Більярд о пів на десяту - Сторінка 9

Електрична лампочка над замкненою брамою освітлювала емальовану табличку: "Міхаеліс. Вугілля, кокс, брикет".

— Ти ще пам'ятаєш цю дорогу? — спитав Шрелла.

— Так,— відповів я,— сім років тому ми з тобою часто ходили нею і гралися там унизу в Трішлера. А ким став Алоїз?

— Матросом, як і його батько.

— А твій батько й досі служить офіціантом у матроській пивниці?

— Ні, він тепер працює у Верхній гавані.

— Ти ж мав мені щось показати!

Шрелла вийняв з рота сигарету, скинув куртку, спустив з плечей шлейки, закотив сорочку й повернувся до мене спиною. У тьмяному світлі лампочки я побачив, що його спина вся вкрита невеликими червонясто-синіми шрамами, такими завбільшки, як квасолина,— не вкрита, а, краще сказати, всіяна, подумав я.

— Боже, що це таке? — спитав я.

— Це Нетлінгер,— відповів Шрелла,— вони роблять це там унизу, в старій казармі на Вільгельмскуле. Бен Вакес і Нетлінгер. Називають себе помічниками поліції. Мене вони схопили під час облави на жебраків, яку влаштували в районі гавані. За день вени взяли тридцять вісім жебраків, і серед них був я. Нас допитували, б'ючи гарапником із колючого дроту. Казали: "Признайся, що ти жебрак". І я відповідав: "Признаюся, я жебрак".

Запізнілі гості й досі снідали. Тепер вони попивали помаранчевий сік, наче щось таке, чого порядним людям не годиться пити. Блідий хлопець стояв, мов статуя, прихилена до одвірка. На обличчя йому падав відблиск від бузкової оксамитової лівреї і робив його майже зеленим.

— Гуго, ти чуєш, що я кажу? Чуєш, Гуго?

— Так, пане докторе, чую кожне слово.

— Принеси мені, будь ласка, коньяк, подвійний.

— Іду, пане докторе.

Гуго спускався сходами до ресторану, і назустріч йому різким світлом палахкотіло око часу, великий календар, на якому він уранці виставив дату — перевернув велике картонне число, під нього засунув табличку з назвою місяця, а ще нижче з назвою року: 6 вересня 1958. В нього запаморочилася голова. Все це відбулося задовго до його народження, воно відкидало його на десятиріччя, на півсторіччя назад: 1885, 1903 і 1935 роки, вони були сховані в глибині часу, а проте існували там, оживали в голосі Фемеля, що стояв, спершись на більярдний стіл, і дивився на майдан перед собором Святого Северина. Гуго міцно тримався за поруччя і глибоко дихав, наче людина, що виринула з води. Нарешті він розплющив очі і зразу ж відскочив за грубу колону.

Вона спускалася сходами вниз, боса, вбрана, як пастушка, в приношену шкіряну куртку без рукавів, що сягала їй до стегон. Від куртки тхнуло овечим гноєм. Зараз вона з'їсть свій сніданок: пшоняну кашу з чорним хлібом, кілька горіхів і овече молоко, яке для неї зберігають у холодильнику. Вона завжди возить із собою овече молоко в термосах і овечі буруб'яшки в коробочках, яким напахчує замість парфумів свою цупку плетену білизну з нефарбованої вовни. Після сніданку вона годинами сиділа у вестибюлі внизу і плела, невтомно плела, тільки часом підходила до бару по склянку води; сиділа на канапі, схрестивши голі ноги й виставивши напоказ брудні мозолі, курила коротку люльку й приймала своїх учнів та учениць, одягнених так само, як вона, і так само напахчених. Вони вмощувалися навколо неї на килимі, схрестивши ноги, плели й інколи відкривали коробочки, які їм давала вчителька, й нюхали овечі буруб'яшки, наче якісь вишукані парфуми. Час від часу вона питала їх із канали тоненьким, як у дівчинки, голоском:

— Як ми врятуємо світ?

І учні та учениці відповідали їй:

— Овечою вовною, овечою шкірою, овечим молоком і плетивом.

У вестибюлі западала тиша, тільки подзенькували дротики та якийсь учень підскакував до прилавка й приносив учительці склянку холодної води. А тоді знов тоненький, як у дівчинки, голосок запитував з канапи:

— У чому полягає щастя світу? І всі в один голос відповідали:

— У вівці.

Вони відкривали коробочки й захоплено нюхали овечі бу-руб'яшки. У вестибюлі спалахували магнієві лампи, й олівці журналістів бігали по аркушах записників, стенографуючи почуте і побачене.

Гуго повільно відступав назад, поки вона обминала колону, ідучи в залу снідати. Він її боявся, бо надто часто бачив, якими лихими ставали її лагідні очі, коли вона залишалася наодинці з ним, спіймавши його на сходах і звелівши, щоб він приніс їй молоко в номер. Вона зустрічала його з сигаретою в роті, вихоплювала в нього з рук склянку, вихлюпувала, сміючись, молоко в умивальник, а натомість наливала коньяку. Тоді зі склянкою в руках підходила до нього, і він повільно задкував до дверей.

— Тобі ще ніхто не казав, дурню, що твоє обличчя — золото, щире золото? Чому ти не хочеш бути ягням божим моєї нової релігії? Я зроблю тебе великим і багатим, вони падатимуть перед тобою навколішки у ще розкішніших вестибюлях, ніж цей! Ти ще замало часу пробув тут і не знаєш, що їхню нудьгу можна розвіяти тільки новою релігією, і чим вона буде безглуздіша, тим краще... Ні, йди собі, ти надто дурний.

Він дивився їй услід, поки вона з незворушним виразом на обличчі заходила в двері, які офіціант притримував перед нею. Серце в нього ще калатало, коли він вийшов з-за колони й повільно подався до ресторану.

— Коньяк для доктора в більярдну, подвійний.

— Через твого доктора знялася буча.

— Чого?

— Не знаю. Здається, комусь він на ґвалт знадобився, твій доктор. На, бери коньяк і гайда звідси, на тебе полює ціла купа жінок, старих і молодих, щонайменше сімнадцять. Швидше, бо он одна вже знов спускається сходами.

Вона мала такий вигляд, ніби за сніданком пила чисту тковч. Вона була в золотавій сукні, золотавих черевичках, у шапочці і з муфтою з лев'ячого хутра. її поява у всіх викликала огиду, а декотрі забобонні гості, коли вона з'являлася, навіть затуляли обличчя. Через неї відмовлялися від місця покоївки, офіціанти не хотіли обслуговувати її, але Гуго, коли вона ловила його, змушений був годинами грати з нею в канасту !. Пальці її скидалися на курячі пазурі, єдине людське, що в ній було,— це сигарета, що стриміла з рота.

— Любов, хлопче? Я ніколи не знала, що це таке, нема такої людини, яка б не показувала мені, що я викликаю в неї тільки огиду. Мати проклинала мене сім разів на день, у вічі виповідала, що їй гидко дивитися на мене. Сама ж вона була молода й гарна, батько також був молодий і гарний, і брати й сестри були гарні. Вони отруїли б мене, якби мали відвагу, казали: "Така, як ти, не повинна була народитися". Ми жили високо на горі, в жовтій віллі, над сталеливарним заводом. Увечері з нього виходили тисячі робітників, їх, радісно усміхаючись, зустрічали дівчата й жінки, і потім вони разом, так само всміхаючись, ішли вниз брудною вулицею. Я чую, бачу, відчуваю, як усі люди, маю такий самий, як вони, нюх і таке саме відчуття смаку, пишу, читаю, рахую,— а ти перший, хто витримав зі мною більше, ніж півгодини, чуєш, перший!

Вона сіяла навколо себе жах, здавалася всім вісником біди. Вона кинула на стойку ключа від номера й крикнула боєві, що сидів там замість Йохена:

— Де Гуго? Де він, га?

Бой здвигнув плечима, і вона рушила до виходу. Офіціант, що штовхнув перед нею вертючі двері, опустив очі. Жінка, тільки-но вийшовши на вулицю, затулила обличчя серпанком.

— У готелі я його не ношу, хлопче, щоб їм за їхні гроші було на що подивитися. Хай дивляться за мої гроші мені в обличчя, а люди на вулиці не заслужили цього.

— Ось ваш коньяк, пане докторе.

— Дякую, Гуго.

1 Гра в карти, схожа на бридж.

Він любив Фемеля, той приходив щоранку о пів на десяту и звільняв його до одинадцятої, завдяки йому Гуго вже пізнав почуття вічності: хіба так не було завжди, хіба він не стояв уже сторіччями тут, прихилившись до білого полакованого одвірка, заклавши руки за спину, спостерігаючи тиху гру в більярд, прислухаючись до слів, що відкидали його то на шістдесят років назад, то на двадцять уперед, то знов на десять назад, то раптом у реальний сьогоднішній день, позначений на готельному календарі там, у вестибюлі. Біле на зеленому, червоне на зеленому, червоно-біле на зеленому, завжди в межах бортів, що оточують усього лише два квадратових метри зеленого сукна. Чиста, твереза, точна гра, що тривала від пів на десяту до одинадцятої. Двічі або тричі за цих півтори години його посилали по подвійний коньяк. Час тут не був величиною, яка могла б щось пояснити, його всмоктував у себе, немов промокальний папір, цей зелений чотирикутник. Дарма бив годинник, дарма рухалися стрілки, з безглуздим поспіхом випереджаючи одна одну, коли приходив Фемель, усе кидалось і лишалося напризволяще, саме тоді, коли було найбільше роботи: одні гості виїздили, другі приїздили, а він мав тут стояти, аж поки на вежі собору Святого Северина не виб'є одинадцяту; та коли, коли це ще буде? Він перебував тут у безповітряному просторі, де годинники не показували часу, поринав у неосяжні глибини, на дно океанів, дійсність не проникала сюди, сплющувалась десь назовні, ніби перед стінками акваріума або перед шибами вітрин, утрачала свої виміри, крім одного, ставала пласка, наче на вирізному малюнку для дітей, усі люди в тій дійсності були одягнені лише умовно, як вирізані картонні ляльки, і безпорадно товклися попід скляними стінами, товщими за сторіччя, недійсною була й тінь від собору Святого Северина вдалині, вокзал іще далі й поїзди: швидкий прямого сполучення, швидкий далекого прямування, просто швидкий, транс'європейський поїзд-експрес, автомотриса далекого прямування, і всі повні валіз, що їх вони везли до митниць. Реальні були тільки три більярдні кулі, що котилися по зеленому промокальному папері, утворюючи все нові геометричні фігури,— на двох квадратних метрах поставала у тисячі формул нескінченність, він творив її своїм києм, тим часом як голос його завмирав у глибині часів.

— А що було далі, пане докторе?

— Ти хочеш почути, що було далі?

— Хочу.

Фемель засміявся, ковтнув коньяку з чарки, закурив нову сигарету, взяв кия і штовхнув червону кулю. Червоне й біле покотилося по зеленому.

— Через тиждень після того, Гуго...

— Після чого?

Фемель знов засміявся:

— Після тієї гри в бейсбол, після дати, яку вони видряпали на тиньку над моєю шафкою: чотирнадцятого липня тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року. Через тиждень я був радий, що Шрелла нагадав мені дорогу до Трішлерового дому.