Більярд о пів на десяту - Сторінка 8

Бен Вакес тоді запізно приносив з учительської аптечку, й Нетлінгер, глузливо скривившись, натягав лейкопластир, щоб від нього можна було відрізати клаптик. Вони нападали на Шреллу, коли той ішов додому, заштовхували його в під'їзди й били серед відер зі сміттям і поламаних дитячих візочків, зіштовхували на темні східці, що вели в льохи, і одного разу він довго лежав зі зламаною рукою внизу, в льоху, де тхнуло вугіллям та пророслою картоплею, біля припорошених банок із консервуванням, аж поки хлопець, якого послали по яблука, знайшов його і покликав мешканців будинку. Лише кілька їхніх однокласників не брали участі в тому цькуванні: Ендерс, Дрішка, Швойгель і Гольтен.

Колись давно він приятелював зі Шреллою, вони завжди ходили разом до Трішлера, що жив у Нижній гавані: Шрел-лин батько працював офіціантом у пивниці Трішлерового батька. Вони гралися на старих баржах, на списаних понтонах, вудили з човнів рибу.

Він зупинився перед роздягальнею і почув їхню розмову. Аж захриплі від міфотворчого хвилювання, вони говорили про легендарний лет м'яча: можна було подумати, що м'яч зник у недосяжній висоті.

— Я ж бачив, як він летів, мов камінь, пущений із пращі велетня.

— Я бачив його, бачив м'яча, якого забив Роберт.

— Я чув, як він летів, м'яч, якого забив Роберт.

— Вони його не знайдуть, м'яча, якого забив Роберт.

Усі замовкли, коли він зайшов. У тій раптовій тиші відчувалася пошана, але й страх, майже смертельний страх перед тим подвигом, у який ніхто не повірить, про який нікому не можна розповісти, бо хто б міг засвідчити, хто б міг описати лет його м'яча?

Вони розбіглися босі по душових кабінах з волохатими рушниками через плече, тільки Шрелла залишився. Він одяг-ся, так і не сполоскавшись, і аж тепер Роберт згадав, що Шрелла ніколи не ставав під душ після гри, ніколи не скидав майки. Він сидів на стільчику, його жовте обличчя було в синцях, щока, з якої він змив кров, була ще мокра, шкіра на руці нижче плеча посиніла від удару м'ячем, тим самим, якого "оттівці" й досі ще шукали. Він відкотив рукави запраної сорочки, надяг куртку, витяг з кишені книжку й прочитав уголос: "Увечері, як дзвін звістує мир".

Прикро було сидіти наодинці зі Шреллою і бачити вдячність у його холодних очах, навіть для ненависті надто холодних. Він подякував своєму рятівникові, що забив м'яч, тільки ледь помітним порухом вій та усмішкою, яка на мить з'явилася на його обличчі і зразу ж зникла, і Роберт теж усміхнувся, так само тільки на мить, тоді обернувся до бляшаної шафки і знайшов свій одяг. Він вирішив якнайшвидше втекти звідси, також не миючись. Над його шафкою хтось уже надряпав на потинькованій стіні: "М'яч Фемеля, 14 липня 1935 року".

Пахло шкіряними гімнастичними приладами й сухою зем-тею, що осипалася з футбольних, гандбольних та бейсбольних м'ячів і набивалась у шпари бетонної долівки. По кутках стояли брудні біло-зелені прапорці, долі лежало потрощене весло, вздовж стіни були розвішені футбольні сітки, а на стіні за полусканим склом висіла пожовкла грамота: "Піонерам футбольного спорту, старшокласникам гімназії імені Людвіга, 1903 рік. Голова окружного спортивного товариства" і групове фото, обрамлене намальованим на папері лавровим вінком. На нього дивилися з того фото м'язисті, вусаті вісімнадцятирічні юнаки 1885 року народження, з тупим оптимізмом дивилися в майбутнє, яке їм приготувала доля: зогнити під Верденом, стекти кров'ю в болотах Сомми або через п'ятдесят років на Кладовищі Героїв у Шато-Тьєррі стати приводом для примирливих сентенцій, що їх туристи на шляху до Парижа, піддавшись настроєві того місця, записуватимуть у набряклу від дощів книгу відвідувачів. У роздягальні тхнуло залізом і юнацькою зрілістю, знадвору просякав вологий туман, що клубочився на луках уздовж річки, з заїзду трохи вище по річці долинали гучні голоси чоловіків, що випили по чарці задля суботи, хихотіння офіціанток, бряжчання кухлів з-під пива, а в кінці коридору вже почали тренування гравці в кеглі — штовхали кулі, кеглі розліталися на всі боки, і переможні або розчаровані вигуки долинали аж до роздягальні.

Мружачись у тьмяному освітленні, мерзлякувато зіщуливши плечі, Шрелла сидів на стільці, й Роберт не міг далі відтягати ту мить, коли треба буде щось сказати. Він ще раз перевірив, чи рівно зав'язана краватка, розрівняв останні бганки на комірці спортивної сорочки — о, він був акуратний, завжди акуратний,— ще раз глянув, чи засунуті шнурки в черевики, й перерахував у гаманці гроші на дорогу назад. Із душових кабін уже поверталися перші гравці й говорили про "м'яч, який забив Роберт".

— Ходімо разом?

— Ходімо.

Вони піднялися вичовганими бетонними східцями, на яких іще з весни лежало неприбране сміття — папірці від цукерок і коробки з-під сигарет,— і вийшли на греблю, де веслярі, умиваючись потом, витягали човна по бетонній доріжці. Вони мовчки йшли поряд греблею, що пролягала через низько встелену туманом луку, немов через річку, чули гудки пароплавів, бачили червоне й зелене сигнальне світло на їхніх щоглах. На корабельні шугали вгору червоні іскри, внмальо вуючи в сірому сутінку геометричні фігури. Так вони мовчки дійшли до мосту іі почали підійматися на нього потемнілими сходами. На червоному пісковику були видряпані написи, що увічнювали жадання хлопців, які верталися з купання. Гуркіт товарного поїзда, що саме проїздив мостом, перевозячи на західний берег шлак, на кілька хвилин урятував їх від необхідності щось казати. Черговий замахав сигнальним ліхтарем і засвистів, даючи знак машиністові, що відкочував поїзд назад, переходити на другу колію, внизу пливли на північ судна, жалібне виття сирен, що тужно розлягалося над водою, застерігало від смертельної небезпеки,— через цей гамір, на щастя, не можна було розмовляти.

— Я зупинився, Гуго, сперся на поруччя обличчям до річки, витяг з кишені пачку сигарет, узяв собі одну й запропонував закурити Шреллі. Він простяг мені запаленого сірника. Ми стояли й мовчки курили. Позад нас гуркотів поїзд, що саме з'їздив з мосту, а внизу тихо пливла на північ низка барж. Крізь заслону туману чути було, як вони м'яко розтинали поверхню води, й подекуди видніли іскри, що вихоплювалися з димаря котроїсь суднової кухні. На хвилину западала тиша, аж поки під мостом не з'являлася наступна баржа, що так само пливла на північ, на північ, до вкутаного туманом Північного моря,— а я боявся, Гуго, боявся, що довше не міг зволікати з запитанням, яке мав поставити Шреллі, і знав, що коли поставлю те запитання, то встряну в його історію, загрузну в ній по самі вуха й ніколи вже не звільнюся від неї. Мабуть, то якась страшна таємниця, коли через неї Нетлінгер поставив на карту нашу перемогу, а "оттівці" погодилися, щоб суддею був Бен Вакес. Запала майже цілковита тиша, і вона додавала ще більшої ваги запитанню, яке я мав поставити, підносила його до рангу вічних запитань. І я вже почав прощатися, Гуго,— хоч іще не знав, через що й задля чого,— прощатися з темною вежею собору Святого Северина, що витикалася з туману, який стелився по місту, з батьківським домом, який стояв недалеко від тієї вежі і в якому моя мати саме робила останні приготування до вечері, розкладала срібне начиння, обережно поправляла квітки у маленьких вазах, куштувала вино — чи біле досить охолоджене, чи не занадто охолоджене червоне. Суботній вечір має минути з належною урочистістю. Вона вже розгорнула часословець, за яким тлумачитиме недільну літургію покірним голосом, наче в людини, що цілий вік постила,— саме таким голосом, мабуть, було сказано: "Яаси ягнят моїх". Я прощався зі своєю кімнатою, що виходила вікнами в садок, де старезні дерева ще буяли зеленню, з кімнатою, де я захоплено заглиблювався в математичні формули, в суворі криві геометричних фігур, у чітке, немов віття дерев зимового дня, плетиво сферичних ліній, накреслених моїм циркулем і моїм рейсфедером,— я рисував там церкви, які мав колись збудувати. Шрелла підбив пальцем недокурок, і червона жаринка, кружляючи, полетіла вниз, на білу плахту туману. Шрелла, що чекав на запитання, якого я й досі не поставив, усміхаючись, обернувся до мене й похитав головою.

Над плахтою туману на березі чітко вимальовувався ряд ліхтарів.

— Ходімо,— сказав Шрелла,— вони вже он там, хіба ти не чуєш?

Я чув їх, міст двигтів від їхньої ходи, вони розмовляли про ті місця, до яких скоро поїдуть на канікули: Альгей, Вестер-вальд, Бад-Гаштайн, Північне море, розмовляли також про "м'яч, який забив Роберт". Ідучи, мені легше було поставити те запитання.

— Чому вони били тебе? — спитав я.— Чому? Ти єврей?

— Ні.

— А хто ж ти?

— Ми ягнята божі,— сказав Шрелла,— і запрнсяглися не приймати причастя буйвола.

— Ягнята божі? — Ці слова злякали мене.— Це така секта? — спитав я.

— Хай буде секта.

— А не партія?

— Ні.

— Я б не зміг бути ягням божим,— сказав я,— не можу бути ним.

— То ти хочеш прийняти причастя буйвола?

— Ні,— відповів я.

— Є пастухи, що не покидають своєї отари,— мовив він.

— Швидше,— сказав я,— швидше, вони вже зовсім близько.

Ми зійшли вниз потемнілими сходами з західного боку мосту, і, коли опинились на дорозі, я на мить завагався: мені додому треба було звертати праворуч, а йому ліворуч. Та потім усе ж пішов зі Шреллою ліворуч. Тут дорога в місто вела повз дровітні, повітки з вугіллям і невеличкі будиночки. Після першого ж повороту ми зупинилися, сховані в тумані, що тут, унизу, залягав щільною запоною. Звідси нам видно було обриси наших шкільних товаришів, що рухалися над поруччям мосту, чути їхній тупіт, їхні голоси, а коли вони почали спускатися вниз, їхні густо підбиті цвяшками черевики лунко зацокали по сходах, і чийсь голос гукнув:

— Нетлінгере, Нетлінгере, почекай-но! І тоді Нетлінгер крикнув:

— А де ж ділися наше ягнятко та його пастух?

Луна від його голосу покотилася понад річкою, відбилася від биків, вернулась назад до нас і завмерла десь ззаду, серед садків і повіток. Сміх, кілька разів повторений луною, посипався на нас, немов бите скло.

— Чув? — спитав Шрелла.

— Чув,— відповів я.— Ягня й пастух.

Ми дивилися на обриси тих, що відстали й тепер рухалися вздовж поруччя. Поки вони спускалися, голоси їхні звучали глухо, а як вийшли на дорогу — залунали дзвінкіше, відбиваючись від склепіння мосту: "М'яч, який забив Роберт".

— Ти не можеш розповісти про це докладніше? — спитав я.— Мені треба знати все.

— Я тобі не розповім, а покажу,— мовив Шрелла.— Ходімо.

Ми наосліп пробиралися крізь туман попід загорожами з колючого дроту і дійшли до паркану, який іще пахнув свіжими дошками й не потьмянів від вологи.