Блакитний замок - Сторінка 19

Надія була такою абсурдною, що раніше вона не посміла б у ній зізнатися, але вже тепер знала: прийшла, бо сподівалася, що й Барні теж там буде. Ще вона подумала, що мала б відчути сором, але чомусь не відчула. Слідом за почуттям полегші виникло й інше — прикрості через те, що Барні не був поголений. Він же мусив мати настільки самоповаги, щоб поголитися, йдучи на вечірку. Натомість стояв з непокритою головою, щетинистим підборіддям, у старих штанах і синій домотканій сорочці. Навіть без піджака. Валансі це так розгнівало, що вона запрагла добряче його потрусити. Не дивно, що люди вірили усіляким пліткам про нього.

Але більше вона не боялася. Один з тих, що перешіптувалися, залишив своїх колєг і пішов до Валансі через усю залу, розштовхуючи танцюючі пари, які заповнили приміщення і заважали одна одній. То був високий плечистий хлопець, не те, щоб погано одягнений чи негарний з себе, але, щонайменше, напідпитку. Він запросив Валансі до танцю, вона чемно відмовилася. Його обличчя дуже зблідло, він схопив її і притягнув до себе. Його гаряче дихання, що віддавало алкоголем, опалило їй обличчя.

— У нас тут делікатних леді нема, моя дівчинко. Раз ти не занадто добра, щоб сюди приїхати, то ти не занадто добра танцювати. Ми з колєгами за тобою слідкували. Зі всіма нашими перекрутишся, ще й поцілуєш на додачу.

Валансі відчайдушно виривалася, марно намагаючись звільнитися. Її втягували у лабіринт танцюристів, що кричали, тупали і гукали. Раптом той, що тримав її, дістав точний удар у щелепу та відлетів у інший кінець зали, збиваючи з ніг танцюючі пари. Хтось ухопив її за руку.

— Сюди, швидко, — сказав Барні Снайт. Він пересадив її через вікно, сам легко переплигнув через підвіконня і знову взяв за руку.

— Швидко, — мусимо тікати, — вони біжать за нами.

Валансі, міцно тримаючись за руку Барні, побігла, як ще ніколи в житті не бігала. Як же вона не померла через цю шалену гонитву? Ото скандал був би, якби таке сталося! Як пережили б це її бідні родичі? Вперше Валансі трохи їх пожаліла. А ще добре, що вона втекла від цього жахливого ґвалту. А ще добре, що вона міцно тримається за руку Барні. Всі її почуття змішалися — ніколи досі вона не пережила так багато за такий короткий час.

Зрештою вони натрапили на тихий куточок у сосновому лісі. Погоня звернула в іншому напрямку і з криком та шумом рушила деінде. Валансі, захекана, з серцем, що аж вискакувало з грудей, опустилася на стовбур поваленої сосни.

— Дякую, — видихнула вона.

— Ну що з вас за гуска — вибратися у таке місце? — сказав Барні.

— Та — я — не — знала, — що— це, — виправдовувалася Валансі.

— Слід було знати. Чедлі Корнерс!

—Для — мене — це — просто — назва.

Валансі знала, що Барні і подумати не міг, наскільки чужим їй був "чагарник". Вона прожила у Дірвуді все життя і, на його думку, мусила б щось знати про його околицю. Він не знав, як її виховували. Марно було й пояснювати.

— Коли я ввечері їхав повз Абелів дім, Сіссі сказала мені, що ви сюди вибралися. Мене це вразило і перелякало. Сіссі казала, що страшенно непокоїться, але не хотіла вас відмовляти, щоб не виглядати самолюбкою. То я й поїхав сюди замість до Дірвуда.

Валансі зненацька відчула, як чарівне проміння раптом осіяло її душу і тіло, — тут, під темними соснами. То він і справді приїхав, бо турбувався через неї!

— Як тільки їм набридне полювати за нами, ми тихцем прокрадемося до дороги на Маскока. Там я залишив Леді Джейн. Відвезу вас додому. Думаю, що з вас уже досить вечірок.

— Повністю, — згідливо сказала Валансі.

Першу половину шляху обоє промовчали. Та й складно було говорити — Леді Джейн так гуркотіла, що вони не чули б одне одного. Зрештою, Валансі не була в розмовному настрої. Вона соромилася, — що виявилася такою дурепою, — і що Барні Снайт застав її в такому місці. Барні Снайт з його репутацією кримінальника, безбожника, фальшивомонетника і розтратника. Губи Валансі тремтіли у темряві, коли вона думала про нього. Але їй було соромно.

А все ж вона відчувала радість — незбагненне торжество — на цій вибоїстій дорозі поруч із Барні Снайтом. Назустріч їм вибігали великі дерева. Висока дивина стояла вздовж дороги у рівних рядах, як вишикувані солдати. Чортополох у світлі фар виглядав наче компанія захмелілих ельфів. Вона вперше їхала в автомобілі — і їй це подобалося. З Барні за кермом вона не боялася нічого. Швидка їзда викликала в неї душевний підйом. Сором відступив. Її єдиним відчуттям було те, що вона — частка комети, яка мчить у нічному просторі.

Але раптом, коли вже сосновий ліс порідшав і з'явилися зруби, Леді Джейн почала стихати. Тоді уповільнила швидкість — і зупинилася.

Барні скрикнув із відчаєм. Він вийшов. Оглянув машину. Повернувся з винуватим виразом.

— Я заплішений дурень. Закінчився бензин. І я ж знав, що його мало, коли виїхав з дому, але збирався заправитися у Дірвуді. А потім так поспішав до Корнерс, що забув про це.

— Що ми можемо зробити? — стримано спитала Валансі.

— Не знаю. Ближче, як у Дірвуді, бензину не дістати, а це дев'ять миль звідси. І я не зважуся залишити вас тут саму — по цій дорозі завжди хтось волочиться. Та й ще ті придурки з Корнерс можуть сюди приблукатися, — дехто з них був із Порту. Думаю, найліпше для нас — просто терпляче чекати, доки повз нас хтось не проїде і не вділить нам стільки бензину, щоб ми могли повернутися до Галасливого Абеля.

— Ну то в чому річ? — спитала Валансі.

— Можливо, нам доведеться так сидіти аж до ранку, — сказав Барні.

— Я не проти, — відповіла Валансі.

Барні коротко реготнув.

— Як ви не проти, то я тим паче. Мені в сенсі репутації втрачати нічого.

— Мені теж, — незворушно сказала Валансі.

РОЗДІЛ XXI

— Сидітимемо собі тут, — промовив Барні, — а як комусь спаде на думку щось таке, що варто б сказати, — то заговоримо. А як ні — мовчатимемо. Не думайте, що ви мусите зі мною розмовляти.

— Джон Фостер пише, — процитувала Валансі, — "якщо ви можете мовчки просидіти з кимось півгодини і почуватиметесь при цьому зручно, то ви станете друзями. Якщо ж ні, то це неможливо і не витрачайте часу даремно".

— Мабуть, і Джон Фостер інколи пише розумні речі, принаймні, оцю, — визнав Барні.

Довгий час вони сиділи в повній тиші. Через дорогу перестрибували маленькі кролики. Раз чи двічі розкішно зареготала сова. Дорога за ними була змережана тінями дерев. Далеко на північному заході небо покрили маленькі сріблясті перисті хмарки, — саме там, де мав би бути острів Барні.

Валансі почувалася на вершині щастя. Деякі речі ми усвідомлюємо повільно. А інші приходять до нас, наче спалах блискавиці. Валансі пережила спалах блискавиці.

Вона раптом збагнула, що кохає Барні. Ще вчора вона належала самій собі, а відтепер — йому. І він же нічого не зробив, нічого не сказав. Навіть не глянув на неї як на жінку. Але це не мало жодного значення. Байдуже, ким він був і що скоїв. Вона кохала його без жодних застережень. Все у ній розкрилося назустріч йому. Вона не мала ні найменшого бажання притлумлювати цю любов або ж відрікатися від неї. Їй здавалося, що вона належить йому настільки, що навіть думки не про нього, думки не переважно про нього були для неї неможливими.

Все це розуміння прийшло до неї просто і повно, тієї миті, коли він, спершись на дверці автомобіля, пояснив, що у Леді Джейн закінчився бензин. Тоді вона глянула йому в очі при місячному світлі — і збагнула. За цей блискавичний мент все змінилося. Все старе щезло, все оновилося.

Вона не була більше незначною й малою старою панною Валансі Стірлінг. Вона була жінкою, сповненою коханням, отже, багатою і значимою — для себе самої. Життя вже не було порожнім та даремним, а смерть вже не могла її ошукати. Любов визволила її від залишків страху.

Любов! Яка вона пекуча, стражденна, нестерпно солодка, як вона заволоділа душею, тілом і думками! В її серцевині крилося щось прекрасне, невловиме, суто духовне, як крихітна блакитна іскра всередині твердого діаманта. Валансі більше не була самотньою. Вона належала до величезного сестринства жінок, які хоч раз у житті когось кохали.

Барні не мусить про це знати, хоч вона нітрішки не заперечувала б, якби він довідався. Досить, що вона знала, це було для неї найважливішим. Просто кохати! Вона не проситиме, щоб її любили. Достатньо отак сидіти в тиші, серед літньої ночі у білій розкоші місячного сяйва, з вітром, що віяв на них із соснових лісів. Вона завжди заздрила вітрові. Був вільним. Летів, куди хотів. Понад пагорбами, понад озерами. Як він смакував, як висвистував! Що за чарівна пригода! Валансі почувалася так, наче її стару поношену душу замінили новою, свіжою, такою, що саме вийшла з майстерні богів. Ще недавно її життя виглядало нудним — безбарвним — прісним. А тепер вона наче дійшла до галявинки, зарослої ароматними ліловими фіалками. Неістотним є минуле Барні, неістотним є його майбутнє, — ніщо, крім цієї незрівнянної години. Вона повністю віддалася чару цієї миті.

— Ви колись мріяли літати на повітряній кулі? — раптом спитав Барні.

— Ні, — відповіла Валансі.

— А я — так, часто. Мріяв летіти крізь хмари — у розкішному заході сонця, опинитися посеред страшної бурі з блискавками під і наді мною, ковзати по срібних хмарах при повні місяця — чудово.

— Це так і звучить, — відповіла Валансі. — Але я у своїх мріях залишалася на землі.

Вона розповіла йому про свій Блакитний Замок. Як легко було розказувати Барні про ці речі. Він розумів навіть те, про що йому не казали. А потім — описала своє життя до того, як прийшла до Галасливого Абеля. Їй хотілося, щоб він розумів, чому вона пішла на "чагарникові" танці.

— Бачите, я ніколи не жила справжнім життям, — сказала вона. — Я просто — дихала. Всі двері були переді мною зачинені.

— Але ж ви ще молода, — промовив Барні.

— Так, я знаю. Але "ще молода" і молода — це колосальна різниця, — гірко відповіла Валансі. Раптом у неї виникла спокуса пояснити Барні, чому її "ще молодість" не може впливати на її майбутнє, але не сказала. У цю ніч вона не збирається думати про смерть!

— Хоча я ніколи не була по-справжньому молодою, — вела вона далі, — "аж досі" — докинула вона подумки. — Я ніколи не жила так, як інші дівчата. Ви не можете зрозуміти.