Блакитний замок - Сторінка 20

Чому, — у відчаї вона запрагнула, щоб він довідався про неї найгірше, — я навіть матері своєї не люблю. Хіба це не жахливо?

— Швидше жахливо — для неї, — сухо сказав Барні.

— Ох, вона не знала. Вона сприймала мою любов як належне. Крім того, я не була потрібною ні їй, ні комусь іншому. Я просто — існувала. Мене це дуже змучило. От тому я й прийшла господарювати у містера Ґая і доглядати Сіссі.

— І, я думаю, люди вирішили, що ви збожеволіли.

— Так вони і вирішили, та й далі так вважають, — достеменно, — підтвердила Валансі. — Так їм зручно. Вони швидше повірять у те, що я божевільна, ніж пропаща. А іншої альтернативи немає. Але я живу, відколи прийшла до містера Ґая. Це було чудовим досвідом. Можливо, я дорого за нього заплачу, повернувшись, але я його мала.

— Це правда, — сказав Барні. — Коли здобуваєш досвід, він стає твоїм власним. І не істотно, скільки довелося заплатити. Чужий досвід ніколи не стане вашим. Бо такий він є, цей кумедний старий світ.

— Ви вважаєте, він справді старий? — мрійливо спитала Валансі. — У червні я ніколи в це не вірю. Цієї ночі світ видається юним. У цьому мерехтливому місячному сяйві він, — як молода дівчина у білому, — сповнений чеканням.

— Місячне сяйво тут, на краю "чагарника", не таке, як деінде, — погодився Барні. — Воно завжди викликає у мене відчуття чистоти — душі й тіла. І, звісно, золотий вік завжди повертається навесні.

Була вже пізня ніч. Дракон із чорної хмари проковтнув місяць. Весняне повітря дихало прохолодою, — Валансі здригнулася. Барні поліз у нутрощі Леді Джей і витяг стару куртку, пропахлу тютюном.

— Накиньте, — звелів він.

— А вам вона не потрібна? — запротестувала Валансі.

— Ні. І я не дозволю, щоб ви застудилися, бувши під моєю опікою

— О, я не застуджуся. В мене не було жодної застуди, відколи я прийшла до містера Ґая. Хоча я робила шалені речі. Це кумедно, бо раніше я з тих застуд не вилазила. Я почуваюся такою егоїсткою, забираючи вашу куртку.

— Ви вже тричі чхнули. Нема потреби здобувати "чагарниковий" досвід ціною грипу чи запалення легень.

Він витяг жорсткий комір куртки, закрив ним її шию і застебнув. Валансі потайки тішилася. Як приємно було відчувати, що хтось про тебе дбає. Вона сховала обличчя у пропахлих тютюном складках куртки і захотіла, щоб ця ніч не минала ніколи.

Через десять хвилин з боку "чагарника" над'їхала автівка. Барні вистрибнув із Леді Джейн і махнув рукою. Автівка зупинилася. Валансі побачила дядька Веллінгтона і Олів, які нажахано дивилися на неї.

То дядько Веллінгтон таки придбав автомобіль! І, мабуть, провів вечір над Міставіс у дядька Герберта. Валансі мало не пирснула сміхом від виразу його обличчя, коли він її упізнав. Помпезний вусатий старий балакун!

— Ви не могли б уділити мені бензину, щоб доїхати до Дірвуда? — чемно спитав Барні. Але дядько Веллінгтон не звернув на нього уваги.

— Валансі, як ти тут опинилася? — суворо спитав він.

— Випадково або з Божої ласки, — відповіла Валансі.

— З цим кримінальним пташком — посеред ночі?

Валансі повернулася до Барні. Місяць утік від дракона і від його світла в її очах з'явилися бісики.

— Ви справді кримінальний пташок?

— А це важливо? — спитав Барні. У його очах теж мерехтіли смішинки.

— Для мене — ніскільки. Я питаю просто з цікавості, — тягла далі Валансі.

— То я вам не скажу. Я ніколи не вдовольняв марної цікавості.

Він повернувся до дядька Веллінгтона і його голос ледь змінився.

— Містере Стірлінг, я питав, чи ви могли б продати мені трохи бензину. Якщо зможете, — то й гаразд. А як ні, то не гаймо часу.

Дядько Веллінгтон постав перед страхітливою дилемою. Дати бензин цій безсоромній парі? Ба, а як же не дати! Поїхати і залишити їх тут у лісі біля Міставіс, аж до світанку? Вже краще вділити їм того бензину і нехай заберуться, перш ніж хтось інший їх побачить.

— У вас є щось на бензин? — похмуро буркнув він.

Барні витяг з Леді Джейн двогалонну каністру. Обидва чоловіки пішли до задньої частини автомобіля Стірлінга і розпочали якісь маніпуляції з краном. Валансі непомітно зиркала на Олів з-під коміра куртки Барні. Олів сиділа набурмосена, з ображеним виразом. Вона не мала наміру звертати увагу на Валансі, у неї були свої таємні причини гніватися. Сесіл недавно побував у Дірвуді і, звісно, почув про Валансі. Упевнившись, що з її розумом щось трапилося, він запрагнув довідатися, чи це не спадкове. Коли в родині є щось таке, то це серйозно, дуже серйозно. Адже необхідно зважати на — гм… — нащадків.

— Це в неї від Вонсбарра, — твердила Олів. — У Стірлінгів нічого такого не було, — ніколи!

— Я сподіваюся, що ні, звісно, сподіваюся, — невпевнено відповів Сесіл. — Але як це — працювати служницею, бо інакше не скажеш. Твоя кузина!

Бідна Олів передчувала погані наслідки. Прайси з Порт-Лоуренса не вступали у зв'язки із родинами, члени яких "працювали на когось".

Валансі не могла встояти перед спокусою. Вона нахилилася вперед.

— Олів, це не боляче?

Олів, коротко й сухо:

— Що не боляче?

— Зберігати такий вираз обличчя.

Якусь мить Олів вирішила зовсім не зважати на Валансі. Але почуття обов'язку перемогло. Вона не могла змарнувати таку нагоду.

— Досс, — благально сказала вона, схилившись вперед. — ти б не хотіла повернутися додому? Ще цієї ночі?

Валансі позіхнула.

— Це звучить як проповідь у церкві Воскресіння[41], — сказала вона. — Достеменно.

— Якщо ти повернешся, —

— Все буде пробачено.

— Так, — нетерпляче сказала Олів. Як було б чудово, якби це вона повернула додому блудну дочку. — Ми ніколи про це і не згадаємо. Досс, я інколи спати не можу вночі, думаючи про тебе!

— А я тим часом — тішуся своїм життям, — відповіла Валансі, сміючись.

— Досс, я не можу повірити, що ти зіпсована. Я завжди твердила, що ти не могла стати зіпсованою.

— Я теж у це не вірю, — сказала Валансі. — Боюся, що я безнадійно пристойна. Ми тут три години просиділи з Барні Снайтом — і він навіть не спробував мене поцілувати. Хоча знаєш, Олів, я б не заперечувала.

Валансі ще трішки схилилася вперед. Її маленький капелюшок із малиновою трояндою, одягнений трохи набакир, закривав одне око, — усмішка Валансі, — що трапилося з Валансі? Вона виглядала — не красунею — Досс не була красунею, — але провокуюче, хвилююче, ну так — і це жахливо. Олів відкинулася назад. Було б приниженням продовжувати цю розмову. Очевидно, Валансі і збожеволіла, і збилася з пуття.

— Дякую, цього досить, — озвався Барні за автомобілем. — Ви дуже мене виручили, містере Стірлінг. Два галони – сімдесят центів. Спасибі.

Дядько Веллінгтон насилу забрався у свою машину. Він хотів би дещо сказати цьому Снайтові, але не наважився. Хто знає, що той тип зробить, якщо його спровокувати? Ані хиби, має при собі вогнепальну зброю.

Дядько Веллінгтон нерішуче глянув на Валансі. Але Валансі відвернулася від нього і дивилася, як Барні заливає бензин у горлянку Леді Джейн.

— Поїхали, — рішуче сказала Олів. — Нема сенсу чекати. Я розповім тобі, що вона мені сказала.

— Зухвале дівчисько! Безсоромне зухвале дівчисько, — промовив дядько Веллінгтон.

РОЗДІЛ XXII

Черговою новиною, яка дійшла до Стірлінгів про Валансі, було те, що її бачили у кінотеатрі Порт-Лоуренса в компанії Барні Снайта, а потім обоє повечеряли у китайському ресторані. Це була чистісінька правда — і ніхто не був цим здивований більше самої Валансі. Якось під вечір Барні приїхав у Леді Джейн і без зайвих церемоній запитав, чи не "стрибнула" б вона з ним.

— Я вибираюся до Порту. Хочете зі мною?

Його очі були трішки провокуючими, а голос трішки зухвалим. Валансі, яка не приховувала від себе, що поїхала б з ним куди завгодно і коли завгодно, "стрибнула" без дальших запрошень. Вони влетіли у Дірвуд і пролетіли його. Місіс Фредерік і кузина Стіклс, які саме вийшли на веранду трохи подихати свіжим повітрям, побачили їх у хмарі пилюки і, шукаючи розради, глянули в очі одна одній. Валансі, що у якомусь неясному праіснуванні боялася автомобілів, була без капелюшка, її волосся віяло на вітрі. Неодмінно захворіє на бронхіт — і помре в домі Галасливого Абеля. Вона була одягнена у сукню з викотом та короткими рукавами. А цей тип Снайт сидів без піджака, в самій сорочці, та палив люльку. Вони гнали зі швидкістю сорок миль за годину — шістдесят, як запевняла кузина Стіклс. Леді Джейн могла дати газу, коли хотіла. Валансі весело помахала рукою до родичів. Що ж до місіс Фредерік, вона запрагла довідатися, як викликати у себе напад істерики за бажанням.

— Чи ж заради цього, — святобливим тоном промовила вона, — я зносила муки материнства?

— Я не вірю, — врочисто сказала кузина Стіклс, — що наші молитви залишаться без відповіді.

— Хто — хто — захистить цю нещасну дівчину, як мене не стане? — простогнала місіс Фредерік.

А Валансі дивом дивувалася, чи справді всього кілька тижнів тому вона теж сиділа з ними на тій самій веранді. Ненависний фікус. Обридлі питання, надокучливі, як чорні мухи. Вічне "чи випадає". Страх перед чайними ложечками тітки Веллінгтон і грішми дядька Бенджаміна. Шпички убогості. Вічна боязнь усіх і всього. Заздрість до Олів. Вона була рабинею проїдених міллю традицій. Нічого не сподівалася, нічого не чекала.

А тепер кожен її день був веселою пригодою.

Леді Джейн промчала п'ятнадцять миль між Дірвудом та Портом і проїхала через Порт. Спосіб, яким Барні минав вуличних поліцейських, мав деякі ознаки правопорушення. У чистому повітрі ніжно-лимонного смеркання вогні мерехтіли як зорі. Це вперше Валансі сподобалося місто і вона безтямно тішилася надмірною швидкістю. Невже вона справді колись боялася автомобілів? Зараз, поруч із Барні, вона була цілковито щасливою. Ні, не дурила себе думкою, що ця пригода має якесь значення. Добре знала, що Барні запросив її, піддавшись миттєвому імпульсу — імпульсу, викликаному співчуттям до неї та її убогих мрій. Валансі виглядала зле, бо не спала вночі через серцевий напад і мала потім напружений день. Їй потрібна була невеличка розвага. От він її й запросив — лише цього разу! Крім того, на кухні був п'яний Абель, який саме дійшов до стадії, коли починав заявляти, наче не вірить в Бога, і співати непристойні пісні. Тому добре було б, якби вона кудись вибралася. Барні чудово знав репертуар Галасливого Абеля.

Вони пішли в кіно, — Валансі вперше була в кіно.