Божі воїни - Сторінка 72

Найманець — Рейневан уже впізнав баранячу голову на його щиті, знав, що це Хаугвіц, — ревів, видавав накази. Пісня гриміла, громовим гуркотом прокочувалася над полем.

Kristus vám za škody stojí

stocrát vis slibuje!

Pacli kdo proň život složi,

večný mit bude!

Tent Pán veli se nebáti

záhubců tĕlesných!

Velit i život složiti

Pro lásku svých bližnich!

З-за шльонських павез визирнули арбалети та пищалі. Хаугвіц ревів, аж захрип, забороняв стріляти, наказував чекати. Це була помилка.

З гуситських возів, коли вони наблизилися на триста кроків, випалили тарасниці, по павезах загупав град ядер. За мить на сілезців із сичанням полетіла густа хмара стріл. Упали вбиті, завили поранені, лінія павез захиталася, шльонські піхотинці відповіли вогнем, але безладним і невлучним. У стрільців тряслися руки. Бо на команду Блега таборйтський загін прискорив ходу. А потім почав бігти. З диким криком на вустах.

— Не вистоять... — У голосі Блажея з Кралуп прозвучала спершу недовіра, а потім надія. А потім — упевненість.

— Не вистоять! Бог з нами!

Хоча це здавалося неймовірним, шльонська лінія раптом розпалася, мов здута вітром. Пожбуривши павези й списи, кметі-піхотинці як один кинулися навтьоки. Хаугвіца, який намагався їх стримати, повалили разом із конем. У переляку й паніці, кидаючи зброю, затуляючи на бігу голови руками, шльонські мужики тікали у бік підгороддя і хащ над рікою.

— На них! — ревів Ян Блег. — Гир на них! Бий!

На Монашому Лузі загуділи роги. Побачивши, що далі чекати не можна, Пута з Частоловиць підіймав лицарство. Нахиливши списи, тисяча сто коней залізної кінноти рушили в наступ. Земля стала двигтіти.

Блег і Зигмунт з Вранова миттю усвідомили серйозність становища. На їх наказ таборитська піхота блискавично згорнулася в заслоненого павезами їжака. Вози обернули боками, з-за опущених бортів виглянули пащеки гуфниць.

Залізна лава шльонського лицарства справно перешикувалася, розділилася на три групи. Середня, під єпископською хоругвою, із самим Путою на чолі, мала клином розщепити й розчленувати таборитський шик, інші дві мали стиснути його, мов кліщі, — йоанніти Рупрехта справа, зембицький та олавський князі зліва.

Кіннота видала бойовий клич і кинулася в галоп, від якого задвигтіла земля. Таборити, хоча в їхніх вражених очах виростали салади й залізні начільники коней, відповіли зухвалим криком, з-за павез висунулися й нахилилися сотні глевій, альшписів , рогатин, вил і гізарм, піднялися сотні алебард, ціпів та моргенштернів. Градом полетіли стріли, гримнули пищалі та гаківниці, бахнули й плюнули сіканцями гуфниці. Смертоносний залп змішав йоаннітів Рупрехта, ранячи та лякаючи коней, сповільнив кінноту із Зембиць та Олави. Однак найманці єпископа й залізні пани Пути з Частоловиць не дали себе сповільнити, з розгону шумно навалилися на чеську піхоту. Загриміло залізо об залізо. Заверещали коні. Закричали та завили люди.

— Тепер! Уперед! — показав буздуганом Прокоп Голий. — Починай, брате Ярославе!

Йому відповів крик сотень горлянок. З лівого крила рвонув у поле кінний загін Ярослава з Буковини й Отіка з Ложі, з правого вдарили моравці Товачовського, поляки Пухали та дружина Федька Острозького. За ними помчав у поле піший резерв — страшні сланські ціпники.

— Ги-и-ир-р-р на ни-и-и-их!

Добігли. Над вереском коней і криком людей здійнялося гучне і дзвінке брязкання зброї, що лупить по збруї.

Навалу Отіка з Ложі намагалися стримати йоанніти, німбурзькі знесли їх першим же ударом, туніки з білими хрестами миттю застлали просочену кров'ю землю. Зембицькі опиралися мужньо, вони не тільки не відступили під натиском, а й навіть відкинули списників Ярослава з Буковини. Лицарі та армігери з Олави теж стійко витримали напір атаки Добка Пухали і Товачовського, але не встояли під ударами польських та моравських мечів, які валилися на них, похитнулися. А коли побачили, як Пухала страшним ударом сокири розтрощує голову Типранда де Рено, командира найманців, зламалися. Захитався і тріснув, як скло, весь лівий фланг. Пута з Частоловиць помітив це. Хоча втягнутий у бій з піхотою, хоча забризканий кров'ю по басинет , Пута вмить помітив і зрозумів загрозу. А коли, піднявшись у стременах, побачив, як справа його оточує кіннота Ярослава з Буковини, коли помітив, як пробиваються до нього панцирні Отіка з Ложі і на допомогу йому ціла орда ціпників, збагнув, що програв. Захриплим уже голосом вигукуючи команди, він обернувся — щоб побачити, як ударяють навтьоки єпископські найманці, як покидає поле бою маршал Лаврентій фон Рорау, як утікає Гинче фон Боршніц, як дає драпака Миколай Цедліц, отмуховський бургграф. Як кидається врозсип розбите зембицьке лицарство. Як під натиском моравців і поляків показує спину розбита наголову Олава. Як гине командор Дітмар де Альцей, як, побачивши це, кидаються втікати недобитки йоаннітів, як у них по п'ятах їдуть, безжально рубаючи, кінні Отіка з Ложі. Як, зачеплений гаком гізарми, падає з коня юний зброєносець Ян Четтерванг, син клодзького патриція. Якому він, Пута з Частоловиць, клодзький староста, пообіцяв наглядати в бою за його одинаком.

— До мене! — заволав він. — До мене, Клодзько!

Але крик криком, а битва і воячка мали свої права. Коли на його заклик клодзьке лицарство і рештки найманців вчинили гуситам запеклий, хоча й розпачливий опір, Пута з Частоловиць розвернув коня і втік. Така була необхідність, так було треба. Належало рятувати Нису, єпископську столицю, все ще із сильною залогою і здатну до оборони. Належало рятувати Шльонськ. Клодзьку землю.

І власну шкуру.

Уже зовсім близько до рову, міських стін та Митної Брами, кінь, якого Пута безжально змушував до галопу, розтоптав покинуту, втоптану у весняне болото єпископську коругву. Чорні орли та червлені лілії.

* * *

У такий-от спосіб — нищівною перемогою і черговим тріумфом Прокопа Великого — закінчилася битва під Нисою, що відбулася на Монашому Лузі й поблизу нього наступного дня після Святої Гертруди Року Божого 1428.

* * *

Потім було, як завжди. Сп'янілі від перемоги юрби гуситів взялися дорізати поранених та обдирати вбитих. Останніх нарахували близько тисячі. Але Рейневан вже підвечір почув пісеньку, що підвищувала результат до трьох тисяч [38]. На смерканні пісенька збільшилася на два нові куплети, а кількість убитих — на наступні дві тисячі.

Тепер уже настала черга тріумфуючих чехів викрикувати під стінами Ниси образи, погрози, глузування та різні плюгавства про папу, а захисникам довелося сидіти тихо як мишам у норі. Гусити спалили підгороддя, не пощадивши жодної халупи, але міста не атакували. Прокоп обмежився обстрілом з бомбард, зрештою, не дуже інтенсивним, а проповідник Маркольт організував під стінами вечірню демонстрацію зі смолоскипами і настромленими на вістря дротиків головами вбитих.

Наступного дня, ще до того, як було закінчено завантаження здобичі на вози, до Горна і Рейневана з'явився з рапортом Фогельзанг в особі Дроссельбарта, який утік з міста. Вони негайно подалися до Прокопа. Ниса, відрапортував Дроссельбарт, добре приготована до оборони, пан Пута володіє ситуацією, дисципліну підтримує залізну, в зародку придушує будь-які прояви паніки й пораженства. Має досить сил і засобів, щоб у разі облоги надійно і довго обороняти місто, навіть після того, як утекли єпископ та князі.

— Поки ви тут парадували з головами трупів на списах, — досить нахабно заявив худий, — єпископ утік через Вроцлавську Браму. Дали дьору й князі: Рупрехт, Людвіг Олавський і Ян Зембицький.

Прокоп Голий не прокоментував, тільки запитально дивився. Дроссельбарт зрозумів без слів.

— Про Рупрехта, — заявив він, — можете тимчасово забути, він утікатиме аж до Хойнова, на вашому шляху вже не стане. Якщо хочете знати мою думку, то з хвилини на хвилину драпоне і його дядечко, Людвіг Бжегський. Людвіг, як ви, певно, помітили, у битві не брав участі, навіть не рушив з-під Бжега, хоча єпископ і лютував. У нього неслаба сила, щось близько ста списів кінноти. А бою уникає. Або наївся страху, або... Щодо цього ходять інші чутки... Казати?

— Я слухаю, — Прокоп замислено бавився кінчиком вуса. — Слухаю уважно.

— Дружина Людвіга Бжегського, як ви знаєте, є дочкою бранденбурзького курфюрста Фрідріха. Курфюрст зноситься з польським королем Ягайлом, сватає за Ягайлівну сина. Він знає, що польський король у душі прихильно ставиться до чехів, тому, щоб його не дратувати і не попсувати шансів на мар'яж з Польщею, через доньку впливає на князя Людвіга, щоб той уникав...

— Годі, — Прокоп відпустив вус. — Це якісь нісенітниці, шкода на них часу. Але підживляйте цю плітку, підживляйте. Нехай гуляє. Що скажете про Яна Зембицького? І про молодого князя Олави?

— Перш ніж вони втекли з Ниси, була сварка. Між ними обома і Путою з Частоловиць. Зовсім не секрет, у чім була річ. Обидва хочуть рятувати свої князівства. Коротше кажучи: хочуть домовитися. Відкупитися.

— Тим, хто веде з нами переговори, — повільно вимовив Прокоп, — Люксембуржець погрожує втратою життя, честі та маєтності. Церква ж до всього докидає прокляття. Вони забули про це? Чи вважають марними погрозами?

— Люксембуржець далеко, — знизав плечима Дроссельбарт. — Дуже далеко. Надто далеко, як на короля. Король повинен захищати підданих. А що робить Сигізмунд? Сидить у Буді. У сварці з Путою князі вжили цей аргумент не один раз.

— Що ви на це скажете, — підняв голову Прокоп Голий. — Горн? Белява?

— Ян Зембицький — зрадник! — поспішно випалив Рейневан. — Брехун і негідник! Він втік з Ниси, зрадив і залишив самого пана Путу, свого майбутнього тестя. Зраджує Люксембуржця, хоче вести переговори з нами, бо сьогодні йому так вигідно. Завтра задля вигоди зрадить нас!

Прокоп довго дивився на нього.

— Закладаюся, — нарешті вимовив він, — що Ян Зембицький і Людвіг Олавський не прийняли рішення, що вагаються, що не знають, як до нас підступитися. Ми полегшимо їм завдання і самі зробимо перший крок. Якщо вони справді хочуть переговорів, то вхопляться за нагоду обома руками. Поїдете до Зембиць та Олави, зробите пропозицію. Якщо вони заплатять випальне й утримаються від збройних акцій, я пощаджу їхні князівства.