Бранець своєї землі - Сторінка 22

Я не жартую, цілком серйозно.

— Невже? Так-таки підозрюють?

— Можете звіритися у своїх друзів.

— Навіщо? Я вам вірю. А чому ви не повернете отой орден? Здається, од вас цього вимагали?

— Не знаю,— вже ледве стримував себе Руперт,— по повернув, і край.

— А це їм наче кістка в горлі?

— Авжеж.

— І вас витурили?

— Щось на зразок цього.

— І що ви збираєтесь робити?

— Не знаю...

Сандерсов знову розреготався. Він був у доброму гуморі. Таким, як Руперт, він співчував. Адже сам колись намагався вести чесну спортивну гру. Отож щирість і непоступливість Руперта імпонували йому. Руперт не був падлюкою, і це багато значило. Сандерсон ненавидів підлість із ненавистю товстуна до худорлявого.

— Хоч вас все одно можуть віддати під суд за таку од-вертість зо мною,— мовив він, хитро дивлячись на Руперта, чи в того ще витримують нерви.

— Про що тепер жаліти...

— Ви, мабуть, більше не хочете мати справу з таємними паперами? т

— Навряд, щоб цей допуск мені колись знадобився.

— Американці можуть зопалу зачинити перед вам я всі двері. (Газета Сандерсона не полюбляла американців).

— Краще про це не пишіть.

— Чому? Тепер усе можливе.

— Хіба справа в одних американцях?

— Що ж,— зітхнув Сандерсон.— Я вже для вас постараюсь, Ройсе. Можете на мене покластися.

Руперт не дуже-то вірив, але йому хотілося, щоб Філліпс-Джоне хоч трохи відчув свою мізерність.

* * *

Джо не на жарт розсердилась і розгубилась. Про Руперта писали тепер те, чим лякали її з самого дитинства: шпигунство, зрада і найстрашніші смертні гріхи,— ось що, на думку газетярів, вважалося "неблагонадійністю". Як тільки Руцерт міг докотитися до цього?!

— Якщо так далі буде,— бідкалася вона,— то люди цуратимуться нас, мов чуми!

Руперт запитав її, хто саме.

— Тобі ж не доводиться ходити по крамницях чи до знайомих. А як мені?

Руперт, що його Сандерсон анітрохи не засмутив, сказав, що йому байдуже.

— Звичайно, ти ж завжди ставиш себе над усіма.

— Але ж це — чорт зна яка маячня!

— Хоч він зобразив тебе таким підозріливим і дивним. Невже вони справді сумніваються, що ти пробув півроку на кризі?

— Сандерсон зумів це розмалювати.

— Тобі смішно, а він натякає, що ти таємно їздив до Росії, а не гинув у Арктиці.

— Хто ж йому повірить?

Та Джо твердила, що вона вміє читати і що його звинувачують у страшному злочині: навіть з роботи вигнали за це.

Вони полаялись, а коли ціла зграя оточила будинок і стала вигукувати: "Виходьте, Ройсе! Ми хочемо почути ваші свідчення", Джо розлючено вискочила до них і пообіцяла облити окропом. Тепер навіть небезпечно було випускати дітей або впускати молочника. Фоторепортери тримали на мушці всі вікна й двері і навіть пса, що люто рвався з цепу.

— О-о-о! — стогнала Джо.— І навіщо ти все це затіяв? Руперт розумів, що йому таки доведеться впустити їх.

Джо бачила це в його рішучому погляді й холодній байдужості, які завжди з'являлися, коли доводилось чинити самому собі наперекір. її лякало, що він перестав бути чемним і поступливим, яким звикла бачити його, і тому поклала собі за краще ні в що не втручатися.

Він вийшов до воріт до репортерів, які мокли під дощем.

— Що це за натяки про вашу зраду, містере Ройс? Невже вони мають рацію?

Він повторив усе, що казав Сандерсону, а вони все допитувались про таємну поїздку до Росії, чи був він завербований і чому ним так зацікавились американці. Потім розпитували про Водоп'янова, російську нагороду, і врешті-решт хтось кинув здогад:

— Мабуть, усе це скоїлося через неї? Чи не збираєтесь ви повернути?..

— Я ж її ще не дістав.

— А вони кажуть, що погодились...

— Це так.

— Проте ви одмовитесь...

— Навіщо? Це ж буде нечемно з мого боку.

— Кажуть, вас запросили до Росії?

— Еге ж.

— І ви поїдете?

— А чом би й ні?

— Хіба вас пустять?..

— А хто ж може мене затримати?

— Три роки тому розвідка схопила Едмунда-Джексона в аеропорту, коли він збирався летіти на конференцію в Росію. Хіба з вами не можуть утнути те саме?

— Я ж не атомник.

— Проте працювали в таємній установі.

— Ну й що? Вони не можуть заборонити мені їздити, куди захочу...

— Таки поїдете?

— Захочу, то й поїду.

І грюкнув хвірткою спересердя.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Руперт і в гадці не мав їхати до Росії. Він навіть забув, що росіяни запрошували його. Та ось одна брехлива газетка зчинила галас, що він нібито збирається до Москви за своєю Зіркою.

Руперт не побажав давати спростовання і, на вимогу Джо, не вийшов більше до репортерів. Уонском відповідав тепер на всі їхні запити. Він категорично заперечив, що Руперта позбавили допуску та звільнили за недовірою. "А чи вірите ви в те, що Ройс зовсім не був на кризі, а пересидів у Росії?" — "Дурниці!" — обурився Уонском і заявив, що Руперт пішов через сварку з начальником відділу. Руперт Ройс може працювати будь-де, навіть у таємних закладах. Його спитали про російську нагороду, та Уонском відповів, що це така дрібниця, про яку й говорити не варто.

Пізніше він подзвонив Руперту.

— Ну, здається, я нарешті вгомонив їх,— хвалився Артур і знову запропонував йому кілька посад — адже він має неабиякий досвід.

Проте Руперт, сам не знаючи чому, відчув до нього гидливість і навідріз відмовився, пояснивши Джо:

— Постарів я, до того ж надто необережний до їхньої "роботи".

— Тобі ж усього-на-всього сорок,— обурилась Джо, яка не терпіла будь-яких натяків на вік, оскільки їй теж за три роки сповнювалося сорок.

— Але ж це правда,— не вгавав він.— Подібна "робота" підходить для початкуючих шмаркачів, і мені нічого більше дурити себе.

За час хвороби він мав можливість добре все обміркувати. Гуляючи в садочку чи по схилах і видолинках Хемпс-теда в товаристві Фіджа, що весело гавкав або шастав по кущах, він часто запитував себе: а чи слід бути таким настирливим у своїх вимогах? Чи варт продовжувати роботу і так захоплюватися нею?

"6 ж і інші, може, навіть кращі справи в житті",—— переконував він себе.

Проте він ніколи вже не повернеться до метеорологічного управління. Цей маленький світ раптом померк для нього. ФілліпС-Джонс розтоптав його мрії, і Руперт сам зрозумів, що всі чотири роки він спирався на наукові знання Джека Пірптона, не маючи власних. Філліпс-Джонс має рацію. У нього немає належної освіти.

Отже, треба шукати щось інше. У сорок років не так-то й легко. Він навіть уяви не мав, з чого починати.

* * *

Після довгих мук Руперт згадав свою юнацьку пристрасть до археології та повернувся до неї, нічим не виказуючи, що зазнав краху.

Він щоденно відвідував Британський музей. Рання егей-ська й догомерівська культура завжди вабили його. Руперт знову перечитав Гомера й Есхіла, аби відновити в пам'яті епоху. Також познайомився з працями австрійського вченого Т. Г. Гомперца і в першому томі натрапив на згадку про грецькі колонії на узбережжі Чорного моря. Це здалося йому гідним уваги, і він вирішив узятися за справу.

Руперт дізнався, що за сім століть до нашої ери мало-азійці почали заселяти береги Чорного моря, а в час розвитку грецької демократії ці колонії значно поповнились за рахунок бідняків та сміливців, що тікали з метрополії. Він уявляв собі грецькі поліси, що тяглися од стенів Дону до узбережжя Іспанії. їх мешканці були, очевидно, дужими й хоробрими юнаками, а вплив грецької культури виявивсь до того бурхливим, що переміг локальні традиції. Руперта дивувала настирливість і енергія тих людей.

Захопившись, він став дедалі глибше вивчати історію чорноморських поселень. Перш за все перечитав античні джерела: Гомера, Арріана, Геродота, Страбона, Плінія та Полібія. Він знайшов також згадки про ці поселення у всіх географів того часу. Проте в сучасних дослідженнях майже нічого не було, окрім непоганої розвідки про скіфів якогось Міннса.

У Страбона він натрапив на згадку про невеличкий, але таємничий острів у гирлі Дунаю під назвою Левка. Його також називали островом Ахіллеса. Тоді Руперт погортав

Арріана і виявив, що богиня Фетида подарувала своєму сипові Ахіллесу острів і що той, очевидячки, жив на ньому та побудував храм. Мешканці острова приносили в жертву людей і кіз, і культ Ахіллеса панував там кілька віків.

Острів той, мабуть, існував і тепер, але трохи відсунувся од гирла Дунаю. Росіяни, яким він належить, звуть його Зміїним. Одначе в Британському музеї Руперт так і не дізнався, що робиться на острові в наші дні і, як дилетант, почав на основі зібраних свідчень та здогадок творити власну історію острова, аби довести, що острів Ахіллеса, Левка і Зміїний — той самий острів. Коли це так, то варто потрудитись.

* * *

Джо байдуже спостерігала, проте не на жарт тривожилась за чоловіка. Газети на якийсь час вгамувалися, але вона розуміла, що втеча в археологію є намаганням Руперта забутися. Руперт не звик сумніватися й міняти свої наміри, і водночас Джо здавалося, що він аж надто легко взявся за нову справу. Хоч смутні голубі очі й схудле обличчя свідчили, що в ньому відбувається куди гостріша боротьба, аніж сам намагається вдати.

"І все ж, він признається мені у всьому",— вирішила вона. її кидало в крайності: то хотілося втішити його, то виказати йому все. Та варт було їй виявити співчуття, як він знову замикався в собі.

— Нічого зі мною не трапилось,— сердито одказував він.

— Тоді йди до дідька!

Джо вже не могла стримувати себе навіть тоді, коли намагалася заспокоїти його.

Та якось він виказав себе, розмовляючи з Меріен Крей-форд. Джо охоплювали ревнощі, бо вони завжди обговорювали такі проблеми, про які жодне з них навіть не здогадалось би їй натякнути. Меріен спитала, що він зараз робить, і Руперт одверто відповів, що, мабуть, просто байдики б'є, хоч у його віці та з його поглядами важко було б знайти щось інше.

— А знаєте, Руперте,— мовила Меріен,— я досі не відаю, які ваші погляди.

її лагідні очі пильно дивилися на нього: вона хотіла дізнатись, чи не потребує віп допомоги.

— Це тому, що ви, як і решта, вважаєте мене непримиренним,— заявив він.— Ви теж вважаєте мене диваком.

— А хіба не так?

— Звідки вам знати?

— Гаразд. Хай я помиляюсь. Але коли ви такий упертий, то в чім сенс вашої упертості?

— Цього я й сам не знаю. Проте іноді запитую себе: що нам перешкоджає жити, як ми хочемо? Та відповіді й досі не знайшов.

— Тому, що ви все зводите до моралі,— підсумувала вона.

Меріен була католичка з твердими переконаннями, що завжди дивувало в ній Руперта.