Блакитний замок - Сторінка 21

А потім відчули приємний здоровий голод і з'їли неймовірно смачне курча у китайському ресторані. Тоді рвонули додому, залишивши за собою незабутній слід скандалу.

Місіс Фредерік перестала ходити до церкви. Вона не могла стерпіти жалісливих поглядів та питань її друзів. Але кузина Стіклс ходила щонеділі, твердячи, що вони мусять нести свій хрест.

РОЗДІЛ XXIII

Якось, коли у Сіссі були нічниці, вона розповіла Валансі свою просту сумну історію. Вони сиділи біля відкритого вікна — Сіссі тої ночі не могла лежати, їй бракувало повітря. Надщерблений місяць висів над порослими лісом пагорбами і в його примарному світлі Сіссі видавалася такою тендітною, милою і неймовірно молодою. Дитина. Неможливо, щоб вона пережила всю ту пристрасть і сором, і біль, які випали на її долю.

— Він мешкав у готелі, по той бік озера. Припливав уночі на своєму каное, — ми зустрічалися на березі між сосен. Він був молодим студентом коледжу, — а його батько — багата людина з Торонто. Ой, Валансі, я не хотіла зробити зле, — ні, не хотіла. Але я любила його так, — я все ще його люблю, — завжди любила. І я — не знала — певних речей. Я не розуміла. Тоді приїхав його батько — і забрав його. А потім — скоро — я дізналася, — ох, Валансі, — я так злякалася, — не знала, що робити. Я написала — і він приїхав, — сказав, — що одружиться зі мною, Валансі.

— Але ж чому — чому?

— Ох, Валансі, він більше мене не кохав. Я зрозуміла це з першого погляду. Він — він — пропонував мені шлюб з обов'язку — з жалю. Він не був злим, — лише дуже молодим, — і чи ж він мусив кохати мене?

— Це його не виправдовує, — сказала Валансі, трохи помовчавши. — То ти не схотіла вийти за нього?

— Я не могла, — він же мене більше не любив. Це так, — я не можу пояснити, — це здалося мені гіршим, — ніж те, інше. Він — він наполягав — не дуже — але пішов від мене. Як ти думаєш, я добре вчинила, Валансі?

— Ти — так. Але він…

— Не звинувачуй його, люба. Будь ласка, ні. Краще взагалі про нього не розмовляти. Не треба. Я тільки хотіла тобі розказати — я не хочу, щоб ти думала, що я пропаща.

— Я ніколи так не думала.

— Так, я це зрозуміла, — коли ти прийшла. О Валансі, те, ким ти була для мене! Я не можу цього сказати, — але Бог тобі віддячить. Я знаю. "Якою мірою міряєте[42]…"

Кілька хвилин Сіссі ридала в обіймах Валансі. Потім утерла очі.

— Це вже майже все. Я повернулася додому. Насправді я не була аж такою нещасною. Думала, що повинна, — а не була. Батько не був до мене суворим. А моє дитятко було таке любе, Валансі, мало такі чудові сині очка і золоті кучерики, як шовк, і ямочки на руках. Я аж трішки покушувала його гладеньке личко, — трішечки, щоб не боліло, ти розумієш…

— Розумію, — сказала Валансі, здригнувшись. — Розумію, жінка завжди розуміє — і мріє —

— І він був цілковито моїм. Ніхто інший не мав на нього права. Коли він помер, Валансі, я думала, що теж повинна померти, — не знала, як можна так страждати і жити далі. Побачити ці дорогі оченята і знати, що він більше їх не розплющить, тужити за його маленьким теплим тільцем, притуленим до мене, і знати, що він спить сам один у холоді, а його личко закриває мерзла тверда земля. У перший рік це було так жахливо — потім трохи легше, коли я перестала думати: "Цього дня торік", — але я втішилася, коли довідалася, що помираю.

— "Хто міг би витримати життя, якби не надія на смерть?" — тихо прошепотіла Валансі. Це, звісно, була цитата з якоїсь книжки Джона Фостера.

— Я рада, що все тобі розповіла, — зітхнула Сіссі. — Я хотіла, щоб ти знала.

Сіссі померла через кілька ночей після того. Галасливого Абеля не було вдома. Коли Валансі побачила, як змінилося обличчя Сіссі, то хотіла подзвонити до лікаря. Але Сіссі їй не дозволила.

— Валансі, нащо? Він нічим мені не допоможе, я вже кілька днів знала, що це — близько. Дозволь мені померти спокійно, люба, просто дай мені руку. Ой, я така рада, що ти тут. Попрощайся з батьком за мене. Він був до мене таким добрим, як умів, — і Барні. Знаєш, я думаю, що Барні…

Але спазматичний кашель не дав їй договорити і вимучив її. Коли він закінчився, вона заснула, все ще стискаючи руку Валансі. Валансі сиділа мовчки. Вона не боялася — і не жаліла.

На світанку Сіссі не стало. Вона розплющила очі та глянула повз Валансі, наче побачивши щось таке, що змусило її раптом щасливо посміхнутися. І так, посміхаючись, померла.

Валансі схрестила руки Сіссі на грудях і підійшла до відкритого вікна. На східній стороні неба, на фоні палаючого сходу сонця висів старий місяць, такий гарний і стрункий, наче молодик. Валансі ніколи раніше не бачила такого старого, старого місяця. Вона дивилася на нього, блідого і зникаючого, аж доки він не зблід і не зник зовсім у сяйві нового дня. Маленьке озерце у полях блищало в сяйві ранкової зорі, як велика золота лілія.

Але Валансі здалося, що світ захолов. Вона знову нікому не була потрібна. Не жаліла, що Сесілія померла, жаліла тільки, що їй довелося стільки вистраждати. Але тепер уже ніхто не міг заподіяти їй болю. Валансі завжди думала, що смерть жахлива. Але Сіссі померла так тихо, — так лагідно. І ця остання мить — віддарувала її за все. І тепер вона лежала, наче у білому сні, виглядаючи як дитина. Прегарна! Всі сліди болю й сорому щезли.

Галасливий Абель, як йому і належало, повернувся з галасом. Валансі зійшла і сказала йому. Від потрясіння він одразу ж протверезів. Упав на сидіння брички, схиливши велику голову.

— Сіссі померла, — Сіссі померла, — непритомно сказав він. — Я не думав, що це буде — так скоро. Померла. Вона завжди збігала мені назустріч по стежці, з маленькою білою рожею у волоссі. Така була гарна маленька дівчинка. Така добра маленька дівчинка.

— Сіссі завжди була доброю дівчинкою, — сказала Валансі.

РОЗДІЛ XXIV

Валансі сама нарядила Сіссі для похорону. Нічиї чужі руки не сміли торкатися цього жалісно-схудлого маленького тіла. Старий будинок був вичищений до блиску. Барні Снайта не було. Він зробив усе, що міг, щоби допомогти Валансі, — покрив бліду Сесілію білими трояндами з саду — і від'їхав на свій острів. Зате були всі інші. Прийшов весь Дірвуд і весь "чагарник". Вони врешті великодушно простили Сіссі. Містер Бредлі проголосив дуже гарну прощальну проповідь. Валансі хотіла запросити старенького священника від вільних методистів, але Галасливий Абель уперся. Він був пресвітеріанином — і його доньку ховатиме лише пресвітеріанський священник. Містер Бредлі був дуже тактовним. Він уникав усяких незручних моментів і ясно дав зрозуміти, що сподівається на краще для покійної. Шестеро поважних дірвудців поклали Сесілію Ґай у її могилу на достойному дірвудському цвинтарі. Одним із них був дядько Веллінгтон.

Стірлінги прийшли геть усі — чоловіки й жінки. Перед тим вони відбули сімейну раду. Звичайно, тепер, коли Сіссі Ґай померла, Валансі повернеться додому. Вона просто не зможе залишитися з Галасливим Абелем. Отож, як постановив дядько Джеймс, наймудрішим кроком буде вшанувати похорон своєю присутністю, — так би мовити, легітимізувати, показати всьому Дірвуду, що Валансі справді вчинила похвально, доглянувши бідну Сесілію Ґай, і сім'я її в цьому підтримує. Смерть, творителька чудес, перемінила ситуацію на цілком респектабельну. Якщо Валансі повернеться додому і до благопристойності, доки громадська думка пам'ятає про її самопосвяту, то все ще може бути добре. Громада раптом забула про усі гріхи Сесілії, згадавши зате, якою гарною і скромною крихіткою вона була. "Без матері росла, сирітка!". Дядько Джеймс запевнив, що це був психологічний момент.

Отож, Стірлінги з'явилися на поховання. Навіть неврит кузини Гледіс не завадив їй прийти. Кузина Стіклс теж була присутня, обличчя її закривав капелюшок, а плакала вона так гірко, наче Сіссі була їй найближчою і найдорожчою. Кожен похорон ніби переносив кузину Стіклс у її власну "сумну втрату".

А дядько Джеймс був серед тих, що несли труну.

Валансі виглядала блідою і дещо пригашеною, її скісні очі почервоніли, вона мала на собі коричневу сукню і статечно поралася, знаходячи крісла для прибулих, пошепки радячись із священником та грабарем і збираючи "жалобників" у вітальні. Все виглядало так порядно, доброзвичайно і по-Стірлінгівськи, що її сім'я наче сповнилася благодаті. Не була то — не могла бути — та сама дівчина, яка цілу ніч просиділа в лісі з Барні Снайтом, а потім промчала через Дірвуд та Порт-Лоуренс із непокритою головою. Це була та Валансі, яку вони знали. Справді, напрочуд вправна і вміла. Можливо, раніше її дещо недооцінювали та надміру на неї тиснули, — Амелія дійсно надто сувора, — не даючи їй шансу показати себе. Так думали Стірлінги. І Едвард Бек, що мешкав при дорозі до Порту, багатодітний удівець, звернув увагу на Валансі та задумався, чи не вийшла б із неї хороша друга дружина. Вона не красуня, але містер Бек, п'ятдесятилітній удовець, розсудливо зміркував, що не можна вимагати всього. Словом, ніколи ще матримоніальні шанси Валансі не були такими високими, як на похороні Сіссі Ґай.

Можемо тільки здогадуватися, що відчули б Стірлінги та Едвард Бек, якби вони проникли у думки Валансі. Валансі ненавиділа цей похорон, — ненавиділа людей, які з цікавості прийшли подивитися на мармурово-бліде обличчя Сесілії, — ненавиділа їх самовдоволеність, — ненавиділа тягучий меланхолійний спів, — ненавиділа обережні банальності містера Бредлі. Якби вона могла все влаштувати на власний абсурдний манір, цього похорону не було б взагалі. Вона покрила б Сіссі квітами, сховала її від чужих очей і поховала поруч з її безіменною дитинкою під соснами на порослому травою цвинтарі вільних методистів на краю "чагарника". А скромну молитву прочитав би старенький священник вільних методистів. Вона пам'ятала, як Сіссі сказала колись: "Я б хотіла бути похованою у серці лісу, де ніхто не приходитиме, щоб сказати — тут лежить Сіссі Ґай, — і ніхто не переповідатиме мою безталанну історію".

Та що ж! Добре хоча б, що це все скоро закінчиться. Валансі вже вирішила, що вона робитиме далі, і це її рішення стало б сюрпризом для Стірлінгів та Едварда Бека. Всю попередню ніч вона пролежала, не змруживши ока, думала, — і врешті зважилася.

Коли похоронна процесія вийшла з будинку, місіс Фредерік відшукала Валансі на кухні.

— Дитино моя, — сказала вона тремтячим голосом, — ти повернешся додому?

— Додому, — неуважно відповіла Валансі.