Божі воїни - Сторінка 70

Разом сім-вісім тисяч людей. У тому числі зо триста списів кінноти [36].

— З боку Крапковиць і Глогувка, — вставив Ян Змрзлік зі Свойшина, який саме повернувся був з вилазки, — підходить молодий князь Болько, дідич Ополя. Його військо дійшло до Казімежа, зайняло міст на Страдуні, стратегічну точку на тракті Ниса — Ратибор. Чи велику Болько може мати силу?

— Якихось шістдесят списів, — спокійно оцінив Жехорс. — Плюс якихось тисяча піших.

— Най би його зараза чортова, цього Опольця! — гаркнув Ярослав з Буковини. — Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.

— То вдармо прямо на нього, — запропонував Ян Блег з Тєшніці. — Усіма силами. Розчавімо його...

— Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, — покрутив головою Жехорс. — Страдуня розлилася, береги грузькі...

— А крім того, — підняв голову Прокоп, — час не терпить. Якщо ми вв'яжемося в бій з Больком, єпископ збере більші сили, займе вигідніші позиції. Помітивши, що в нас клопоти, у Ратиборі може пробудитися регентка Гелена, ця вовчиця, та її вредний синусько Миколай. Готовий прийняти радикальне рішення Пшемко Опавський, та й для Вацлава це може виявитися сильною спокусою. Це закінчилося б оточенням, битвою на багато фронтів. Ні, браття. Єпископ — ось наш найбільший ворог, тож ідемо щодуху до Ниси. Виступаємо! Головні сили — на тракт, напрям — Озоблога. А для братів Пухали і Змрзліка в мене будуть інші завдання. Але про це невдовзі. Спочатку... Рейневан!

— Брате Прокоп.

— Молодий Опольчик... Ти його знаєш, як мені здається?

— Болька Волошека? Я вчився з ним у Празі...

-Чудово. Підеш до нього. Разом із Горном. Як посли. Від мого імені запропонуєте йому угоду...

— Він не захоче, — холодно промовив Урбан Горн, — нас слухати.

— Уповайте на Бога, — Прокоп подивився на Добка Пухалу і Яна Змрзліка, його губи викривилися в злій гримасі. — На Бога й на мене. Я зроблю так, щоб він захотів.

* * *

Весняна Страдуня і справді виявилася досить поважною природною перешкодою, заболоні стояли під водою, течія омивала стовбури прибережних верб, які вже густо сріблилися пухнастими котиками. Заплави кишіли жабами.

Кінь Урбана Горна танцював по гостинці, місив копитами болото. Горн натягнув повіддя.

— До князя Болька! — гукнув він до сторожі, що стояла на мосту. — Посли!

Горн гукав уже втретє. А стражники не відповідали. І не переставали цілитися в них арбалетів і спертих на балюстради мосту гаківниць. Рейневан починав непокоїтися. Раз за разом озирався на ліс, міркуючи, чи в разі погоні вони встигнуть до нього дочвалувати.

З лісу на другому березі виїхали чотири вершники. Троє зупинилися перед мостом, четвертий, у повному обладунку, під тупіт підків виїхав на міст. Герб на його щиті не був, як спочатку думав Рейневан, чеським Одрживоусом — це був польський Огоньчик.

— Князь, — заволав вершник, — послів прийме! Нуте обидва сюди, на наш берег!

— На лицарське слово?

Огоньчик поправив спадаючу заслону шолома, підвівся у стременах.

— Та ну! — в його голосі прозвучало здивування. — Та я ж вас знаю! Ви ж бо Белява!

— А ви, — згадав Рейневан, — лицар Кших... З Костельця, так?

— Чи князь Болько, — сухо обірвав обмін люб'язностями Урбан Горн, — гарантує нам посольську недоторканність?

— Його милість князь, — підняв панцирну долоню Кших із Костельця, — дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.

* * *

— Погляньте, погляньте, погляньте, — промовив, розтягуючи слова, Болько Волошек, князь Глогувка, дідич Ополя. — Прокоп, видно, почуває респект, раз настільки значних персон до мене послав. Таких значних і таких славетних. Щоб не сказати — сумнозвісних.

Свита князя, яка була при ньому під час штабної наради, загуділа і забурчала. Штаб зібрався в хаті на краю села Казімєж, а складався він з одного герольда в блакитних шатах, оздоблених золотим опольським орлом, п'яти лицарів в обладунках і одного священика, теж, зрештою, в панцирі — нагруднику і нарукавниках. З лицарів троє були полками — крім Кшиха з Костельця, князя супроводжував знайомий Рейневанові Шляський Нечуя і не знайомий йому Правдзіц. Четвертий лицар мав на щиті срібний мисливський ріг Фалькенгайнів. П'ятий був йоаннітом.

— Пан Урбан Горн, — вів далі князь, міряючи послів неприємним поглядом, — відомий по всьому Шльонську, головним чином завдяки наказам схопити його, які розсилають єпископ та Інквізиція. І погляньте лише, мої панове: Урбан Горн, безбожник, бегард, єретик і шпигун, виступає послом на службі Прокопа Голого, архієретика та єресіарха.

Йоанніт зловісно буркнув. Ксьондз сплюнув.

— А ти, — Волошек переніс погляд на Рейневана, — пристав, як бачу, до єретиків з бебехами. Видно, ти всією душею продався сатані й самовіддано йому служиш, раз він тебе послом відправляє. А може, єресіарх Прокоп думав, що якщо він тебе пошле, то чогось допнеться завдяки нашій давній дружбі? Ну, якщо він на це розраховував, то прорахувався. Бо скажу тобі, Рейневане, що коли всі у Шльонську собак на тобі вішали, злодія та розбійника з тебе робили, приписували тобі найстрашніші злочини включно зі зґвалтуванням дівиць, то я тебе захищав, очорнювати не дозволяв. І знаєш, що виявилося? Що я був дурний.

— Але я порозумнішав, — закінчив князь через хвилину важкої тиші. — Порозумнішав! Посольство антихриста маю десь, балакати з вами й не подумаю. Гей, сторожа! Хапайте їх! А цього пташка — в'язати!

Рейневан шарпнувся й аж присів — з такою силою Кших з Костельця, який стояв за ним, придушив його, могутніми пальцями цапнувши за барки. Двоє пахолків схопили Горна за плечі, третій з великою вправністю обмотав йому поворозок навколо ліктів та шиї, затягнув, затиснув вузол.

— Бог бачить, — театральним жестом здійняв руки ксьондз. — Бог бачить, князю, що слушно чините! Firmetur manus tua, нехай буде зміцнена твоя рука, коли душить гідру єресі!

— Ми посли... — простогнав під утиском поляка Рейневан. — Ти дав слово...

— Ви посли, але диявола. А слово, дане єретикові, не має сили. Горн — зрадник і єретик. І ти єретик. Ти був мені колись другом, Рейневане, тому зв'язувати тебе я не наказую. Але стули пельку!

Стулив.

— Його, — князь показав на Горна рухом голови, — я видам єпископові. Це мій обов'язок як доброго християнина і сина Церкви. Що ж до тебе... Раз я вже врятував тебе по старій дружбі. І тепер теж тебе відпущу...

— Як це так, — вигукнув ксьондз, а Фалькенгайн та йоанніт забурчали. — Єретика відпустите? Гусита?

— І ти стули пельку, патер, — Волошек блиснув з-під вуса зубами. — І не розтуляй її, коли тебе не питають. Я випущу тебе на волю, Рейнмаре з Беляви, пам'ятаючи про нашу колишню дружбу. Але це вже востаннє, клянуся муками Господніми! Востаннє! Не насмілюйся мені більше потрапляти на очі! Я стою на чолі хрестового війська, невдовзі ми об'єднаємо сили з єпископською армією, разом підемо під Опаву, щоб вас, єретиків, стерти з лиця Землі. Дасть Бог, оцінить вроцлавський єпископ, який з мене праведний католик! Хтозна, може, простить мені за це борги. Хтозна, може, поверне те, що колись був загарбав в опольського князівства. Тож угору хрест, Бог так хоче, марш-марш на Опаву!

— Там, де були передмістя Опави, — озвався зв'язаний Горн, — нині вітер розвіває попелища. Учора Прокоп уже був під Глубчицями. Сьогодні він ще ближче.

Болько Волошек доскочив до нього і коротко врізав кулаком у вухо.

— Я сказав, — зашипів він, — що не буду з тобою балакати, торгашу. А слухати твої балачок не буду тим більше.

— Рейневан! — він різко обернувся. — Що він про Опаву говорив? Що буцімто її захопили? Не повірю! Пусти його, пане Кшиху!

— Опава оборонилася, — відпущений Рейневан розмасував плече. — Але передмістя пішли з димом. Пішли з димом Кетрш і Нова Церква, а до них — Гуквальди й Острава. Гравець-над-Моравицею і Глубчиці вціліли, а завдячують вони це виключно розважливості князя Вацлава. Він уклав договір з Прокопом, заплатив випальне, врятував князівство. А принаймні його частину.

— Я маю в це повірити? В те, що Пшемко Опавський не став до бою? Що дозволив синові укладати договори з гуситами?

— Князь Пшемко сидить за мурами опавського замку як миша в норі. Дивиться на пожежі, бо в який би бік не глянув, там пожежа. А молодий князь має, видно, свій розум. Позаздрити і наслідувати.

— Бог покарає, — вибухнув ксьондз, — тих, що з єретиками зносилися, укладали з ними угоди! Угода з єретиком — це угода із сатаною! Хто її укладе, той навіки проклятий. А тут, на землі, за життя, кара...

— Милостивий князю! — крикнув, вриваючись до хати, озброєний у капаліні. — Посланець!

— Давайте його сюди!

Гонець, це було видно — і чути з запаху — не щадив ні себе, ні коня. Шар зашкарублого болота покривав його до пояса, а сморід кінського поту разив на кілька кроків.

— Говори!

— Ідуть чехи... — важко висапав гонець, ловлячи повітря. — Ідуть великою силою... Усе палять... Озоблога спалена... Прудник узятий...

— Що-о-о?

— Прудник узятий... У місті страшна різанина... Чижовиці горять... Б'яла горить... Захоплена... Гусити...

— Ти глузду відбився?

— Гусити... під Глогувком...

— А де єпископське військо? Де Ян Зембипький, де князі Рупрехт і Людвіг? Де пан Пута?

— Під Нисою... Наказують... Наказують, щоб ясний князь до них ішов чимпрудкіш...

— До них? — вибухнув Волошек, стискаючи кулак на заткнутому за пояс буздугані. — Вони відступають, залишають мої маєтки і мої міста на поталу, а я маю йти до них? Мій Глогувок під загрозою, а я маю йти під Нису? Єпископ наказує? Конрад Олесницький, цей злодій, пияцюра і курвій, сміє мені наказувати? А ви чого баньки вилупили? Радитися, мать вашу! Радитися! Що робити?

— В атаку! — вигукнув йоанніт. — Gott mit uns!

— Може, це фальшиві звістки, — закліпав Шляський гербу Нечуя.

— Йдімо під Нису, — твердо сказав Фалькенгайн, — на з'єднання з єпископом Конрадом. Буде нас сила, у генеральній битві поб'ємо єретиків. Відімстимо за спалені міста...

Князь подивився на нього і скреготнув зубами.

— Не радь, як мстити. Радь, як вберегти!

— Іти на переговори, — пробурмотів Огоньчик. — Заплатити випальне?

— Не маю з чого, — скреготнув зубами Волошек. — Мій Прудник... Ісусе любий! Мій Глогувок!

— Уповати треба, — знову промовив ксьондз, — на Бога...