Бранець своєї землі - Сторінка 29

Олексій раптом захитався й повалився на бік, ніби корабель, що, приставивши пасажирів, раптом сідає на дно.

— Олексію! — злякано вигукнула Ніна.

До них кинулись ті, що супроводжували її. Ніна миттю опанувала себе і послала одного з них подзвонити в санаторій.

— Олексо! — попрохала другого.— Виклич швидку допомогу!

— Зараз подзвоню,— кинувся той.

— Ні. Бери машину та їдь за ними. Скажи, що до Водоп'янова.— Почали збиратися люди, і вона погукала: — Товариші, розійдіться, будь ласка.— Потім до Джо, Ан-джеліни й дітей: — А ви підіть у затінок. Он туди. Ви теж, містере Ройс. Я все влаштую сама. Будь ласка...

Руперт не піддавався — він почував себе винним у тому, що сталося з Олексієм. Той лежав жовтий, ослаблий, тихий. Сили зраджували його, дихання дедалі сповільнювалось...

— Я знала, що це трапиться,— сердилась Ніна, підмощуючи хворому під голову, поки Руперт випростував йому ноги,— знала,— жалібно повторювала вона.

— Я дуже жалкую...

— При чім тут ви! Це його вина. І моя. Не треба чекати. Ви наші гості. їдьте собі. Анатолію Леонтійовичу, одвезіть їх па дачу! Не ждіть нас. Ми відправимо його до санаторію.

Та Руперт продовжував стояти.

— Ви все одно нічим не зарадите,— наполягала вона*

Він зрозумів, що перед ним зараз зовсім інша Ніна Водоп'янова. Оця її тендітність нічого не доказує, і коли вона й дозволяла Джо верховодити собою, то теперь зась. Ніна дивилася на нього гострим поглядом своїх ясних очей, в якому блимало недовір'я, а може, й неприязнь.

— Йдіть з Анатолієм Леонтійовичем,— повторила вопа.

То було прохання, але в її дзвінкому голосі лунали владні нотки.

* * *

їм надали біленьку дачу з фарбованою підлогою, просторою ажурною верандою й садом, де, окрім дерев і квітів, було безліч всілякої городини, а попід тином, мов сторожі, височіли кипариси. Плакуча верба геть закривала один бік дачі і вранці берегла її од сонця. Вона лагідно шелестіла у надвечір'ї, а під нею ховалася маленька хижа, де мешкала одноока доглядачка тітка Марфа.

Щоб дістатися вкритого галькою пляжу, треба було перейти залізничну колію, спуститися звивистою стежкою та перетнути шосе — тоді перед очима простягалось море.

Першого ж дня, коли повернулися додому опівдні, тітка Марфа довго не відчиняла хвіртку. Ніна кликала її, та старенька ніяк не могла знайти ключа. Ройси стояли під палючим сонцем і чули, як вона бурмоче собі під ніс:

— І куди він міг запропаститися!..

Нарешті, полізши за пазуху, таки знайшла. Потім довго ще сміялась над своєю старістю й забудькуватістю.

Ніна повідомила, що буде тепер з ними цілими днями. Джо запротестувала, кажучи, що це зовсім не потрібно.

— Для цього мене послали сюди,— рішуче мовила Ніна,— ми з Олексієм мусимо турбуватися про вас.

Олексій прийшов до тями; він лежав нагорі, в санаторії, звідки виїхав їх зустрічати; тепер знову опинився в ліжкові і лежав непорушно на спині. Йому ліпше, повідомила Ніна, але відвідувати його ще не можна. Зараз, коли він зліг, Ніна більше не губилась і не стояла збоку — виявилось, що вона аж надто рішуча, з вольовим характером; вона сумлінно виконувала всі свої обов'язки щодо гостей, проте, як помітив Руперт, ставилась до них із деяким розчаруванням та недовірою.

Він зрозумів це, коли спробував полагодити з нею відносини і заявив, що Роланд почуває себе тут як удома. З першого ж дня п'ять стрижених хлопчаків — діти місцевих жителів — підглядали за його сином поверх огорожі; 8годом вони перескочили в садок. Тітка Марфа хотіла їх вигнати, та Руперт заборонив. Тепер синок його кудись з ними побіг, хоч наближався час обіду.

— Він швидко знайшов собі друзів,— закінчив Руперт.— 1 це добре.

— Так, діти не знають забобонів...— підкреслила Ніиа.

♦ * *

Відносини між ними дедалі загострювались.

— Треба перевести Тесе на дієту,— сказала Ніпа, дізнавшись, що в малої болить живіт.— Я викличу лікаря.

— Я сама знаю, що робити,— відрубала Джо.— Не потрібні мені ваші лікарі.

— Проте обережність не завадить,— наполягала Ніна.

— Невже ви вважаєте, що я буду байдужа, коли йдеться про здоров'я моїх дітей?

Ніна почервоніла, а Руперт, бачачи, що між жінками здіймається буря, спробував розрядити атмосферу.

Джо заявила, що ніхто не примусить її полюбити Росію, бо тут усе погано. І він подумав, що в неї виключний хист бачити все в чорному світлі.

Руперт запитував себе, чи довго ще буде вона коверзувати. Якщо так піде далі, то вони й місяця не висидять у цій країні.

До того ж Тесс стало гірше. її морозило, і вона плакала, що не може стояти через біль з лівого боку. Ніна кинулась потемки до санаторію по лікаря. Молода лікарка прибігла, захекавшись, оглянула Тесе і мовила, що в неї початкова форма коліту, і тому слід посадити її на дієту. Джо не йняла віри, а коли та пішла, заявила:

— Який там коліт? Це дизентерія!

— Ні! — злякалася Ніна.— Не може бути!

— А чому ж? Хіба це їжа, яку ми тут їмо? А мухи... їх таки було багатенько на веранді...

— Не дивно,— бурчала Джо,— адже у вас скрізь такий бруд.

— Нас ждатимуть завтра в Тбілісі,— озвалася Ніна, щойно вони зосталися з Рупертом наодинці.— Та коли Тесе хвора...

— Хто сказав, що ми їдемо до Тбілісі? — здивувався Руперт.

— Вас і вашу родину запрошують туди знавці стародавньої Греції.

— Але ж я нічого про це не знав,— сердився він.— Скільки разів я повторював, що не бажаю зустрічатися з вашими вченими!

— А коли запрошують...

— Мене цікавлять грецькі поліси, а не вони!

— Це дуже цікаві люди. Вони так захоплені вами...

— Надто багато у них захоплень, як і у всіх тут,— вихопилось у нього, і Руперт одразу ж пошкодував.— А що являє собою Тбілісі? — спробував він притамувати свою нечемність.

— Чудове місто, столиця Грузії. Вам воно мусить сподобатись.

— Що ж,— сухо мовив він.— Тоді поїдемо. Але коли ж нарешті я побачу грецькі поселення?

— Коли повернемось. Це входить до нашої програми. Аби лише Тесе не захворіла...

* * *

Тесе було краще, і Руперт, незважаючи на передчуття, умовив Джо поїхати до Тбілісі,— йому все ж таки хотілось відвідати це славне місто. Подумав і про Роланда: хлопчикові слід побувати скрізь. На превеликий подив, Джо дала свою згоду. їй не сиділося на місці.

Вони їхали поїздом цілу ніч, а вранці, коли сонце вже пещадпо палило, на тбіліському пероні їх зустріла група смаглявих чоловіків у просторих білих костюмах та чорнооких жінок з букетами квітів. Серед них визначався кремезний грузин з чорною кучмою, що скидався на тигра; його відрекомендували Руперту як видатного антрополога. Ройсів одвезли в автомобілях до велетенського будинку на горі, де жінки в білих халатах одвели їм гарненькі кімнати з просторими верандами, звідки одкривалась велична панорама Кавказьких гір.

— Яка краса! Рай, та й годі! — вигукнула Джо, дивлячись зверху на чудовий сад, де росли яблуні й персики.

Ніна пояснила, що тут завжди відпочивають гості грузинського уряду.

— Хвала богові, що ми гості уряду,— засміялась Джо.— Мені подобається тут.

Руперт запитав, скільки днів їм доведеться затриматись.

— Тиждень, а то й два, якщо побажаєте.

— Тиждень! Ви мене просто дивуєте,— він уже ледве володів собою.— Я не можу гаяти тут цілий тиждень! Вам же відомо, чого я приїхав до Росії.

— Вони будуть засмучені, якщо ви поїдете раніше. —— То ж доведеться їх засмутити.

Ніна образилась і не хотіла слухати його аргументів.

— Вам не подобається тут? Ваша дружина...

— Тут гарно, але ж я приїхав сюди у справі. Ми можемо пробути тут... щонайбільше до завтрашнього вечора.

— Не розумію.— Ніна глянула на нього, але побачивши, що він мовчить, тільки здвигнула плечима.— Тоді доведеться їм подзвонити,— і пішла до телефону.

Діти зосталися внизу з Анджеліною. Вони кликали Джо в сад: шеф-повар у білому чепчику видобув для них з коробки під столом цілий виводок цуценят.

— Які манюсінькі! — щебетала Тесе.

Та раптом скрикнула від болю. Руперт і Джо кинулися вниз. Анджеліна тримала дівчинку на руках, а та корчилась та хапалась за бік.

— Знов болить,— пожалілась вона.

— Люба моя! Рідна моя! — бідкалась Джо, беручи її на руки.

Тесе показали трьом грузинським професорам, і після уважного огляду найстарший серед них заявив:

— Це може виявитися серйозним...

— Що?

— їй треба полежати,— докинув молодший. Він чомусь нагадував Джо механіка, хоч і розмовляв по-французь-ки.— Поки що важко сказати напевне... Але гадаю, це не дизентерія. Може, запалення товстої кишки. Дівчинку треба покласти до лікарні й зробити рентген.

Джо була проти.

— А коли це необхідно! — сказав старий.— У всякому разі, хай полежить. Поки що пропишемо їй синтоміцин.

— Не треба їй синтоміцину! — втрутився Руперт. Джо, наперекір йому, заявила, що, коли в дитини запалення, треба дати.

Вони сперечались й потім. Сталося те, чого так боявся Руперт: Джо заявила, що повезе дитину додому.

— Ти певна цього? — домагався він.— Навіщо так панікувати?

— А ти що, хочеш покласти її в тутешню лікарню? Вона й так підчепила тут якусь невідому хворобу!

Вони стояли на веранді. Лагідне сонце гріло їм спини, а внизу Роланд та Анджеліна гралися з цуценятами. Водій стирав м'яку пилюгу з блискучої чорної машини. Нінаг пригнічена всім, ходила між яблунь навмання. Під ними росли жовті польові квіти, вона нагнулась, зірвала одну з них. Руперту хотілося побачити її лице. Про що вона замислилась? Чи, стиснувши зуби, готується виконати свій неприємний обов'язок?

— Якщо ти вважаєш, що треба, то їдьмо,— підкорився Руперт.

— Тобі їхати не потрібно,— буркнула Джо.— Я ж бачу, чого тобі хочеться...

— Я приїхав сюди у справі і хотів би довести її до кінця.

— А як бути з Роландом?

— Хай залишається. Йому корисно бачити нові місця. Джо раптом взяла його під руку і схвильовано мовила:

— Пробач мені, Руперте. Я хотіла, щоб мені тут усе сподобалось. Справді. Та що поробиш! А Тесе таки хвора...

— Розумію,— примирливо сказав він.— Я постараюсь скоротити свою поїздку і повернутися додому.

— Навіщо? В цьому немає потреби.

— Я теж не можу сказати, що мені тут подобається,— продовжив Руперт.— Та все ж хотілося б відвідати грецькі поліси. І тоді я одразу повернусь.

— Ти скажеш їй про все? Адже ти вмієш з нею ладнати краще, ніж я.

— Добре. Гадаю, вона не сприйме це як образу для себе. І чому, в біса, всі вони такі чутливі?

* * *

Спершу Ніна мовчала.