "лот" у їхніх устах робилося безглуздим, глизявим, як каша. А це ж таке ясне слово: шнур і шматок свинцю, його кидають у воду і, відчувши, що свинець досяг дна, витягають шнур і вимірюють глибину води. Та коли вони казали "кинути лот", це звучало, як погана гра на органі. Вони не вміли ні грати в бейсбол, ні читати Гельдерліна. "Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде".

Вони метушилися перед ним, хотіли перешкодити йому вдарити як слід м'яча, кричали: "Ну, Фемелю, бий, ну!" Друга група неспокійно бігала на протилежному кінці поля, а двоє— аж ген за лінією, де звичайно падали його м'ячі, яких усі боялися. Здебільшого вони падали на шлях, де саме тоді, тієї суботи, влітку 1935 року, з брами броварні виїздили спітнілі гніді коні, за шляхом пролягала залізнична колія, на якій маневровий паровоз пускав у надвечірнє небо невинно білі хмарки, праворуч біля мосту, в корабельні, сичали електрозварювальні апарати, спалахували голубі й сріблясті іскри й невтомно відбивали такт клепальні молотки — то робітники в понаднормові години зварювали пароплав "Сила через радість", на дачних ділянках щойно виставлені опудала марно погрожували горобцям, бліді пенсіонери з погаслими люльками тужно чекали на перше число,— лише спогади про рухи, які він тоді робив, лише вони викликали в його пам'яті образи, слова і барви, а все це об'єднувала формула: "Ну, Фемелю, бий, ну!" І ось уже м'яч лежав у тому місці, де й повинен був лежати, тільки легенько притримуваний пальцями й долонею, опір м'ячеві буде найменший, він уже тримає в руці свою битку, найдовшу з усіх (нікого не цікавили закони важелів), битку, обмотану зверху лейкопластирем. Він швидко глянув на ручний годинник: лишилося три хвилини і тридцять секунд до тієї миті, коли вчитель фізкультури свистком оголосить про закінчення гри, а він ще й досі не знайшов відповіді на питання: як так вийшло, що команда гімназії імені принца Отто не заперечувала проти призначення суддею фінальної гри їхнього вчителя фізкультури? Вчитель звався Бернгард Вакера, але вони його прозивали коротко: Бен Вакес. Він був огрядний, меланхолійний на вигляд і, казали, любив хлопців платонічною любов'ю, а ще він любив тістечка зі збитими вершками й солодкаві, сентиментальні фільми, в яких дужі біляві юнаки перепливали річки, а потім лежали на луках зі стеблинкою в роті, дивилися в синє небо й чекали пригод. Та найдужче той Бен Вакес любив копію голови Антіноя, яка в нього стояла вдома між фікусами й полицями, повними книжок з гімнастики, і яку він пестив, удаючи, що просто витирає з неї порох. Бен Вакес, що називав своїх улюбленців "хлоп'ятами", а всіх інших "лобурями".

— Ну, бий уже, лобуре! — сказав він, весь мокрий від поту. Живіт у нього двигтів, а з рота стирчав суддівський свисток.

Але до кінця гри ще лишалося три хвилини й три секунди, на тринадцять секунд більше, ніж треба було. Якщо він уже вдарить м'яча, наступний гравець теж устигне вдарити, і Шрелла, що там, біля позначки, чекає рятунку, ще раз змушений буде побігти, і вони знов матимуть нагоду щосили шпурнути в нього м'ячем, цілячись в обличчя, в ноги, в поперек. Він тричі бачив, як вони це робили: хтось із чужої команди влучав м'ячем у Шреллу, потім Нетлінгер, що грав у одній команді з ним і Шреллою, перехоплював м'яча і кидав ним у когось із супротивників, тобто просто підкидав йому м'яча, і той ще раз влучав у Шреллу, який корчився з болю, і знов Нетлінгер перехоплював м'яча й підкидав його супротивникові, що влучав ним в обличчя Шреллі,— а Бен Вакес стояв поряд і свистів, коли вони влучали в Шреллу, свистів, коли Нетлінгер просто перекидав м'яча супротивникові, свистів, коли Шрелла, шкутильгаючи, пробував утекти, все відбувалося дуже швидко, м'ячі літали від команди до команди — невже тільки він єдиний бачив це? Невже цього не помічав жоден із багатьох глядачів зі строкатими прапорцями і в строкатих шапках, які, аж тремтячи з хвилювання, чекали закінчення гри? За дві хвилини п'ятдесят секунд до кінця рахунок був 34:29 на користь гімназії імені Принца Отто — невже вони задля цього знущання зі Шрелли, яке помітив тільки він, згодилися, щоб суддею призначили Бена Вакес а, вчителя фізкультури не їхньої гімназії?

— Ну, та бий же, лобуре, через дві хвилини я даю свисток!

— Вибачте, через дві хвилини і п'ятдесят секунд,— сказав він, високо підкинув м'яча, блискавично схопив битку обома руками і вдарив.

Сила удару, пружний опір дерева підказали йому, що це знов буде один із його легендарних голів. Примружившись, він глянув услід м'ячеві, але не побачив його, тільки почув багатоголосе "ох", що вихопилося з грудей у глядачів, могутнє "ох", що наростало, котилося, мов хмара, зате побачив, як до них повільно шкутильгав Шрелла з жовтими плямами на обличчі, з кривавим слідом біля носа. Помічники судді лічили: сім, вісім, дев'ять, решта їхньої команди зумисне повільно пройшла повз розлюченого Бена Вакеса, щоб подратувати його. Гру було виграно, виграно з переконливим рахунком, хоч Роберт і забув побігти й набрати десяте очко, "оттівці" й досі шукали м'яча, лазили в траві по той бік шляху попід мурами броварні, у прикінцевому свистку Бена Вакеса виразно чути було роздратування. 38:34 на користь гімназії імені Людвіга, оголосили помічники судді. "Ох" перейшло в "ура", прокотилося по всьому полі, а він тим часом узяв свою битку, вткнув її нижнім кінцем у траву, ручку трохи підняв, потім знов опустив і, знайшовши, як йому здавалося, потрібний кут, наступив ногою на найподатливіше місце, там, де вона біля самої ручки тоншала. Захоплені гімназисти оточили його і схвильовано замовкли, бо відчували, що тут відбудеться диво: Фемель поламає свою славетну битку. Деревина на місці перелому була мертвотно біла, гімназисти вже зчепилися один з одним, затято бились за кожну тріску, як за реліквію, видирали з рук один в одного шматочки лейкопластиру. Він злякано дивився на їхні розпашілі, бездумні обличчя, на їхні очі, що блищали від хвилювання й захвату, і відчував гіркоту дешевої слави — там, на околиці міста, суботнього вечора 14 липня 1935 року, на витоптаній луці, по якій Бен Вакес саме ганяв молодших учнів гімназії імені Людвіга, наказуючи їм зібрати прапорці, повтикувані по кутках поля. Далеко за шляхом, під мурами броварні, й досі було видно синьо-жовті майки, "оттівці" все ще шукали м'яча. Та ось вони нерішуче перейшли дорогу, зібралися посеред поля й вишикувалися в ряд, чекаючи на нього, капітана команди гімназії імені Людвіга, що має крикнути "гіп-гіп ура". Він повільно підійшов до двох рядів, у одному з яких стояли Шрелла й Нетлінгер, наче нічого, нічогісінько не сталося, а тим часом молодші гімназисти й далі билися за тріски. Він пройшов ще трохи, відчувши, як від того захоплення глядачів у нього до грудей підступає нудота, і тричі крикнув: "Гіп-гіп ура!". "Оттівці", як побиті собаки, знов подалися шукати м'яча. Вважалося, що та команда, яка не знайде м'яча, зганьбить себе навіки.

— А я ж знав, Гуго, як Нетлінгерові кортіло перемогти, "перемогти за будь-яку ціну", казав він, і він же поставив на карту нашу перемогу, аби тільки супротивники мали нагоду раз по раз влучати м'ячем у Шреллу,— і Бен Вакес був, мабуть, у змові з ними, я бачив це, єдиний з усіх.

Він боявся, підходячи до роздягальні, боявся Шрелли й того, що той скаже. Надворі раптом похолоднішало, з лук і від річки почав насуватися вечірній туман, ніби шарами вати обкутуючи будинок, у якому містилася роздягальня. Чому, чому вони так збиткувалися зі Шрелли? Підставляли йому ногу, коли він на перерві спускався вниз, і він бився головою об крицеві наріжники східців, а залізні дужки окулярів вганялися йому у пипки вух.